«Після трагедії – то не життя»
27 липня 2022 року минуло 20 років від найбільшої катастрофи в історії авіаційних свят
Кажуть, час – найкращий лікар. Час загоює рани і стирає з пам’яті той жах, який довелося пережити. Можливо, комусь, але не тим батькам і дітям, чиї рідні загинули 20 років тому під час Скнилівської трагедії. Вони засинають з цим болем, з цим болем і прокидаються… 27 липня 2002 року під час авіашоу на Скнилівському аеродромі під Львовом винищувач «Су-27УБ» впав у натовп глядачів. Загинуло 77 осіб і постраждало понад 540.
… Того суботнього дня святкував 60-річчя 14-ий авіаційний корпус ВПС України. З цієї нагоди на Скнилівському аеродромі показували авіашоу, яке прийшло подивитися понад 10 тисяч осіб. Команду військових пілотів представляла пілотажна група «Українські Соколи», яка спеціалізувалась на виконанні фігур вищого пілотажу на бойових літаках. На літаку «Су-27УБ» виступали полковник Володимир Топонар і другий пілот полковник Юрій Єгоров. Під час виконання фігури «коса петля з поворотом» літак опустився на критично низьку висоту і, зачепивши стабілізатором дерево, втратив керування і вдарився об бетонне покриття. Після чого врізався у два літаки, які стояли на аеродромі, і, обертаючись навколо осі, впав у натовп глядачів.
27 липня 2022 року минуло 20 років від найстрашнішої катастрофи в історії авіаційних свят. І вперше за ці 20 років рідні, близькі і друзі не мали нагоди помолитися на меморіальному комплексі, на якому навічно спочили 77 ангелів. У місці, де впав літак, встановлено обеліск, що символізує уламки літака, а на ньому — людські обличчя. А навколо — 77 каменів-плит, на кожній ім’я і прізвище та рік народження загиблої особи. Тільки дати смерті нема. Вона тут в усіх одна — 27 липня.
Щороку 27 липня рідні збиралися, їхали зі спеціальним супроводом на місце трагедії, мили пам’ятники, поправляли написи на табличках, які зруйнувала негода, клали квіти, запалювали лампадки і молилися. За своїх ангелів, які відлетіли у небо… Цьогоріч війна забрала у рідних той маленький шанс змовити «Отче наш…» біля меморіального комплексу.
Цьогоріч після Богослужіння за невинно загиблими у храмі Христового Воскресіння, на якому Службу відправляли 14 священників разом з Митрополитом УГКЦ Ігорем Возьняком, лише дев’ятьом родичам та одному священнику дозволили поїхати до меморіального комплексу. Лише на 10 хвилин! З умовою, що буде покладено квіти на кожен пам’ятник, але не запалено жодної лампадки. Бо війна, тож безпека – насамперед.
Старшим групи, як завжди, поїхав Іван Куц – голова громадської організації «Скнилівська трагедія». У Скнилівській трагедії Іван Куц і дружина Михайлина втратили обох дітей - доньку та сина. Старшому, Андрієві, було 20 років, закінчив школу із золотою медаллю і був студентом третього курсу Львівської політехніки. Донечці Зоряні було лише 13…
- На жаль, багатьох, хто залишився після трагедії зі своїм горем, вже нема, - витираючи сльози каже пані Михайлина. – Не кожен витримає таке. Знаєте, коли настає той день – 27 липня… Дуже тяжко. Ми старіємо, тож не лише біль втрати за наших дітей пече у грудях щодня, а й маємо страх перед старістю. Нема рідної душі, нема наших дітей. Здоров’я наше з Іваном слабеньке, за тих 20 років заробили багато хвороб. Коли загинули діти, мені було 45 років. Була здоровою жінкою. Але так було лише до трагедії…
«Після трагедії – то не життя», - сказав мені кілька років тому Іван Іванович Куц. Якщо діти стають ангелами, залишається лише за них молитися. І вони моляться – щодня, вранці і ввечері. І лише подумки уявлять, якими б зараз були їхні крихітки…
Багато людей, які прийшли на Богослужіння, і досі не можуть повірити у те, що трапилося. 86-річна пані Марія, бабуся 7-річної Мар’яни, каже: «Це така чемна дитина (пані Марія не може вжити слово «була». – Г.Я.). Йшла на майданчик, казала, «я ось тут, на майданчику», приходила – повідомляла, що вже повернулася. Коли бачу тепер таких дітей, мені іноді здається, що Мар’яночка - серед них. Що мені залишається у цьому житті? Молитися за онучку, за тих дітей, які гинуть на війні. І оплакувати їх, як плаче кожна мати за своєю дитиною».
Хрещена Мар’яночки, пані Ірина, розповідає, що похресничка росла дуже розумною дівчинкою.
- Пригадую, ми йшли її хрестити. Коли вже мали виходити з дому, хтось сказав, що на поріг треба покласти книжку. Щоб дитина була розумною, - каже пані Ірина. – Я забігла у кімнату і схопила книжку, що була під рукою, - підручник з терапії. Ще тоді пожартувала, що наша дівчинка буде лікарем… А вона й справді росла розумничкою. Одного разу подружка підбігла до неї і підняла, на що Мар’яночка їй сказала: «Ти що, не можна важке підіймати. Тобі ще дітей народжувати».
Вже коли вийшла з храму, на зупинці побачила чоловіка у чорній сорочці, вишитій червоними нитками. Це Шевчук Микола. Пригадала, що 5 років тому молодший син пана Миколи – Володя прибирав на меморіалі. «Тут загинув мій старший брат Андрій, - розповідав мені тоді Володя. - Йому було 11 років. Нас тато повів на це шоу. Ми з батьком також були поранені, але вижили. Мені було 8 років. Андрій два місяці боровся за життя. Мав черепно-мозкову травму. Йому ампутували ногу... Але смерть виявилася сильнішою від нього. Попри те, що стояли всі разом, брат постраждав найбільше. У цьому місиві не могли його знайти. Батько з обома переламаними ногами у шоковому стані шукав Андрійка по полю. Він лежав під уламками літака».
- Це неправда, що час лікує, - каже пан Микола. – Хіба можна таке забути? І жити з цим дуже тяжко. Я того фатального дня, 27 липня 2002 року, повів двох синів на це шоу. Людей було страшно багато, тож ми стояли постійно поруч, щоб не загубитися. Коли літак впав, нашого Андрійка привалило уламком.
