Навіщо НКВД знищило Успенський собор в Лаврі і чи один ми народ з Путіним? (до 80-річчя трагедії)

Зовсім скоро виповниться 80 років з того дня, коли 24 вересня 1941 року диверсійні групи НКВД знищили спочатку культурний і історичний центр міста Києва — Хрещатик і прилеглі до нього будинки, які являти собою пам’ятки архітектури, а потім, 3 листопада 1941 року і Святиню української нації — Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Ці дві події не збігаються у часі, але їх можна об’єднати однією метою — знищення української національної історичної спадщини і не допущення стрімкого росту українського національного антибільшовицького руху.

Очевидно, що ні в першому, ні в другому випадку, ніякої військової необхідності знищувати культурно-історичне надбання українського народу вже не було.

Ця моя розповідь абсолютно не претендує на наукове дослідження, ні в якому разі. Я цією темою цікавився, вивчав документи й спогади, і по деяким питанням у мене склалось своє враження, яке все-таки у своїй більшості, ґрунтується не на історичних фактах, а на припущеннях. Правду про ці події ще ніхто не знає, тому що основні документи в архівах у Москві. Але це не означає, що ми не можемо висловити своє відношення до цих трагічних подій. Разом з тим, до певних висновків можна дійти, коли уважно вивчити великий обсяг історичних документів, спогадів очевидців і коментарів фахівців. Моя розповідь буде в основному присвячена знищенню Успенського собору Києво-Печерської лаври. Але, все ж таки необхідно ще декілька слів сказати про трагедію 24 вересня 1941 року, тому що ці дві події взаємопов’язані.

Довгий час, нас комуністична пропаганда обдурювала, що історичну частину Києва знищили гітлерівські окупанти, які ввійшли у місто 19 вересня 1941 року і тільки нещодавно, завдяки кропіткій праці істориків вдалось встановити, що центр Києва був знищений радіокерованими фугасами, які були закладені практично під усі будинки, які представляли історичну чи культурну цінність… І це зробили диверсійні групи НКВД, які підпорядковувались центральному апарату НКВД і їх куратору — відомому терористу Павлу Судоплатову. Є відомості про те, що радіо сигнал, який призвів до детонації цих зарядів, був направлений з Харкова. Цією роботою таємно займались спеціальні мінери особливого призначення із Москви за допомогою військових дивізії НКВД, яка дислокувалась тут у Києві. До речі, і Харків був теж таким чином замінований, і там, таким же чином були знищені важливі історичні будівлі, але радіосигнал був поданий із Воронежа.

З 24 по 28 вересня 1941 року увесь центр Києва від Першотравневого парку до Бессарабки і від Липок до Софійської площі був охоплений потужним полум’ям, періодично вибухали закладені міни. В цьому полум’ї загинула величезна кількість культурно — історичних пам’яток українського народу. Дуже багато людей загинуло і тисячі залишились без даху над головою. Донедавна, називалось ім’я Івана Кудрі, як керівника диверсійної групи, яка здійснила підрив і пожежі в центрі Києва. До того, можна знайти інформацію про те, що члени диверсійних груп, ще до приходу гітлерівців у Київ, отримали офіційні ордери, які надавали їм право заселятись в центрі міста у квартири, в яких раніше мешкали кияни, які через різні причини, виїхали з міста. І не секрет, що значна частина цих квартир раніше була заселена євреями. Члени диверсійної групи, по команді у визначений день вчиняли підпали у своїх квартирах, закривали їх, а самі зникали. Таким чином, полум’я дуже швидко перекидалось на усю будівлю і вона починала палати, як свічка. Тут треба додати, що, як стверджують історики, члени диверсійних груп, навмисно займали квартири на середніх поверхах і таким чином, увесь будинок швидко охоплювався полум’ям.

Аналогічним чином, в таких квартирах здійснювались і вибухи, куди диверсанти закладали вибухівку на певний час, а самі теж зникали і квартиру закривали. Вибухи відбувалися по команді і як правило, вночі, що унеможливлювало роботу по гасінню пожежі. Таким чином, керовані радіосигналом фугаси вибухали у великій кількості і цей кошмар доповнювався підпалами і вибухами, які організовували диверсійні групи, завдяки чому увесь історичний центр Києва перетворився у суцільне полум’я. Коли окупанти почали аналізувати в яких квартирах і в яких будинках виникали підпали і вибухи, то за довоєнною документацією з’ясували, що в цих квартирах жили до війни євреї. З цього, деякі дослідники роблять висновки, що якби не ці обставини, то не було б і Бабиного Яру.

Оскільки вже 28 і 30 вересня 1941 року було розстріляно 33 770 євреїв, можливо як помста за ці вибухи і підпали, в результаті яких загинули гітлерівці. Важко сказати настільки така версія правомірна, але є деякі факти, які її підтверджують.

Я вже згадував Івана Кудрю. Іван Кудря був співробітником зовнішньої розвідки. У зовнішній розвідці НКВД йому довірили боротьбу з українським націоналістичним підпіллям. Вважається, що під його керівництвом в 1941 році, в Житомирі було вбито двох ватажків ОУН. Саме тому, вірогідно, що його залишили в Києві не стільки для боротьби з окупантами, а з тим, щоб він втерся в довіру до українського націоналістичного підпілля і контролював його, щоб не допустити антибільшовицьких проявів серед населення окупованого Києва і підйому українського патріотичного руху. Зараз вже відомо, що крім диверсійної групи Кудрі, в місті було багато інших диверсійних груп з іншим завданням. Довгий час вважалось, що Кудря причетний і до знищення Успенського собору Києво-Печерської лаври, але зараз це не має підтвердження. Хоча до знищення Хрещатика і центральної частини міста, він певне відношення мав.

Ще раз, особливо хочеться підкреслити, що ніякої військової доцільності в знищенні культурної спадщини українського народу не було. Це був удар по українському народу, щоб лишити його історичних коренів і історичної спадщини. Це було продовження політики правителів в Кремлі по знищенню українства. А тепер про знищення символу національної гордості українців — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Єдине, що не викликає будь-яких спорів, це те, що 3 листопада 1941 року приблизно в 14.30 дуже великої потужності вибухом було його знищено.

Успенський собор (Собор Успіння Пресвятої Богородиці) — головний соборний храм Успенської Києво-Печерської лаври був побудований в 1073—1078 роках. Головною святинею храму була ікона Успіння Богородиці. Упродовж віків тут було захоронено багато видатних українців, зокрема митрополита Петра Могили, київських князів і інших відомих осіб, а в 1081 році в соборі було перепоховано і його засновника — Феодосія, якого потім визнали святим. Собор встояв і після землетрусів, і після монголо-татарської навали, хоча і був пошкоджений, але не встояв від вибухівки московських диверсійних груп НКВД.

Але повернемось до трагічного дня — 3 листопада 1941 року. На даний час існує декілька версій знищення собору, кожна із цих версій має своїх прихильників і певне обґрунтування.
Але дискусія навколо загибелі собору не вщухає. Глибоко аналізувати ці версії і переказувати предмет дискусії я не буду. Охочі до цього можуть все це прочитати в історичних документах чи коментарях фахівців, які багато років свого життя віддали пошукам правди. Я висловлю лише своє припущення, хто зруйнував собор і яка в цьому була мета. У мене не має сумнівів у тому, що святиню українського народу було знищено навмисно, диверсійною групою особливого призначення московського НКВД. Є достовірні дані про те, що саме спеціальні групи саперів, які прибули із Москви замінували радіокерованими фугасами усі головні історичні будівлі в центрі Києва, в тому числі і Софійській, і Успенський собори, за декілька днів до того, як в Київ увійшли гітлерівці. Мінування відбувалось таємно.

Софійській собор вцілів через щасливу випадковість — не спрацювала техніка, а Успенський був знищений — хоча радіосигнал не спрацював, натомість був залучений резервний варіант знищення — підпал бікфордівого шнуру, який і спричинив надпотужний вибух. Можна зрозуміти військово-політичне керівництво, яке приймало рішення про мінування і знищення в Києві усіх важливих промислових об’єктів — щоб не дістались ворогу, але мінування і знищення історичного та культурного надбання українського народу — це ніяким чином не було пов’язано з військовою доцільністю. В Парижі, Ейфелеву вежу ніхто не зривав, щоб загинули десять німецьких солдатів, які маршем проходили повз вежу. Отже, була інша мета, саме тому в Київ і прибула спеціальна диверсійна група, в тому числі й у складі саперів-підривників, щоб знищити саме історичне надбання українського народу. А якщо доповнити це ще й знищенням Хрещатика, то стає очевидним — це була спланована акція проти антибільшовицького українського національного руху. Саме для цього і руйнувалось культурно-історичне підґрунтя українського народу, тут в Києві — духовній столиці українців.

Деякі дослідники пов’язують знищення собору з тим, що 3 листопада 1941 року Києво-Печерську лавру повинен був відвідати сподвижник Гітлера — президент Словаччини Йожеф Тіссо. Він дійсно в цей день був у лаврі, але вибухи, а їх було не менше чотирьох і тільки четвертий надпотужний вибух зруйнував собор, на момент вибуху він вже давно залишив лавру. Очевидно і те, що такий надпотужний вибух був організований диверсійною групою НКВД тільки завдяки тому, що ще до приходу гітлерівців було здійснено мінування собору.

Для такої сили вибуху потрібно було дуже велика потужність вибухового елементу. І запустили механізм підриву собору саме члени диверсійної групи підпаливши в соборі бікфордівий шнур, як резервний спосіб підриву, оскільки з невідомих причин радіокерований спосіб підриву не спрацював.

Що мене спонукало до тих припущень, щодо дійсних мотивів знищення культурного центру Києва і Успенського собору. Згадаймо Великий Новгород, один із центрів Київської Русі, упродовж XII-XV століть столиця Новгородської республіки. 15 серпня 1941 року гітлерівці увійшли в це місто. Але в історичній літературі немає згадок про те, що напередодні окупації, диверсійні групи НКВД замінували основні історичні пам’ятки Великого Новгорода, будівництво яких було закладено ще київськими князями в період Київської Русі — наприклад — Софійській кафедральний собор, Новгородський Кремль та інші. І тим більше не має підтвердження, що ці історичні пам’ятки були знищенні диверсійними групами НКВД. Ці історичні пам’ятки періоду Київської Русі ніхто не мінував і не знищував., хоча вони з перших днів окупації використовувались гітлерівцями для своїх потреб.
До речі, гітлерівці теж не знищили ці об’єкти, хоча вони були частково і зруйновані, але не знищені, як у Києві. Або візьмемо інше місто в Росії — Владимир (правильно називати Володимир). Це місто засновано теж київським князям Володимиром Святославовичем, в честь якого і названо це місто. Де в 1108 році Володимир Мономах побудував фортецю, куди в 1157 році князь Андрій Боголюбський переїхав із Вишгорода і перетворив це місто у столицю Північно-східної Русі. Це історичне місто не було окуповане гітлерівцями, але така загроза була реальною. І немає ніяких документально підтверджених даних про те, що місто, його головні історичні пам’ятки спецгрупами НКВД замінували і підготували до знищення у разі окупації. Можна привести й інші приклади.

Головне в цьому полягає у тому, що тільки київські святині були диверсійними групами заміновані і значна частина з яких надалі, цими ж групами, знищена. В полум’ї пожеж згоріло велике історичне надбання українського народу. Ці обставини і дають мені можливість припустити, що головною метою знищення культурно-історичного центру Києва була не військово-оборонна необхідність, а гуманітарна диверсія проти українського народу і його культурно-історичних цінностей. Для мене є очевидним, що Успенський собор був знищений диверсійною групою НКВД за прямим наказом вищого військово-політичного керівництва. Нас хотіли позбавити українських історичних коренів. На щастя Успенський собор талантом українських будівельників був відроджений і в 2000 році освячений. Він знову стоїть на тому історичному місці, де зароджувалось українство і де закопаний пупок українців.

Не має сумніву і в тому, що дуже скоро він і Києво-Печерська лавра, як і інші лаври повернуться під лоно Православної церкви України. Так і буде.

А тепер щодо статті Путіна про історичну єдність росіян і українців.

Попри те, що в засобах масової інформації ця стаття Путіна була актуальною і активно коментувалась і політиками, і громадськими діячами, і усіма охочими, у мене не було бажання її читати, оскільки приблизно знав, що він може там написати.

У нас у же був один такий письменник — Леонід Брежнєв, але той хоч писав про війну, в якій брав безпосередню участь, Малу землю.

А Путін вдався до ідеології і намагається нас переконати — що ворона і голуб — це одні і ті ж птахи. Але насправді так ніхто не вважає.

Пересилив себе і почав читати цей опус Путіна.

Дійшов до четвертого абзацу, який починався такими словами — і росіяни, і українці, і білоруси — спадкоємці Давньої Русі, яка була найбільшою державою Європи.

Після цих слів Путіна, відклав цю статтю і більше читати не буду.

Ні, пане Путіне.

Найбільшою державою Європи того періоду була не Древня Русь, а Київська Русь — це історично доказаний факт.

Якщо він це не усвідомлює, то не має сенсу і подальше обговорення цієї статті.

Я завжди відчував себе частиною великого і могутнього українського народу, який своїми історичними коренями сягає в глибину віків, ми — українці, нащадки і спадкоємці могутньої держави.

Ми — сучасні українці, здатні зберегти свою державу і відновити її могутність. Я так зрозумів статтю Путіна.

Читайте також: Стаття Путіна не має нічого спільного з історичною правдою