«Те, що хочуть зробити з нашим центром — жах і ганьба для Львова!»

Як це боляче і абсурдно, коли медичний заклад, який надає допомогу дорослим і дітям, чиясь владна рука хоче закрити. І байдуже, що він — єдиний не лише у Львові, а й на заході України.

А почалося все з того, що 4 серпня в ендокринологічний центр прийшли представники обласної ради, головний лікар військового госпіталю та головний лікар діагностичного центру і сказали, що є проєкт рішення про реорганізацію лікарні, допомоги якої потребують сотні і тисячі хворих на діабет. Попри те, що начебто у «верхніх ешелонах» Львівської обласної ради прийнято рішення про реорганізацію (читай — ліквідацію) обласного ендокринологічного центру, професор кафедри ендокринології Олеся Кіхтяк вирішила боротися з несправедливим і негуманним рішенням чиновників. 55-річна професор оголосила 21 вересня про голодування!

— Насправді, говорилося про ліквідацію, — розповіла журналістці «ВЗ» професор Олеся Кіхтяк. — Бо якщо йдеться за реорганізацію, то тут є варіанти, які ми пропонували під час зустрічі колективу лікарні, кафедри ендокринології і представників влади — депутатського корпусу. Ми не проти, щоб нас, як цілісну установу або кудись перенесли, або ми залишаємося на цьому ж місці, але підпорядковуємося комусь іншому. Як каже наш головний лікар: «Я не тримаюся за крісло, але дуже прошу не розбивати наш колектив і цілісність нашої організації». Наш ендокринологічний центр несе певну місію у Західній Україні, бо він єдиний у цьому регіоні.

— Тобто вас хочуть зовсім закрити?

— У їхньому проєкті рішення було написано, що за цією адресою ми вже працювати не будемо, бо адреси у нас вже нема. А якщо адреси нема, то це фактично — ліквідація. А всі підрозділи, які тут були, начебто мають бути кудись перенесені. У проєкті була суха фраза: «розробити логістику для пацієнтів». Ми їх питаємо: а якщо нема конкретної адреси, то де ми будемо? Вони кажуть: поліклініка буде у діагностичному центрі, кафедра частково «переїде» у діагностичний центр, частково — в обласну лікарню, стаціонар — частково в обласну лікарню, а інша частина — у госпіталь інвалідів війни та репресованих у Винниках. Як вони собі це уявляють: мама з дитиною, у якої розвивається цукровий діабет, приходить спочатку у діагностичний центр — у поліклініку. Дитину оглянули, а далі вона має по тих кривих сходах, де можна скрутити собі ногу, йти в обласну лікарню. А там їм кажуть: «У нас ліжка всі зайняті. Їдьте у Винники».

— Але ж це дуже далеко!

— А це нікого не цікавить. Це жахливо для батьків, у якої захворіла дитина. Мама з хворою дитиною викликає таксі або сідає у маршрутку, і їдуть у Винники. А там їм також відмовляють, бо усі ліжка зайняті. Бо в одній лікарні нам виділять 15 ліжок, в іншій, можливо, 20. А у нашій лікарні є 70 ліжок.

— В ендокринологічному центрі все є на місці?

— Так. Приходить пацієнт чи батьки з дитиною, відразу у лабораторії визначається рівень ацетону, береться капілярна кров на глікований гемоглобін — унікальна методика, яку роблять тільки у нас. Поки роблять аналізи, дитинку вже оформляють на лікування і починають надавати допомогу. Не треба нікуди бігати і їздити — усе робиться на місці за кілька хвилин.

— У вас там ще є кафедра медуніверситету…

— І це також дуже важливо. Якщо поступає складний пацієнт — некласичний випадок (а таких є багато), то щотижня ми проводили науково-практичну конференцію. Збиралися усі працівники кафедри, стаціонару, студенти, де ми обговорювали цього пацієнта. І фактично відбувалося ще й практичне навчання. Така взаємодія між наукою і практикою — унікальна. Подібні центри існують у світі: у Польщі, країнах Балтії. А те, що хочуть зробити з нашим центром — це жах і ганьба для Львова!

— А для чого їм будівля вашого ендокринологічного центру?

— На нашому першому зібранні сказали, що приміщення цієї лікарні потребують військові. Ми не проти цього і добре розуміємо, що нашим захисникам потрібний лікувальний заклад. На наше запитання, чи будуть тут робити реконструкцію, сказали, що будуть. Але ж будівля наша дуже стара, її ще Митрополит Андрей Шептицький виділив для допомоги діткам. Тут нема транспортних ліфтів! Як поранених будуть підіймати без ліфтів? Отже, реконструкція має бути серйозна, капітальна! І це не триватиме місяць-два. А значно довше. І чиновники нам сказали: «Тоді ми не будемо робити реконструкції. Будемо сюди класти пацієнтів, які мають здорові ноги, але хворі руки». Це — цинізм вищої категорії! З медичної точки зору, нема сортування хворих «на руки і ноги». Голова Пацієнтської організації «Діадіти» пані Олена, з якою ми ходили на ще одну зустріч з представниками влади, сказала, що хтось з мешканців, які живуть навпроти нашого центру, розповідав, що тут будуватимуть два 12-поверхових будинки…

— Пані Олесю, ви вирішили боротися протестом, щоб привернути увагу громадськості до проблеми…

— Я повинна показати свій громадянський спротив. Хочу жити у чесній, справедливій, здоровій і вільній Україні, де б росли мої діти і внуки. У мене четверо онуків, і я маю відповідальність очистити Україну від покидьків, показати, що у нас є багато нечесних людей, і дати можливість чесним людям вершити майбутнє України. Ми не можемо жити у такому бруді. Тому я і вдалася до протесту — голодування. П’ю лише воду. Сьогодні - другий день голодування.

— Чи приходили до вас чиновники?

— Не приходив ніхто. Приходять журналісти, за що я всім дуже дякую.