Країна від батька до сина

Літак «Київ-Баку» приземлився у столиці Азербайджану о другій ночі за місцевим часом (різниця у часі з Україною — 2 години). Аеропорт Гейдара Алієва з першого погляду вразив розкішшю. Щойно ми вийшли з «рукава», як моя нога ступила на м’який килим світло-бежевого кольору. Різне я бачила, але килими в аеропорту — вперше! Паспортний контроль і видача багажу минули швидко — на все пішло хвилин десять-п'ятнадцять. І на виході нас зустрічає гід Анар.

Розуміючи, що ми враже­ні красою сучасної будівлі аеропорту, розповідає, що його спорудили у 2014 році. Ста­рий термінал розташований по­руч, він тепер використовується для внутрішніх рейсів. Нещодав­но новий термінал, конструкція якого стилізована під форму лі­така чи птаха, що розправив кри­ла, отримав міжнародний рей­тинг «п'ять зірок». І став однією з візитівок міста.

Коли ми вийшли з аеропорту, Анар звернув нашу увагу на сим­патичні баклажанові таксі, що нагадують знамениті «лондон­ські кеби». Гід пояснив, що це і є «лондонські кеби», лише не тра­диційного чорного кольору, а ба­клажанового. Місцеві їх лагідно називають «баклажанчиками». Ці авто закупили у 2011 році, на­передодні проведення в країні співочого конкурсу «Євробачен­ня». Тоді ж офіційно заборонили використовувати як таксі авто­мобілі російського виробництва. Нині по Баку курсує 3,5 тисячі «баклажанчиків». З таксистами тут треба торгуватися. Гід по­передив, що з околиці міста, де розташований наш готель, до центру можна заїхати за 5−6 ма­натів (один долар -1,7 маната). Таксист буде просити десять ма­натів, але після торгу погодиться на вдвічі нижчий тариф. Порада Анара пригодилася, саме так згодом і сторгувалися.

З аеропорту до міста їхати хвилин двадцять. Вночі корків немає, тому місто також минули швидко. Але встигли отримати перші враження. Баку захоплює з першого погляду. Особливо гарне вночі: яскраво освітлене, багато підсвітки. Гід каже, що до економічної кризи Баку повніс­тю освітлювалося до четвертої ранку. Азербайджан двічі пере­жив кризу — у 2008 та 2014 році. До першої кризи національна валюта — манат — була міцнішою за долар! Спочатку не повіри­ла. Прямо як рубль у радянські часи. Як це розуміти? Анар іро­нічно посміхнувся і пояснив, що це були «понти». Потім націо­нальна валюта двічі пережила девальвацію. Після останньої кризи в країні призупинився будівельний бум і почали трохи економити на «понтах».

Коли проїжджаєш через центр міста, у вічі впадає специ­фічна архітектура — переважно європейська, але не без східного колориту. Баку часом нагадує… Париж, часом Венецію, а часом Стамбул чи Арабські Емірати. До речі, аналогія з Арабськими Емі­ратами протягом перебування в Азербайджані у мене виникала не раз. Так виглядало, що Баку намагається наслідувати Дубаї, особливо щодо туристичного розвитку та показоваго багат­ства. Навіть неподалік Баку, за прикладом Дубаї, почали буду­вати штучний насипний острів. Але грошей закінчити амбітний проект забракло, він так і стоїть незавершений.

Та повернімося до перших, нічних вражень. Їдемо довже­лезним проспектом Гейдара Алієва. Гід звертає нашу увагу на оригінальну хвилеподібну білу будівлю. Це один з сучас­них символів Баку — Культурний центр Гейдара Алієва (на фото вгорі). Так-так. Чергове увічнен­ня попереднього президента країни — батька теперішнього правителя Азербайджану Ільха­ма Алієва. На жаль, всередині нам побувати не вдалося, ор­ганізатори поїздки не перед­бачили екскурсії у цей центр, але достатньо подивитися на це архітектурне диво зовні, аби зрозуміти, що це щось неймо­вірне. Фантастична архітектура, де немає жодної прямої лінії — поверхня ніби тече, змінюючи форму. Будівлю здали в екс­плуатацію у травні 2012 року — напередодні «Євробачення». Вочевидь, цією спорудою хоті­ли вразити численних туристів. Архітектор з Британії Захі Хадід за цю роботу отримала найвищу міжнародну нагороду в галузі архітектури. А будівлю Культур­ного центру 2014 року визнано найкращою у світі. Тим часом проїжджаємо повз величезний пам’ятник. Кому б ви думали? Правильно — Гейдару Алієву. 12-метрову скульптуру встано­вили у травні 2005 року в день його 82-річчя (помер 12 грудня 2003 року) з ініціативи сина. Од­разу за пам’ятником палац імені Гейдара Алієва, який у радянські часи носив ім’я Леніна.

Сказати, що в Азербайджа­ні шанують Алієвих, — нічого не сказати. Наприклад, у холі на­шого готелю красувалися два величезні портрети — батька і сина Алієвих. В іншому готелі у курортному місті Нафталан, куди ми їздили довідатись про лікувальні властивості нафти, у холі був окремий стенд з пор­третом Гейдара Алієва і його цитатою трьома мовами — азер­байджанською, російською і ан­глійською: «Духовне і фізичне здоров’я — сьогодення і майбут­нє нації». Портрети батька і сина висіли і на рецепції готелю, і на рецепції у медичній частині. Ці портрети я бачила у багатьох установах, а на трасі, що вела до Нафталана, красувалися білборди з зображенням попе­реднього і теперішнього керів­ників країни. До речі, портретів Гейдара Алієва значно більше, ніж його наступника. Його тут шанують, як Ататюрка в Туреч­чині. Між собою азербайджанці його називають «баба"(дідо).

Гейдар Алієв обіймав поса­ду президента країни протягом десяти років (загалом — 23 роки, з яких 13 років у радянський період). Його син вже править п’ятнадцять років.

Наступного ранку ми мали ознайомчу екскур­сію містом. Почали її з нині найбільш впізнаваного місця у Баку — так званих Вогняних веж. Це три надсучасні і найвищі (190 метрів) будівлі у Баку у вигляді язиків полум’я.

Один «язик» — це готель, дру­гий — житловий будинок, тре­тій — розважальний комплекс та офіси. Ідея запозичена з герба столиці Азербайджану, на якому власне зображено три вогняні язики. Вони символізують ро­довища нафти і газу, які лежать близько до поверхні землі, від­так часто самозапалюються. Саме тому Азербайджан нази­вають «країною вогнів». З 2013 року Вогняні вежі стали симво­лом Азербайджану, як, напри­клад, Ейфелева вежа — символ Франції, а Бурдж Халіф — символ Об’єднаних Арабських Еміратів. Саме Вогняні вежі тепер — на за­ставкових картинках про Баку, марках та сувенірній продукції. Особливо феєрично ці хмаро­чоси виглядають вночі. Завдя­ки тому, що поверхня повністю покрита LED-екранами, на фа­садах з’являються різноманітні зображення. Наприклад, чоло­вік, що тримає прапор Азербай­джану, чи сам прапор. Або імі­тується палахкотіння полум’я. Видовище направду вражаюче, а оскільки будівлі розташовані на пагорбі (на березі Каспійсько­го моря), то яскраві мерехтливі вежі видно з будь-якого куточка міста. Підтримувати чистоту цих LED-екранів — задоволення не з дешевих. Щоб почистити один бік, треба щонайменше місяць. А оскільки Баку — «місто вітрів», поки чистять скло з одного боку, забруднюється інший. Відтак цей процес стає безперервним. Ми цих чистильників скла також бачили…

До речі, квартири в одному з цих хмарочосів коштують не так вже й дорого, якщо вірити нашо­му гіду. Приблизно 1200 доларів за квадратний метр. Єдиний ню­анс: будь-хто придбати тут неру­хомість не може. Для цього не­достатньо мати гроші, точніше, гроші тут не основний аргумент. Квартиру в такому престижно­му, знаковому будинку можуть придбати лише люди від влади чи дуже наближені до влади. Те саме стосується і нерухомості у Старому місті. Там купити квар­тиру чи відкрити ресторан мо­жуть лише відповідні люди. Цей «секрет Полішинеля» розповів мені не гід, а молодий бізнес­мен, з яким я випадково розговорилася на вулиці Баку. Від Анара жодного критич­ного слова на адресу влади країни ми не чули, навпаки, усіляко підкреслював за­слуги Гейдара Алієва та його сина.

Насолодившись видом Вогняних веж, йдемо у глибину Нагорного парку. Рані­ше тут був цвинтар, околиця міста. Анар звертає нашу увагу на пам’ятник двічі герою Радянського Союзу, вихідцю з Азербайджану Азі Асанову, який очолю­вав Шауляйську танкову бригаду, про­славився під час Сталінградської битви. Загинув під час звільнення Латвії. Цікаво, що другу зірку героя Радянського Союзу отримав після розпаду цього Союзу, в 1992 році. Чому йому раптом вирішили присвоїти цю зірку — досі залишається загадкою. Не міг цього пояснити і гід. Лише сказав, що Азербайджан постачав 85 відсотків нафти і газу під час Другої світової війни, але оскільки тут боїв не було, Баку не отримало статусу міста-героя. Через це затаїло мовчазну обра­зу. Можливо, друга зірка героя для Азі Асанова — своєрідна компенсація місту? Оскільки пам’ятник Асанову вінчає ве­личезна п’ятикутна зірка, запитую у гіда, чи відбулася в країні декомунізація, чи перейменовували вулиці? Декомуніза­ція таки відбулася, більшість одіозних радянських назв вулиць перейменували, зокрема і вулицю 26 бакинських коміса­рів (як виявилось, історія про розстріл цих комісарів була черговим радянським міфом, пам’ятник їм демонтували). Крім того, у Нагорному парку за радянських часів стояв гігантський пам’ятник Кіро­ву, який у 1920 році встановлював тут радянську владу, а до 1925 року був пер­шим секретарем ЦК КП (б) Азербайджа­ну. Коли Кірова вбили, Сталін наказав встановити йому пам’ятник у Баку. Тоді ж на честь свого «земляка» назвали і ново­збудований парк. А вже в 1991 році, ще перед розпадом Радянського Союзу, пам’ятник Кірову народ зруйнував.

Тим часом доходимо до Алеї Шахідів. Гід одразу обумовлює, що «шахіди» нія­кого відношення до тероризму не мають, бо останнім часом це визначення сприй­мається негативно. Насправді шахід з арабської перекладається як людина, яка пожертвувала своїм життям заради сво­боди свого народу, своєї країни. На Алеї Шахідів поховані жертви «Чорного січня» (це азербайджанська «Небесна сотня», люди, які в 1990 році загинули під час по­встання проти радянської влади, коли Горбачов наказав ввести в Баку війська) та Нагорно-Карабахської війни. В історію цих трагічних подій гід не заглиблювався, лише сказав, що це політика, а про полі­тику він говорити не хоче.

Звертаю увагу, що в парку багато олив­кових дерев. Виявляється, в Азербайджа­ні, більшість території якого — степ, є бага­то оливкових гаїв. Але зараз їх вирубують і садять американський мигдаль, який дуже дорогий. А земля тут дуже благодат­на саме для мигдалю.

Від Алеї Шахідів сходи ведуть до верх­нього оглядового майданчика. Тут розта­шований восьмигранний купол з вічним вогнем, присвячений пам’яті шахідів. Чому восьмигранний? Це символічне для Азербайджану число. Слово Азербайджан рідною мовою складається з восьми букв. Тому на прапорі країни восьмикутна зірка.

З верхнього оглядового майданчика все Баку як на долоні. Звідси також від­кривається чудовий вид на Каспійське море, яке насправді вважається найбіль­шим озером у світі. Видно бурові плат­форми, що качають нафту з дна моря, а також незавершені сучасні хмарочоси у прибережній зоні.

Усі фото авторки

(Продовження у наступному тижневику)