Лежебоки на канапах «ненависну» владу не змінять

Під акомпанемент осіннього дощу за вікном є час «розібрати по кісточках» минулі вибори. Справедливим буде дати оцінку не тільки політикам, а й самим собі. У тому, що не вдалося змінити владу (а значить, втрачено шанс у найближчі п’ять років змінити на краще наше життя!) — значною мірою винні ми з вами.


Зокрема ті, участь яких у виборах обмежувалася переглядом політичних теленовин. Таких було вдосталь — майже 16 мільйонів. Якби вони не полінувалися прийти на виборчі дільниці, зараз, можливо, не довелося б чухати потилиці через те, що «все залишилося по-старому».

Десятки ТИСЯЧ виборців не виявили бажання голосувати і у «патріотично налаштованій, національно свідомій» Галичині. Хтось ігнорував вибори свідомо, затаївши образу на «вождів», які обманули їх раніше. А дехто вважав, що його конче треба ублажити, ледь не танцювати перед ним, щоб змусити піти за бюлетенем.

В останні десять днів перед голосуванням телефони у редакції розривалися від скарг обурених читачів, які не отримали запрошень голосувати. Одні дякували, почувши наші актуальні поради. А інші, коли їм рекомендували прийти у ДВК чи в орган Державного реєстру і провести звірку своїх даних, ставали дибки. «А воно мені треба?» — гукали у трубку. Так виглядало, що «треба» було нам.

Окремі з тих, за кого ми хотіли заступитися у неповоротких інстанціях, відмовлялися назвати своє прізвище, адресу, боячись, що за критику їм… поб’ють вікна. «Тільки не кажіть нікому, що це дзвонила я!» — застерігала нас одна молода панянка, яка, очевидно, звикла всього у своєму житті добиватися чужими руками.

Пані з вулиці Любінської у Львові у передвиборчий четвер гнівно, по-мітинговому, сповіщала, що на голосування не запросили весь під’їзд її багатоповерхового будинку. Коли ж ми, підозрюючи, що цих людей немає у списках, порадили їй і сусідам того ж дня використати останню можливість — домогтися справедливості у суді, — на тамтому кінці вибухнули тирадою: «А чого це ми маємо ходити по судах?».

Таких «байдужих» під’їздів у Львові був не один. У сусідньому з редакцією магазинчику продавець сказала, що навідріз відмовляється іти голосувати. «Якщо їм так дуже треба — нехай прийдуть попросять мене. Тоді ще подумаю…», — відпалила вона. Цим своїм вчинком боєць торговельного фронту і тисячі її таксамодумців зробили велику послугу відомій партії, одним із завдань якої було занизити явку серед «західняків» — щоби поліпшити свій результат за рахунок східного електорату.

На ВИБОРИ не прийшла половина жителів невеличкого хутірця-вулиці Радів у районному Миколаєві — бо їхня виборча дільниця розміщувалася більш як за два кілометри від дому. У попередні рази ДВК поселили в одній із сільських хат — і проблем з голосуванням не виникало. Цього разу охочих віддати своє помешкання у «виборчу» оренду не знайшлося. Ніхто не подумав і про підвезення людей на віддалену дільницю. Як наслідок — щонайменше 100 голосів мінус. А вони, як і голоси інших любителів посиденьок, могли стати доречним плюсом у загальному результаті демократів…

Зрештою, чому самі партії, які переживали за власні показники, які знали про підступні технології опонентів, частину своїх фінансових фондів не спрямували на дохідливе роз’яснення (зокрема через пресу, телевізор), що має зробити виборець, аби його не обманули, аби його голосом не зманіпулювали? Пригадується, у «помаранчеві» часи, коли стояла дилема «ми або вони», такий виборчий «лікбез» проводили повсюдно. І це дало ефект.

Громадянської відповідальності деяким нашим легковажним громадянам варто було би повчитися у 80-річних Павлини і Василя Небесних з Тернопільщини. Незважаючи на те, що у них немає міцного здоров’я і що у день голосування зарядила сльота, вибори вони не проігнорували — добралися до віддаленої дільниці коником. А перед тим дзвонили до голови комісії, чи їх, бува, не забули включити у списки.

Невже «найбільше треба» їм, цим сивочолим людям?

На днях почув традиційне нарікання на верховну владу від одного знайомого. Голосувати той «не ходив принципово». Коли тепер кляне «шизофренію у парламенті», кажу, що скаржитися він не має морального права. Бо 28 жовтня навіть не спробував змінити ненависну йому «камарилью» — з ранку до пізнього вечора просидів з вудочкою на озері.