Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Писучі» друзі Путіна

Для них керченська криза — не криза, а Крим російський, бо там палац царя Миколи

Коли після висадки у Криму «зелених чоловічків», а потім й окупації Росією Донбасу на шпальтах західних видань виходили матеріали, наче з кремлівських темників написані (про громадянську війну в Україні, кримчан, які дружно, руками і ногами, проголосували на референдумі за повернення у рідну російську гавань, повсталих донбаських шахтарів і трактористів), хотілося вірити, що це ненадовго. Мовляв, ті, хто ведеться на російську брехню лише тому, що звикли послуговуватися інформацією зі своїх московських корпунктів, нарешті прозріють. Та й з кожним наступним канібальським оскалом Кремля рідшатимуть і ряди ласих до кривавих путінських срібняків. Але пропагандистська «раша"-отрута виявилася сильнішою за здоровий глузд і тверезу оцінку ситуації. Нею просякнуті не лише мізки так званих світових друзів Путіна, а й чимало іноземних ЗМІ, які продовжують співати під російську балалайку. То хором заводили про «богонеугодний Томос» і розкольницьку політику Києва, розбавляючи тему матеріалами до річниці «майданного перевороту». А тепер дружно ретранслюють «путіноугодницькі» версії щодо подій у Керченській протоці та запровадження в Україні воєнного стану. «ВЗ» пропонує свою добірку «бояришнікового чтива», яким не гребують навіть видання з претензією на солідність.

Росія, звісно, провинила­ся, не давши українським кораблям пройти в Азов­ське море, але і Москву треба зрозуміти — вона керувалася інтересами власної безпеки. Під таким соусом подає си­туацію у Керченській протоці The National Interest (США), транслюючи версію про загро­зу підриву Кримського мос­ту. Якщо, мовляв, президент Порошенко і не наважився б «скомандувати» таку дивер­сію, розуміючи ризики, то «на­ціоналістичні і неофашистські загони можуть бути не такими стриманими». Та що там «нео­фашисти», коли в українському парламенті не відають, що тво­рять: розглядають питання про оголошення війни з Росією.

Мораль байки, до якої під­водило видання: Україна не повинна стати членом НАТО і втягувати США у війну. «По­ведінка України у Керченській протоці, — пише The National Interest, — черговий приклад того, як союзник США (чи кра­їна, залежна від американців у питаннях безпеки) намагаєть­ся домогтися військової під­тримки для досягнення влас­них цілей. Грузія намагалася зробити це у 2008 році, коли у неї виникла суперечка з Росією через Абхазію і Південну Осе­тію. Немає жодних сумнівів, що тодішній президент Саакашвілі очікував на суттєвішу військову підтримку від США, ніж та, яку отримав».

Аналогія зрозуміла: то Міхо провокував Росію, розрахо­вуючи надерти їй зад руками американців, а тепер той же фокус, мовляв, Порошенко на­магається повторити, щоб по­вісити собі на груди медаль за порятунок України і завоюва­ти оптом увесь патріотичний електорат. Через це Сполуче­ним Штатам варто бути пере­бірливішими і не розкидати­ся «рукою допомоги». Ну що спільного між проблемою Кри­му, розбірками у Керченській протоці й американськими ін­тересами? «Статус Керчен­ської протоки і навіть ширші суперечки щодо статусу Кри­му не повинні мати ніякого значення для США, — пише The National Interest. — Адміністра­ції Трампа потрібно дотриму­ватися більшої дистанції між США і політикою України, а не скорочувати її. Американці не повинні дозволяти українсько­му хвосту виляти американ­ським собакою, інакше резуль­тат може стати плачевним для всіх». Залишається лише здо­гадуватися, перед ким запо­падливо виляє хвостом автор цієї «далекоглядної» стратегії невтручання.

Американський журнал The American Conservative пі­шов ще далі, запитуючи: «Яка нам справа до кризи у Кер­ченській протоці? Чому аме­риканські стратеги хочуть, аби ми пред’явили претензії Ро­сії через Кримський півострів, де знаходиться Лівадійський палац — остання літня рези­денція царя Миколи І І? Якщо Украї­на у 1991 році мала право відокремити­ся від Росії, то чому Крим, Донецьк і Лу­ганськ не ма­ють права від­окремитися від України?». Читайте: не холопське це діло цар­ськими хоро­мами Україні володіти (що було госуда­ря Миколи, царю-батюш­ці Володими­ру має нале­жати). А «відщепенцям», яким у «нерушимому» не сиділо­ся, нехай, мовляв, по заслугах воздасться. Хай Україна тепер не киває на Донбас, Грузія — на Абхазію і Південну Осетію, Молдова — на Придністров’я. Та таким аналітикам треба не на журнал свої «таланти» роз­тринькувати, а академію крем­леботства і тролінгу відкривати — при посольстві Росії у США.

«Не все, що ви чуєте про інцидент в Азовському морі, правда». Під такою назвою вийшов матеріал у британській The Independent (2010-го ви­дання купив олсійський мі­льярдер Олександр Лебедєв). Але не поспішайте з висно­вками, що під цим заголовком — спроба тверезо зважити усі версії подій у Керченській про­тоці. Зважували, зважували, і врешті дійшли висновку, який точно тверезим не назвеш. Не можна, мовляв, виключати, що й українська, і російська версії правдиві, що інцидент у Кер­ченській протоці «стався че­рез непорозуміння», а «потім кожна зі сторін почала розкру­чувати його у власних інтере­сах». Якою переконливою не здавалася б озвучена Києвом правда, вона все одно викли­кає сумніви, наголошує автор статті. І вклинює історію з інс­ценованим убивством журна­ліста Аркадія Бабченка. Спита­єте, а це тут до чого? Підводка до висновку, як зухвало може діяти в Україні «департамент антиросійських фейкових но­вин».

Далі — роздуми про те, що побоювання Києва про намі­ри Росії отримати одноосіб­ний контроль над Азовом не­безпідставні. Але, мовляв, і на російські страхи треба зважа­ти. Он НАТО як активізувало­ся просто під носом у Росії. Й у Чорному морі патрулюють, і спільні з Україною військові навчання проводять, і зі ство­ренням центру військово-мор­ських операцій в Очакові допо­магають. А скільки натовських радників працюють у Мінобо­рони та вищих ешелонах вій­ськового командування Укра­їни.

«Існує загроза, що Укра­їна, як і Грузія у 2008 році, може переоцінити себе, спо­діваючись на підтримку проти Росії. Або що Росія дуже го­стро відреагує у тій напруже­ній ситуації, яка склалася. На щастя, обачливість, схоже, бере гору. Президенти Пу­тін і Трамп тримають дистан­цію. В ЄС не домовилися про нові санкції, а НАТО ухильно відреагувало на прохання По­рошенка про посилення мор­ського патрулювання. І слава Богу: за такої ситуації натов­ські кораблі поблизу вузької Керченської протоки менш за все потрібні», — підсумовує The Independent. Чи не крас­номовніше було б назвати статтю «Страшно тицяти в ро­сійського ведмедя пальцем, бо руку відкусить»?

Іспанська El País бачить у діях Кремля не агресію, а відповідь на зовнішні загро­зи національній безпеці РФ. «Концентрацію військових сил України (можливо, за під­тримки НАТО) у водах Азов­ського моря Москва сприймає як небезпеку. Тому навес­ні Росія почала посилюва­ти свій контроль над Азовом. Якщо визнати, що мир і ста­більність залежать від того, як сприймають безпеку сторони конфлікту, то виникає питан­ня: чи може Росія почувати­ся безпечно, не вдаючись до експансії? Для Москви Крим важливий із геостратегічних причин. Азов­ське море важ­ливе для ста­більності Криму і підтримки про­російських рухів на сході Украї­ни», — пише іс­панська газета, зазначаючи, що «Азов має стра­тегічне значення для життєзабез­печення „ЛНР“ і „ДНР“, адже в останньої є не­величкий вихід у це море». І чого це усі, питаєть­ся, на Росію на­кинулися, якщо вона змушена брати чуже, аби своє захистити? Та ще й про сусідні «народ­ні республіки» дбає, аби кляті українці з натовцями їм жит­тєдайну пуповину не пере­тиснули.

Автору турецької Hürriyet Ількеру Сезеру точно щось пе­ретиснуло, бо ні на очі не ба­чить, ні на вуха не чує. Про те, як Керченський міст став еко­номічною удавкою для україн­ських портів на Азові, вже який місяць говорять, пишуть. А тут раптом у Hürriyet на почат­ку грудня прокинулися з «від­криттям»: «Є занепокоєння, що міст через Керченську про­току у довгостроковій (!) пер­спективі створить великі про­блеми для Маріуполя та інших портів в Азовському морі». А далі ще захопливіше: видання посилається на заступника ма­ріупольського мера Михайла Івченка, який буцімто «зазна­чив, що наразі Кримський міст істотно не впливає на показ­ники торгівлі, але до нього до­ходять чутки, що Росія змушує чекати кораблі, які прибувають у регіон». Цікаво, чи згаданий пан Івченко в курсі, що «наго­ворив»?

Не обійшлося і без п’яти «запутінських» копійок від за­пеклих польських «українолю­бів». У матеріалі для Gazeta Polska публіцист Войцех Муха називає цих «героїв» поіменно, з усією маячнею, яку вони не­сли, коментуючи події у Кер­ченській протоці. «На крайньо­му фланзі політичної дискусії лунав голос Януша Корвіна-Мікке (депутат Європарламен­ту від Польщі. «ВЗ»), який відкрито займає проросій­ську позицію і пояснює дії Росії тим, що «Київ виконує розпо­рядження Вашингтона, а там взяли гору ті, хто прагне війни з Москвою».

Згадує Войцех Муха і най­багатшого депутата поль­ського Сейму Марека Якубя­ка, який після загострення кризи на Азові закликав поль­ське керівництво «не дозво­ляти втягувати себе у чужу війну». «Його пацифізм, мож­ливо, не викликав би відтор­гнення, але водночас у диску­сії з інтернет-користувачами Якубяк підтримав теорію про те, що „Україна з 1991 року окупує Східну Малопольщу, яка належить полякам“. Ця концепція не нова. У проро­сійських колах польських на­ціоналістів вже давно поча­ла зароджуватися думка про те, що „слід домовитися з Пу­тіним і розділити Україну“… Антиукраїнські фобії, підси­лені історичними травмами („Україна не заслуговує на до­помогу через Волинську різ­ню“, спотворювали реальну картину і відсували на другий план ключовий факт — черго­вий акорд російської агресії», — зазначив Войцех Муха.

Тих, хто розвінчує «раша"-фейки і виводить на чисту воду кремлівських посіпак та корис­них ідіотів, у Росії поголовно у штатні британські агенти за­писують. Нещодавно у кількох іноземних виданнях розтира­жували (з чиєї подачі, зрозумі­ло) інформацію про підступне британське МЗС, яке «виділяє мільйони фунтів стерлінгів на рік для ведення «гібридної ві­йни» проти Росії. За щедрі го­норари, мовляв, формують групи лідерів громадської дум­ки, завдання яких — публіку­вати антиросійські коментарі у соцмережах. Така агентура за­діяна не лише у Великій Брита­нії, а й у Франції, Німеччині, Іс­панії, Італії, Чорногорії, Сербії, Норвегії, Голландії, Литві, Гре­ції. Ну що тут скажеш: у «Раші» за Ваньку-дурника усіх трима­ють…

Схожі новини