Кому маємо дякувати за Євро-2012?

Майже кожен, кому пощастило стати його очевидцем, згадує Євро з надзвичайною теплотою. Україна приємно вразила світ, і не лише спортивний. Нашу державу тепер ідентифікуватимуть не тільки за трагічними Чорнобилем, Скниловом, перманентними політичними кризами, успішними Кличками, Шевченком, переможницею Євробачення-2004 Русланою, а й за високої якості Євро-2012.


Заслугу за цю удачу нинішня влада приписує собі. У передвиборчих роликах Партії регіонів найперші кадри — про наші євростадіони, євродороги, євроаеропорти, які диктор називає досягненням винятково команди президента і домінуючої нині політичної сили. Віктор Янукович уже роздав мішок орденів і медалей творцям футбольного успіху — представникам уряду, відомств, облдержадміністрацій, бізнесу. Однак, як на мене, основне слово подяки має бути адресоване все ж не їм, а звичайним українцям, які своєю дивовижно позитивною енергетикою створили неповторну атмосферу Євро. Ту, яку не придбаєш і не створиш за жодні гроші. Не думаю, що іноземців найперше вражали наші футбольні арени, готелі, автобани — цього добра вони надивилися вдосталь у себе вдома. Їх пройняло інше — хлібосольна, раніше ніде не бачена аура України та її громадян.

Лише чотири фактики з єврофутбольного життя.

В один із червневих вечорів у львівській фанзоні поміж уболівальників Німеччини, Португалії, Данії походжав статечний, середнього віку дядечко зі своєю донечкою-школяркою. Казав гостям «пліз» і пропонував… монети. Чужоземці спочатку бокували від цього вусаня, думали, що до них прив’язався якийсь місцевий спекулянт. А українець не відступав: пліз — презент! І роздавав їм металічні одногривенники із символікою Євро-2012. Спеціально придбав їх в одному з наших банків — щоб зробити європейцям приємне. Коли співвітчизники Кріштіану Роналду і Швайнштайгера пробували віддячитися за несподівані сувеніри, цей львів’янин із Сихова відмахувався: «Ноу! Презент!». Треба було бачити здивовані і водночас щасливі обличчя наших гостей…

Знаю дрібного підприємця, який на радощах від Євро-2012, зокрема матчів у Львові, під час чемпіонату (на збиток собі) надавав клієнтам суттєву знижку на власні товари і послуги — лиш би його партнери вболівали за футбол, підтримували цю подію. Бодай участю у спортивному прогнозуванні на фірмі.

У Миколаївському районі мені розповіли такий випадок. Водій одного з бусів підвозив на матч до Львова іноземного вболівальника. Пасажир запитав, скільки має заплатити за дорогу — і водій назвав стандартну ціну. Знайомий водія, який їхав поруч, тут же по-змовницьки шепнув: треба було «добре розкошелити» словака! У відповідь хлопець за кермом добряче вичитав другові — гріх бо наживатися на наших гостях…

А недавно почув ще одну знакову історію. Двом молодим братам Качмарам із села Крупська, які самі грають у футбол, випадково пощастило придбати у 35-річного поляка Домініка Ґабарського з-під Вроцлава зайві для нього квитки на «Арену Львів», причому із суттєвою знижкою. Спілкування подружило цих людей, обмінялися телефонами, електронними адресами. Через два дні цей поляк видзвонив українських студентів-аграріїв і попросив знову приїхати до Львова. При зустрічі вручив їм два квитки на київський поєдинок англійців і шведів, кожна з перепусток вартістю 120 євро. Жодної копійки від них не взяв — сказав: презент!

Хто і що ще так може зблизити, зріднити незнайомих людей, як футбол?

Під час Євро всі ми перебували у якомусь невагомому стані. Здається, не нарікали на транспортні корки, не чортихалися, шпортаючись на здутих тротуарах, пробачали іноземцям гучні нічні скандування під вікнами. Були привіт­нішими одне з одним, ніж зазвичай.

У ті дні ми почувалися членами великої європейської родини. Ніяка чиновницька цидулка з Києва не зобов’язувала нас бути такими. Це був природній порух спраглої за Європою української душі.