Музей пекла на землі

Ми добрались до Освенциму опівночі і наче потрапили завдяки машині часу у минуле. Густий туман сповільнив рух нашого авто. Ніч, тиша, жодної людини, лише ми, ліхтарі і страшні таємниці міста, що у часи Другої світової війни стало центром винищення більше мільйона людських життів.

З вікна квартири, в якій ми зупинились на ніч, виднілись рейки залізничних колій. Саме тих колій, які щоденно доставляли тисячі смертників цілими сім'ями, вагітних, немовлят, дітей, стареньких. У цій тиші чулись звуки минулого — потяг, що прибуває, накази солдат, відчайдушний плач дітей, зойки жінок… Я ще не знала, що мене чекає завтра на екскурсії, і сподівалась, що впораюсь з цим емоційно.

Екскурсія для українців… російською

Відвідати концтабір Аушвіц мене надихнули дві речі - книга «Вибір», яку написала очевидиця того пекла на землі - Едіт Егер — американка угорського походження, яка народилася у родині угорських євреїв. Вона пережила голокост, вижила після концтабору. Їй зараз 97 років, вона відома психотерапевтка. А також зустріч у Львові із звільненими з російського полону українцями. Методи росіян у поводженні з полоненими нагадують фашистські.

…Аушвіц заходиться у красивому містечку Освенцим, неподалік Кракова. Машиною зі Львова ми встигли за добу туди й назад. Квитки придбали на сайті музею заздалегідь. Мене здивувало, що музей такий популярний: черги сюди на кілька днів наперед. Сюди приїздять з усього світу. Гуляти територією можна безкоштовно, але без екскурсовода ви мало що збагнете. Екскурсія триває орієнтовно три години і коштує 110 злотих (1100 грн).

Перше, що мене вразило на сайті музею, — наявність екскурсій різними мовами — італійська, англійська, польська, німецька, російська, але нема україномовної. При тому, що першими браму головного табору «Аушвіц» відчинили солдати 100-ї Львівської стрілецької дивізії. Минулого року в знак підтримки українців речник Музею Аушвіц-Біркенау Бартош Бартизел повідомив, що представники російської федерації не були запрошені на річницю визволення Аушвіц. Та і росіян практично не буває в Аушвіц, як пояснила наша екскурсоводка: «У них своє трактування історії. росіяни не згадують про домовленості Сталіна та Гітлера і вважають, що війни почалася в 1941 році, а не 1939-му». Усі, хто з нами були на російськомовній екскурсії, українці. Вкрай дивно і навіть обурливо, що екскурсії українською мовою досі немає.

По приїзді я одразу звернулась до народної депутатки Наталії Піпи зі проханням спільно з українським консульством ініціювати україномовну екскурсію. Забігаючи наперед скажу, що в самій екскурсії часто радянське тотожне російському, виокремлення українців, як окремих постраждалих, нема. І ніхто не згадує про львівський дивізіон, а за інерцією кажуть «звільнили радянські солдати». Для світу ми все ще частина радянського союзу.

Чи вибираєш ти ПАМ’ЯТЬ?

…До нашої групи підходить літня полька пані Марія і запрошує на екскурсію. Від входу до початку бараків ми йдемо через перехід, де постійно звучать імена та прізвища людей, що загинули тут. Страшно слухати перелік імен цілих родин. Чую українське прізвище Євдокименко…

Нас запрошують на короткий фільм, де автори співставили архівні фото та сучасні. Це додає відчуття присутності, адже саме тут якихось 80 років тому цілодобово звозили людей у рабство та на смерть у газових камерах. Тут спалювали євреїв, ромів, гомосексуалістів, військовополонених, поляків. Ось колія, яку я бачила, саме тут стояли родини з клунками речей, налякані, і поруч німецькі військові, які вершили долі.

— Чи обираєте ви ПАМ’ЯТЬ? — завершується фільм і просить наступні покоління пам’ятати жахи минулого, аби «ніколи знову».

Сонячний день жовтня, можливо так було і 80 років тому. Здається, час жити і радіти, але перед нами знаменита брама Аушвіцу з цинічним написом «Праця звільняє». Колючий дріт, по якому німці пускали від 360 В і більше. Дехто з ув’язнених мріятиме про те, щоб добігти до цього дроту і одразу загинути.

— Дорогі мої, ось тут один з пунктів, де сортували людей, — розповідає екскурсоводка Марія. — При вході грав оркестр.

Пригадую, як це у книзі описує Едіт Егер. Їй тоді було 17 років, вона потрапила в Аушвіц з сестрою, батьком та мамою. Коли її тато почув оркестр, він зрадів: «Ми просто приїхали на роботу, попрацюємо якийсь час і повернемось».

Усіх прибулих сортували у дві колони молодих і здорових — в бараки. Старших 40 років, дітей, хворих, людей з інвалідністю — у газові камери.
Людям казали лишити речі, та йти у баню митися. І їм здавалось це логічним, адже вони з дороги. Всі вони вірили у міф про роботу. Везли з собою дорогоцінності. Ховали у поли пальт, у тюбики зубної пасти. Та вже за годину вони опинялись в «бані»: їх обстригали, роздягали догола і запускали в маленькі газові камери. Лише тут розуміли, що це кінець. Відкривались маленькі віконечка, по яких запускали газ. Люди починали кричати, та це було німцям на руку, адже так вдихали більше і помирали швидше. А німці постійно шукали способи економити, навіть на смертях людей. Після цього мертві тіла затягували у крематорій і спалювали.

А речі, які залишались, сортували, все цінне складали у бараці «Канада».

— Як думаєте, чому Канада? — запитує екскурсоводка. І продовжує: «Бо на той час це була країна мрій, Ельдорадо, у яке всі хотіли потрапити».

Все у концтаборі - сортування речей, прибирання, будівництво, спалювання трупів — робилось руками ув’язнених. З перших хвилин потрапляння у табір вони одягнули смугасту форму. Вони більше не мали імен, лише вибитий номер на руці.

Далі йдемо бараками, що з німецькою педантичністю розташовані один за одним. Червоні цегляні стіни вкарбуються у моїй пам’яті і відіб'ють симпатію до стилю loft назавжди. Взагалі територія Аушвіцу і її другої частини табору Біркенау — це сотні гектарів землі, де утримувались тисячі людей. Першими в’язнями стали поляки, яких німці вигнали з будинків і розширили табір. В інші будинки заселились самі. В одному з таких жив комендант Аушвіцу Рудольф Гьосс та його дружина Гедвіга. Ми з подругою бачили цей будинок перед екскурсією. Це показано у фільмі «Зона інтересів». Гьосс з родиною вели взірцеве життя — мали басейн, садили город, вирощували квіти, водили дітей на річку, організовували пікніки. Це затишне життя було на фоні криків за стіною, запаху і виду диму з крематоріїв. Дружина Гьосса вибирала собі з «Канади» речі - шуби, косметику вбитої і не хотіла «уєзжать, вєдь сдесь так по-дамашнему».

До слова, внук Рудольфа Гьосса став медійною особою в сучасній Німеччині. Навіть набив собі тату єврейської зірки, як вибачення за злодіяння діда, але нещодавно був спійманий на шахрайстві.

«Думала, не зможу це дочитати і не складу іспити на екскурсовода Аушвіца»

Пані Марія веде нас бараками. Перед очима тонни волосся, дитячих чобітків, фото знищених у камерах. На фото дітей видно, як деякі плакали і як сильно боялись. А ще шокуючі фото тіл змучених голодом. За склом збережені пелюшки, дитячі речі…

Попереду найстрашніший барак — 11. Тут був карцер — квадратний метр площі, де ув’язнені мали стояти кілька діб. Тут гинули голодною смертю, звідси вели на розстріли, тут піддавали тортурам і проводили допити. У цьому підвалі починає нудити. Одна дівчина не витримує і виходить на вулицю, сідає на сходинку, тримає в руках голову і намагається себе опанувати.

— Дорогі мої, — ніжно продовжує літня полька, — перші досліди щодо необхідної дози газу в камерах проводили на військовополонених. Спочатку дали замалу дозу і піддослідні в муках вмирали дві доби. А в барак 10 — ми взагалі не водимо відвідувачів. Тут Йозеф Менгеле, більш відомий як Ангел смерті, проводив свої антилюдські досліди. Одні з яких — стерилізація єврейських жінок. Я читала спогади жінок, що вижили, як вони страждали. Думала, не зможу це дочитати і не складу іспити на екскурсовода Аушвіца.

До слова, Йозеф Менгеле не був засудженим після війни. Він втік у Південну Америку, яка приймала нацистів. Помер аж у 79 році, втопившись.

— Звідки така жорстокість? — запитую пані Марію.

— Першими наглядачами Аушвіцу були садисти з тюрем Німеччини. А далі - це наслідки пропаганди. Вважалось, норма так чинити, бо ті, хто прибувають, «недолюди».

Коли екскурсоводка розповідає про тортури, згадую розповіді українських військовополонених, яких слухала три дні тому, Це просто якийсь флешбек. Історія повторюється. Ось перелік:

• виснаження голодом і холодом,
• покарання карцером, де можна тільки стояти,
• постійне повторення: ви нікому не потрібні, ви тут загинете,
• допити з тортурами,
• звинувачення у тому, що полонені - недолюди, бо є лиш один великий народ,
• оркестр при вході, що виконував пропагандистську роль (зараз це радіо),
• а ще.. коли людей везли у газову камеру, газ за ними везли в машині зі знаком Червоного хреста. Люди думали, то швидка. Ми теж надіялись з вами на «Червоний хрест»,
• викрадення цінностей полонених.

А ще пані Марія розповіла, що пропаганда у Німеччині почалась з того, що німецький народ після Першої світової війни жив бідно, виплачував репарації і Гітлер перевів всі стрілки на євреїв. У концтабори попали навіть ті євреї, які мали ордени за військову службу на користь Німеччини у Першій світовій.

Як вижити у концтаборі?

Після Аушвіцу на автобусі ми за кілька хвилин під'їжджаємо до другої частини концтабору — Біркенау. Останній художній фільм, який тут дозволили знімати — «Список Шиндлера». Пізнаю вишку, з якої дивився комендант іншого концтабору Амон Гат, якого зіграв Рейф Файнс.

Йде третя година екскурсії і ми вже находили 10 тис. кроків. Пані Марія розповідає, як полонені проходили ці відстані щоденно. Поруч різномовні екскурсії і коли стикаюсь з сучасними німцями мимоволі кидає в тремор. Мені хочеться бачити сором на їх обличчях, а не нейтральну цікавість туристів.

Голова не приймає масштабу геноциду, а це лиш один з багатьох концтаборів. Часом здається, що це все лише кіно і цього не могло бути насправді. Приходить думка, що пекло чи рай — не десь, а тут на землі, у серцях і діях людей.

Ми стоїмо в останньому бараці - бараці смерті.

Туалетів не було. Одне відро на весь барак завжди було переповнене. Жінки з дизентерією не встигали добігти до відра. Новенькі змушені були спати на підлозі. Взуття треба було ховати під голову, бо могли вкрасти і тоді ти швидше помреш. По бараку бігали щури, які гризли ще живих людей. Клопи і воші не давали заснути.

Едіт Егер, яка пробула у цьому концтаборі майже рік, вижила, бо поруч була сестра і вона дбала про неї. Вона постійно повторювала собі «Якщо я це витримаю, я виживу!» Перед розподілом на колії мама Едіт сказала їй: «Німці можуть робити з тобою, що хочуть, але вони не в силі змінити твої думки». Едіт пощастило дожити до звільнення. А її коханий помер у концтаборі за день до звільнення.

Чи знаєте, що є антонімом любові? Не ненависть, а байдужість.

Пані Марія завершує екскурсію:

— Я хочу, щоб ви приїхали сюди ще раз. Я хочу, що ви обирали ПАМ’ЯТЬ. Пам’ятаєте цитату Джорджа Сантаяни?

ХТО НЕ ПАМ’ЯТАЄ СВОГО МИНУЛОГО, ПРИРЕЧЕНИЙ ПЕРЕЖИТИ ЙОГО ЗАНОВО.

«Чи не дивно, що найстрашніше відкриває у нас найкраще?»

Ми багато говорили з подругою дорогою назад.

Про те, що у Львові теж є музей терору, львівське гетто і чимало пам’яток геноциду від рук росіян, НКВД, але ці музеї мало відвідувані. Про них мало знають самі львів'яни, не те, що світ.

Говорили про те, що психіка будь-якої людини дуже вразлива і чимало експериментів доводять, що під тиском щоденної пропаганди, оточення і авторитетів, такими, як німці, можуть стати і інші люди. Це сталось і з росіянами. Їх методи дуже схожі на фашистські. Щоб «ніколи знову» має працювати освіта, розвиток емпатії у вихованні дітей, критичне мислення та небайдужість світової спільноти, небайдужість кожного з нас.

Щоб вижити, треба вірити у щось більше за нас, мати власні сенси, черпати сили з молитви і відчуття любові своїх рідних. Щоб вижити, треба любити, тоді страх не може заволодіти нашим серцем. Як писала Едіт Егер: «Чи не дивно, що найстрашніше відкриває у нас найкраще?».

Наталія Кузьма.