«Вірую в ЗСУ. Отак як в Бога, хай не гнівиться на мене»

Написав у своєму щоденнику дитячий письменник Володимир Вакуленко, якого росіяни вбили на околиці Ізюма

Володимир Вакуленко
Володимир Вакуленко

6 грудня, у Харкові, відбулося прощання з українським дитячим письменником Володимиром Вакуленком. Поховали українця, якого росіяни вбили на околиці Ізюма, на Харківському міському цвинтарі № 2.

22 березня п’ятеро окупантів прийшли на подвір'я до батька Володимира, питали: «Де ваш націоналіст?». Забрали «на перевірку» телефони, документи й українські книжки. Наступ­ного дня Володимира забрали разом з сином. Але згодом відпустили… Удруге письменника забрали 24 березня, цього разу додому він уже не повер­нувся. Та перед тим у саду під вишнею закопав свій щоденник.

Тривалий час про Володю Вакуленка не було ні­чого відомо. Багато хто сподівався, що він у полоні. Місяцями його шукала родина, журналісти, волон­тери… Наприкінці листопада батьки Володимира отримали офіційну звістку про те, що сина вбили та поховали в Ізюмському лісі, в могилі № 319, серед 450 інших жертв російських окупантів.

Наприкінці березня 2022 року, під час росій­ського вторгнення в Україну, село Капитолівка Із­юмського району, що на Харківщині, де мешкав Вакуленко разом з 14-річним сином з аутичним розладом, окупували російські війська. За словами колишньої дружини Володимира Ірини Новицької, росіяни викрали Вакуленка за доносом.

Після того, як ЗСУ звільнили Ізюм, у місті вияви­ли місце масового поховання. За станом на поча­ток вересня там знайшли понад 400 тіл. Поховання проводила місцева ритуальна служба, вона й вела журнал із відомостями про вбитих росіянами місце­вих жителів, у якому під номером 319 були вказані дані Вакуленка.

Після звільнення села колеги Вакуленка зна­йшли його щоденник, закопаний у рідному садку… Письменниця Вікторія Амеліна, яка разом з батьком Володимира відшукала щоденник, зауважила: «Во­лодя сказав батькові: «Як прийдуть наші, віддаси».

Років із дев’ять тому я брала у нього інтерв'ю в одній із львівських кав’ярень. Він був упорядни­ком подарункового видання «На каву до Львова». Запам’ятався його панк-стиль: модна зачіска, сріб­ні персні на руках… Веселий, дотепний.

Українська письменниця та правозахисниця Ла­риса Денисенко написала публікацію-спогад про Володимира Вакуленка: «Могила 319 в Ізюмі». Ось декілька її цитат.

«319. Могила зі вбитими і закатованими на Ізюм­щині. Ніхто не знав, кого туди закинули, кого скла­ли — бо не поклали, не поховали, не відспівували. ДНК-експертизу робити довго і нелегко за супутніх обставин, особливо, коли система правосуддя пе­ревантажена до того не баченим обсягом вбивств, каліцтв, мордувань і тортур. Однак з відучора одне ім'я стало відомим усім… Володимир Вакуленко. Дитячий письменник, поет, людина лютої правди, небайдужості, нескореності, незламності та Стусо­вого кола. Викрадений зі свого дому та убитий дво­ма пострілами російськими окупантами.

«319» звучатимуть для мене Володиними вірша­ми, які він писав для свого сина Віталія.

Зворушливий, ніжний до людей, уважний та лю­блячий. Гострий, неформальний, схожий на вовка з Полісся — небезпечного, невгамовного, швидкого… У своєму селі він наполягав на своєму українстві, вказував на кордони, коли з ним говорили, обстою­вав життя української мови там, де це сприймалося погано. Він не мовчав, а якщо і мовчав, всім очевид­но було, що і мовчить він українською.

Я хочу, щоб його життя та його смерть тримали в голові люди, котрі тяжіють до «русского мира», яким досі болить повалення пам’ятників Пушкіну та перейменування вулиць. Я хочу, щоб бодай одна вулиця в Ізюмі говорила до мене, до України його іменем і його віршами".

Відома блогерка Татуся Бо написала у Фей­сбуці: «Десь років 8 тому, хтось подарував Надійці «Татусеву Книгу». Вона була читана перечитана. Більшість віршів знали напам’ять. Десь в той же час я тут на Фейсбуці познайомилася з автором цієї улюбленої доньчиної книжки — Володимиром Вакуленком.

«На коня сів козачок —

За спиною рюкзачок,

В ньому печиво та фрукти,

І цукерки від застуди…"

Мала реготала з цього віршика завжди. І коли ми бігли в садок, я захекана їй на ходу розказувала його. І нам було веселіше бігти.

«Замість коника — мій тато.

Мусить вранці поспішати.

— Що ж ти тата осідлав?

— Пішки йшли б, так він проспав…"

Десь із квітня, згадуючи якісь історії Надійчиного дитинства, я неминуче згадувала і Володю Ваку­ленка. І подумки просила: «Хай би тільки в полоні, аби живий, тільки б живий».

Сьогодні стало відомо, що Володю вбили росія­ни. Іноді в мене питають, як іще можна назвати ро­сіян, щоб іще образливіше, гидотніше, противніше. Ніяк. Росіяни. Цього достатньо. Гірших створінь на цій планеті я не знаю. Росіяни вбили дитячого пись­менника Володимира Вакуленка".

PR-менеджерка культурних проєктів Іванна Ски­ба-Якубова написала грунтовний матеріал про жит­тя та смерть Володимира Вакуленка: «Я знав, що мене рано чи пізно здадуть». Ось декілька цитат з цієї публікації. У ній, зокрема, є цитати зі щоденни­ка Володимира Вакуленка:

«Сьогодні десятий день окупації. Розумію, якщо ці рукописи потраплять до рук ФСБ, яка має прийти після рашиської дивізії „Z“ ось тільки закінчаться бої, але все ж розраховую їх передати в разі довго­тривалої окупації в руки міжнародних організацій, а вони, за правилами міжнародних спільнот, будуть. Все ж я вірую в ЗСУ. Отак як в Бога, хай не гнівиться на мене».

«Староста сховався від відповідальності, зв’язок був відсутній взагалі, ми не знали навіть, чи стоїть ще місто, чи взяте ворогом. Зовсім відсутність но­вин, повна відсутність зв’язку з будь-якими органа­ми, щоб стала більш зрозумілою картина, що від­бувалося в нашому селі - окупантів було чимало, а блокпости через кожні 100 метрів. Постійні шмони навіть порожніх пакетів. Інше, мене збивало стра­шенно, що такого приниження мої нерви не витри­мають».

36-й аркуш щоденника:

«Перший період снилися цифри, старі календарі, знайомі снилися й хлопці, ніби обіймаю їх, зустрі­чаю. Боюся й думати, що з ними. Перші дні окупації я трохи здавав і через напівголодний стан взагалі. Зараз взяв себе в руки, навіть город гребу поти­хеньку та картоплю до хати вніс. Пташки цвінькають тільки зранку, по обіді навіть від ворон не почуєш злостиве „кар“. Врешті увечері мене рятує музика в мобільному — записував ще до війни: joryj kloc, Плач Єремії, Ґорґішелі та ін. А сьогодні, у День поезії, в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ, і крізь їхнє курли ніби чулося: „Усе буде Україна!“ Я вірю у перемогу!»