Де амулети взяти від хабарів, відкатів, блатів?..

Досі перед очима офіс доволі успішного підприємця-будівельника. На робочому столі «шефа» помітив два його портрети у дорогих оправах — на одній господар стоїть у сусідстві з першим президентом України, на іншій — з його наступником. Сфотографувалися на якійсь конференції. Прочитавши подив у наших очах (мовляв, навіщо така показуха? — місце для таких ілюстрацій у домашньому альбомі), мій знайомий зізнався: знав би ти, як ці фотографії пригоджуються у бізнесі! І «розшифрував: угледівши ці знімки, смирнішають зазвичай наглі, як танк, податківці, перестають шукати надумані недоліки непрохані гості із санепідстанції, пожежної служби, екоінспекції. Думають: якщо близько знаюся з та-а-а-кими ось людьми, то, напевно, у мене є «блат» в обласній держадміністрації, у столичній прокуратурі і ще вище. Ще, чого доброго, накатаю скаргу, зроблю непотрібний їм дзвіночок з повідомленням про перевищення повноважень. Навіщо такий клопіт? Представницькі фото приводять перевіряльників до тями — більше належного вони не вимагають, двозначних натяків не роблять. Такий собі бізнес-амулет…

Корупція, як онкоболячки, глибоко пустила метастази по всьому нашому державному тілу. І жодна «хіміотерапія» її не зупиняє. Без хабара не народиться дитина, батьки не влаштують її у дитсадок, у «нормальну» школу. Ба, навіть, щоб примостити юного таланта у престижну футбольну школу — батько має «серйозно переговорити» з тренером. Кажуть, ще «предметнішою» має бути «розмова», щоб вундеркінд (а частіше — бездара) потрапив в основний склад команди…

Не даси «на лапу» — не матимеш сякої-такої роботи (іноді розмір «винагороди» за посаду перевищує багаторічну зарплату). За зайві дві-три години уроків ідуть до зав. райвно з поклоном і з пакунком пригнічені вчителі, особливо сільські. Відкати — обов’язкова умова перемоги на тендерах. Підпис на ділових паперах, за яким треба ходити по владних кабінетах, коштує півжиття. Щоб спростити біганину — слід «піти на каву», за ціну якої часом можна справити весілля. Окрема болюча тема — корупція політична, там суми незаконних винагород закінчуються кількома нулями інвалюти. Гріх згадувати, але у душпастирських колах мені розповідали, що «позолотити ручку» повинен своєму начальству навіть початкуючий священик, який шукає парафію. Без «конверта» іноді не поховаєш близьку людину, бо, виявляється, у моргу — вихідний, а в сільраді немає печатки, щоб поставити її на довідці про смерть. А ще начебто немає місця на цвинтарі…

Недавно мене облило потом, коли за написаний у газеті «життєвий» матеріал його герой, людина доброї душі і скромних достатків, окрім «дякую», пробував розплатитися банкнотою з портретом Шевченка. І після осоромлення він не вгавав — шукав нагоди, щоб всунути пляшку дорогого коньяку. Коли ж наткнувся на різку реакцію, глянув здивованими очима: а як же інакше? У нас за все треба платити…

Проти «наїздів» не можуть оборонитися не тільки прості смертні, а й сильні світу цього. Від рейдерів потерпів не один великий підприємець. Хто після експропріації власного бізнесу зліг з інфарктом, хто пішов у могилу, а хто став «ніким». Що говорити про периферію, якщо найбагатша людина промислового Харкова після владного пресингу змушена була розпрощатися з футбольним клубом — фаворитом Ліги Європи!

Як з усім цим нам іти у Євросоюз? Чи приймуть там нас з нашими «слабинками»? Чи потрібні ми такі Європі?

Понад усе мрію прийти до свого знайомого директора-будівельника і побачити на його робочому столі інше фото. З усміхненими онуками, а не фізіономіями екс-президентів, які відлякують візитерів з липкими руками…