Кулеметниця Ксена

Єдина у ЗСУ дівчина з таким фахом «рубає» рашистів як капусту

Оксана Рубаняк. Фото з особистого Альбому Оксани Рубаняк
Оксана Рубаняк. Фото з особистого Альбому Оксани Рубаняк

Хто сказав, що стріляти з кулемета можуть лише чоловіки? Цей «міф» розвінчала 19-річна Оксана Рубаняк з Івано-Франківщини.

Кулеметниця з позивним Ксена воює у складі 72-ї бригади разом з 35 чоловіками. Дівчина з перших днів пішла боронити рідну землю. Кілька днів тому приїхала на Франківщину забирати свій диплом про закінчення Івано-Франківського фахового коледжу.

— Коли почалася повномасштабна війна, спочатку був шок, — розповіла журналісту «Високого Замку». — Але потім зрозуміла: якщо хочу жити у вільній країні, у ній має бути мир. А окрім нас, українців, миру нам ніхто не принесе. Звісно, мене часто запитують, чому я, дівчина, пішла на фронт. Вважаю це застарілим гендерним правилом, що жінки мають сидіти вдома. Так, чоловіки фізично сильніші, але морально все ж таки стійкіші жінки.

— Коли йшли на війну, довелося покинути навчання?

— Вчилася тоді на останньому, четвертому курсі. Готувалася до захисту диплома. Перших кілька тижнів навчалася онлайн під час військової підготовки, потім — безпосередньо на фронті. Викладачі йшли мені назустріч, але диплом захищала з усіма разом. І захистила на «відмінно».

— Яким був ваш ранок 24 лютого?

— Ще спала, коли власниця помешкання, яке я винаймала, забігла у кімнату зі словами: «Оксано, прокидайся! Війна!». За вікном гуділи сирени, стояв густий чорний дим, бо в аеропорт Франківська вже прилетіла ракета. Найперше зателефонувала своїм рідним, щоб умовити їх перебратися у безпечне місце. Сама ж не планувала нікуди їхати. Зателефонувала на роботу (працювала у міській раді Івано-Франківська) до свого колеги, а теперішнього мого командира Назарія Кішака, який з першого дня створював добровольче формування. Пізніше наше добровольче формування перейшло у склад ТРО, і ми патрулювали місто. Коли зрозуміли, що у Франківську безпечно, рашисти сюди, найімовірніше, не дійдуть, Назарій, який уже мав бойовий досвід, запитав нас, хто б хотів долучитися до лав Збройних сил. І ми усім складом — 35 осіб — пішли у військову частину 72-ї окремої механізованої бригади, де створювався новий підрозділ. Ми стали основою кулеметного взводу.

— І ви серед них єдина дівчина?

— Так.

Оксана Рубаняк з побратимами.
Оксана Рубаняк з побратимами.

— Вони вас не відмовляли?

— Відмовляли. Дехто просив, щоб я працювала у штабі. Але я була категорична: прийшла з хлопцями, і буду воювати до перемоги.

— Якою була реакція ваших батьків, коли довідалися, що пішли добровольцем на фронт?

— Я їм про це не казала. Але вони здогадувалися, що я кудись поїхала, бо кілька тижнів поспіль не приїжджала додому — у село Грамотне Верховинського району. Про те, що я на фронті, дізналися з Інтернету. У телефонній розмові запитали: «Ти на фронті?». Тато побажав, щоб трималися і швидко перемогли.

— У вас є почуття страху?

— Усі ми боїмося. Нема таких, хто не боїться. Коли людина каже, що їй зовсім не страшно, лукавить. Але важливо опановувати страх, до кожної ситуації підходити з холодною головою. Паніка — поганий союзник.

— Де вчилися стріляти?

— Практики у мене не було. Стріляти з кулемета вчилася на полігоні.

— Як чоловіки-побратими ставляться до вас?

— Мої уже звикли. Відчуваю до себе повагу. Бачать, що не прошу і не потребую жодних поблажок. Але чоловіки з інших підрозділів дивуються. Коли дізнаються, що я кулеметниця, у них «квадратні очі», дехто просить дозволу сфотографуватися зі мною.

— Побутові умови на війні важкі: сон в окопі, де нема душової кабінки… Як даєте раду?

— Спимо в одному окопі, а деколи і в одному спальнику. Нема поділу на «чоловік-жінка». Ми — військові. Вони — мої побратими. Коли на позиціях, миємося вологими серветками. Для нас тепер ніби й нема незручностей. Звикли. У мене довге волосся, тому завжди ходжу з заплетеними косами. Стали як одна сім'я. На фронті не так важко фізично, як морально. Але мені пощастило: у нашій фронтовій сім'ї усі відверті і чесні одне перед одним.

— Що для вас особисто найважче на фронті?

— Втрачати побратимів. Неможливо осягнути ні розумом, ні серцем, що три години тому ми спілкувалися з хлопцем, а тут стає відомо, що він загинув. Найважливіше завдання — вижити і зберегти життя особового складу.

— Який випадок вас вразив найбільше?

— Пригадую перший день, коли ми заїхали у зону відповідальності. До нас підійшов чоловік, він плакав. У нього загинув 22-річний син. Він благав нас, щоб ми захистили українську землю від ворога. Але були і приємні моменти. До прикладу, коли у нашого побратима був день народження, ми з печива і згущеного молока зробили йому торт. Був такий щасливий!

— Скільки важить кулемет і як вам його доставляють до позиції?

— До місця висадки везе машина. Звідти його несемо. Я несу два короби (металеві коробки), хлопці несуть дуло і триногу.

— Ваш позивний Ксена. А ще вас називають «сталевою жінкою»…

— Був випадок, коли хлопці на «передку» знайшли сталеву троянду. Подарували мені зі словами: «Сталевій жінці — сталева квітка». Мій позивний — Ксена — хлопці придумали. Один побратим сказав, що я відповідаю характеру героїні з фільму «Ксена — принцеса-воїн». Мені подобається.

— Думаю, у вас закохані багато хлопців зі взводу. А якщо ви у когось закохаєтеся і доведеться піти з війни?

— Прийняла рішення, що не буду зустрічатися ні з ким, принаймні під час мого перебування у лавах Збройних сил України. Це — війна. Почуття треба відкласти на інший час. Можливо, потім, після перемоги.

Схожі новини