Передплата 2024 ВЗ

Волонтери врятували на «дорогах смерті» 300 життів

Та себе зберегти не зуміли — кадировці розстріляли героїв…

Забудовник Віктор М’ялик (четвертий справа у верхньому ряду) з родинами загиблих волонтерів. Фото Facebook
Забудовник Віктор М’ялик (четвертий справа у верхньому ряду) з родинами загиблих волонтерів. Фото Facebook

Багатодітні матері з Рівненщини Вікторія Ільчук та Оксана Супрун не залишилися наодинці зі своєю бідою. Ризикуючи власним життям, їхні чоловіки на початку повномасштабного вторгнення росії на власному транспорті евакуювали з-під обстрілів близько 300 людей з-під Києва. Та не зуміли себе зберегти — кадировці з мінометів та автоматів розстріляли героїв. Подвиг волонтерів вразив забудовника та депутата з Рівненщини Віктора М’ялика. Він подарував родинам ключі від однокімнатних квартир у передмісті Києва.

Сергій Ільчук.
Сергій Ільчук.
Михайло Супрун.
Михайло Супрун.

Без зброї знайшли своє місце на лінії вогню

На оглядини подаровано­го помешкання Вікторія приїха­ла з рідного села Колоденки ра­зом зі шістьома своїми дітьми — синами Віталієм, Русланом, Юрком, Тімою, Павлом та доне­чкою Аліною. Тулячись до мами, трирічний Павлик, здавалося, не міг збагнути, чому поруч не­має тата… «Команда» Окса­ни зі Здовбиці ще чисельніша: п’ятеро доньок — Таня, Надя, Софія, Люба, Аня, і двоє синів, Андрій і Богдан. Найменшень­ка — дворічна Аня — роззираєть­ся довкола, також шукає очима тата. Діти ще не звикли до сво­го сирітства…

Дві «дзеркальні» квартири на третьому поверсі для сімей вдів — поруч. А хіба могло бути інак­ше? Сергій та Михайло дружили не один рік. Разом працювали на будівництві, були парафіяна­ми Української церкви християн віри євангельської.

Двадцять років я прожила у шлюбі з Сергієм, — говорить Ві­кторія, ледве стримуючись, щоб не заплакати вголос. — Ми були щасливі. Свого часу Сергій по­бував у Німеччині. Десь за кор­доном йому приглянувся гарний будинок. Чоловік зафіксував у своїй пам’яті його обриси. По­вернувшись додому, звів для своєї сім'ї точнісінько таку ж оселю. Адже чудово знався на будівельній справі.

І Михайло спорудив чудовий будинок для своєї сім'ї. Про­те обжитися у ньому не встиг. Тепер чоловічими домашніми справами займається у родині найстарший син Андрій.

Релігійні переконання не до­зволяли Сергієві та Михайлу во­ювати зі зброєю в руках. Все ж вони знайшли своє місце на ві­йні: доставляли у «гарячі точки» їжу та ліки, а звідти вивозили лю­дей, які шукали порятунку від ро­сійських обстрілів. За словами старости Мирчанського старо­стинського округу Київської об­ласті Тетяни Машини, Михай­ло разом із однодумцями щодня вивозив на захід України близько 30 людей з окупованих населе­них пунктів. Якщо в мікроавтобусі комусь не вистачало місця, то він ставив стільчики. Приїжджали на день додому — і знову в дорогу.

Багато хто відмовляв на­ших чоловіків від участі в гума­нітарних конвоях на Київщину, — згадує Вікторія. — Бо ж це не­безпечно. Пропонували їм здій­снювати волонтерські поїздки у Європу. Та вони не захотіли. «Хіба можна постраждалих че­рез ракетні обстріли кидати на­призволяще?», — казали.

Зберігає кулю, яка обірвала життя коханого

11 березня Михайло та Сер­гій вирушили до селища Боро­дянка, що в Бучанському районі.

Сподівалися евакуювати лю­дей, які звідси виходили пішки, щоб врятуватися від окупації. Наближаючись до села Мир­чі, волонтери не знали, що його вже захопили збройні форму­вання росіян. У той день зник зв’язок, тож ніхто не міг попе­редити чоловіків про небезпеку.

Коли на шляху до села з’явилися два евакуаційні авто­мобілі (інші попрямували в об'їзд до Бородянки), окупанти відкри­ли по них шквальний вогонь з мі­нометів та автоматів. Вони не могли не бачити на транспорт­них засобах наклеєних червоних хрестів та написів «Евакуація».

Отримавши смертельне по­ранення, Сергій, лежачи на си­діннях, наосліп розвернув авто і доїхав до українського блокпос­та, попередив бійців про наступ ворога. Закривавленого чоло­віка доставили у лікарню Радо­мишля, де його прооперували. А вже звідти Сергія переправи­ли до Рівного.

Кілька днів лікарі намагалися врятувати мого чоловіка, — розпо­відає Вікторія. — Знемагаючи від ран, був при свідомості і розумів, що перебуває між життям і смер­тю. Вже перед своєю кончиною ледве чутно прошепотів: «Навіщо по мені стріляли? Навіщо?..».

Жінка зберігає кулю, яка обі­рвала життя коханого, і гіль­зи, які зібрала на місці крива­вої трагедії. А доля Михайла для його родини якийсь час зали­шалася невідомою. Аж після ви­зволення Мирчі селяни проли­ли світло на обставини загибелі героя. Мовляв, окупанти випус­тили снаряд, і автомобіль во­лонтера відразу вибухнув. Піс­ля цього вони підбігли до нього, постріляли по кузову й кинули всередину кілька гранат… Ра­шисти не дозволяли ховати во­лонтера — його обгорілі остан­ки пролежали на узбіччі дороги до 30 березня. Жителі місцевої громади з великою шаною про­вели Михайла в останню путь. Згодом Оксана забрала тіло чо­ловіка й перепоховала його.

Схожі новини