Передплатити Підтримати

Стаття Путіна не має нічого спільного з історичною правдою

Путін безсоромно, глумливо нав’язує тезу, що «сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи»

Фото ілюстративне з відкритих джерел

Московські маніпулятори безпрецедентно переповнюють європейський і світовий інформаційно-гуманітарний простір брехливими постулатами, що українці і росіяни — один народ, у цього народу, мовляв, одна мова, одна віра, одна історія, одна територія. Новітній «історик» Путін навіть опублікував статтю «Про історичну єдність росіян і українців». У цьому наскрізь імперсько-маніпулятивному опусі та під час нещодавної прямої лінії з російським народом Путін зухвало розкриває агресивну сутність ідеології гібридної війни Росії проти України і зовнішньої політики Кремля. Цей трактат за наративами подібний до «Майн кампфу» Гітлера.

Путін безсоромно, глумливо нав’язує тезу, що «сучасна Україна — цілком і повністю дітище радянської епохи», а не результат історичного, природного, об’єктивного розвитку. Мовляв, на землях, на яких створено Україну, споконвіку жили російські люди, а тепер вони оголошенні не корінним народом. «Вирощені ворогами Росії українські націоналісти» витісняють російську мову з практичного, реального життя, що може призвести до скорочення загальної кількості росіян в Україні. «Це можна порівняти за своїми негативнами наслідками із застосуванням якоїсь зброї масового ураження», — піклується батько-патріарх Владімір Путін про своїх дітей-росіян, спираючись на фальшиву версію «общеруcского народа», «малоруской ветви Великоросcии», «общерусcкого языка», що насправді є позолотою багатовіковаї антиукраїнської московської імперіалістичної політики, яку сьогодні зухвало легітимізує Путін, заявляючи, що Україна — це територія Росії. «Малоросійська культурна ідентичність» мала можливість розвинутись тільки «в межах великої російської нації». А становлення окремої української нації відбулося завдяки втручанню Польщі та Австро-Угорщини, — вважає президент Російської Федерації.

Нині надзвичайно важливо на засадах історичної правди розкривати справжню сутність московської колоніальної ідеології і політики, загарбницької війни Російської Федерації проти України. У монографії доцентки Львівського національного університету імені Івана Франка Ольги Щодри «Слов'яни і Русь в ранньому середньовіччі. Передумови і початки формування імперії русів», яка побачила світ цього року, написано про успішну дипломатичну місію Русі до Константинополя у 838 році. «Про неї відомо з „Анналів Сен-Бертен“ (назва походить від абатства св. Бертина на півночі Франції), що є продовженням франкських королівських хронік, і описують події від 839 до 882 років. Особлива цінність Бертинських анналів, як джерела, полягає у тому, що вони збереглись в оригінальному списку X ст., який знаходиться у фондах публічної бібліотеки у французькому місті Сент-Омер», — зазначає Ольга Щодра.

Наполеглива і відповідальна дослідниця архівних документів роповіла про прибуття у 839 році до Інгельгейма посольства від народу рос. Скрупульозно опрацювавши тексти хроніки, Ольга Щодра написала, що спочатку руське посольство відвідало Візантію, де його прийняв імператор Теофіл. Оскільки у той час навігація на Чорному морі можлива лише влітку і в перші місяці осені, то для того, щоб приїхати до Інгельгейму в травні 839 р., руські посли мали прибути до візантійської столиці влітку 838 р. Як вказував у листі до Людовіка Благочестивого візантійський імператор, посольство прибуло до Константинополя «заради дружби», що мовою середньовічної дипломатії означало — для укладення мирної угоди. Як видно з листа імператора Теофіла, статус руського посольства не викликав у греків жодних сумнівів як і його мета — розвиток мирних економічних і політичних відносин. «Бертинські аннали є не тільки першим датованим джерелом з історіі Русі, вони свідчать, що в першій половині IX ст. між Візантією і Руссю був укладений «мирий договір», — наголошує Ольга Щодра.

Дослідження західноєвропейських, візантійських і арабських архівних джерел львівськими вченими Ольгою Щодрою, а також Ігорем Бойком (стаття «До питання про час заснування Української держави» // Вісник НТШ. — 2017. — ч.58.- С.37−40) дають грунтовні підстави стверджувати, що на 838 рік уже повноцінно існувала високорозвинута, як для того часу, рання українська держава Русь, яка входить до найстаріших держав Європи.

«До кінця XII століття під «Руською землею», «Руссю», розуміли лише територію Середнього Подніпров'я, визначену містами Київ — Чернігів — Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). Тільки до цих земель і міст вживали термін «Русь», — слушно нагадує професор Ігор Бойко. — Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель), на думку сучасників, Руссю не були. Це переконливо засвідчують повідомлення літописів. Так, перший Новгородський літопис часто повідомляє про поїздки новгородців «у Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само «в Русь» їздили зі Суздальської землі. Роси, русини, українці — це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, відома ще з VII ст., а російська мова тоді навіть не снилася угро-фінським племенам.

Отже, давньоукраїнську державу Русь добре знали в європейському і арабському світі, а Московія, як князівство, постала на 439 років пізніше від Русі — у 1277 р. з дозволу золотоординського суверена і була вона звичайним улусом, підвладним династії Чингізидів на заліських просторах Північно-Східної Європи, що були заселені угоро-фінськими племенами. Нестор-літописець подає їхні імена: «А се інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, замигола, нарова, ліб. Ці мають свою мову, походять від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях». Михайло Сидоржевський у статті «Свиня ще під столом?(Українське Слово. -2002. -1−7 серпня) обґрунтовано доводить, що майже вся європейська частина теперішньої Росії, за винятком новгородських і псковських земель, була заселена цими племенами, що не знали ні плуга, ні хреста. Саме на їхній основі сформувався «єдіний русскій народ», «русская нація».

Невже ці правдиві історичні процеси невідомі російським науковцям, які «висвячували» і «благословляли» у світ «новітнього історика» Владіміра Путіна? А може вони добре знають правдиву історію і зухвало наслідують московських князів, які в політиці вдавались до брехні, лицемірства, хитрощів, безпринципності, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, підкупів, шантажу, вигадок, підступності. Постулат «мета виправдовує засоби» був звичайним і буденним принципом усіх наступних поколінь московських владників аж до нового часу. Всі ці аморальні засоби використано у статті Путіна «Про історичну єдність росіян і українців».

Більш-менш освіченій людині відомо, що ця так звана «єдність росіян і українців», яку оспівує і возвеличує Путін, творилася московським антиукраїнським вогнем і мечем. Нагадую тим, хто безоглядно вірить Путіну — «вболівальнику» про долю українців, росіян і білорусів, що він сучасними гібридними методами удосконалює геополітичний розбій Петра I. Триста років тому у жовтні 1721 Петро I украв назву нашої давньоукраїнської держави і безпрецедентно назвав Московію «Руссю», по-грецькому «Росія». Підручний Петра I Меншиков надіслав до посла в Копенгаген таку директиву: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам написано». Газету «Ведомости московские» переіменували на «Ведомости Российские».

Петро I назвою «Росія», що означає «Русь», вводить в оману Європу, буцімто Московія не загарбала, не підкорила Русь = Україну, буцімто московити і руські є одним і тим же народом, від однієї матері, з однієї колиски, і що боротьба гетьмана Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі. Так традційна для Європи Московія з волі загарбника Петра I стала Росією. Для того, щоб постати перед світом прогресивним діячем, Петро I купував в Європі журналістів і наказував, аби вони висвітлювали діяльність гетьмана Мазепи та історію України з його, Петрового погляду… І потім оте Петрове бачення проникло не лише в журналістику, а й стало основою науки, якщо її можна такою назвати. Воно стало також основою мистецтва і літератури — прочитаймо, наприклад, пушкінську «Полтаву». До класично маніпулятивних «досліджень» належить «наукова» стаття «Про історичну єдність росіян і українців» за підписом Путіна.

Насправді жорстокі репресії пройняли жахом Україну після того, як гетьман Іван Мазепа з допомогою шведського короля Карла XII спробував вирвати український народ з московського рабства. Французький посол доповідав у Париж: «Московський генерал Меншиков приніс в Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців». Лише в гетьманській столиці Батурині москалі по звірячому знищили від 6000 до 15 000 (за різними джерелами) мешканців. Московські війська здобули і зруйнували Чортомлицьку Січ, яка існувала понад століття. «Птенцы гнезда Петрова» (О. Пушкін) знеславили навіть гробницю давніх отаманів і забрали грамоти, державний скарб та прапори.

Петро I надзвичайно зрадів, почувши новину про зруйнування Січі і писав до Меншикова: «Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів». При цьому повідомляє генерала Апраскіна, що «полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим рабом ми винищили останній пень Мазепинського роду і з цієї нагоди складаю вам побажання». Тільки архіви і хроніка тієї доби зберегли подробиці варварських мук, які вигадувала садистська уява Петра I.

Петро I, Катерина II вважали, що треба викоренити з українців «развратное мышление, по коему поставляют себя народом от здешняго (московського — В. Л) совсем отличным». Саме Ктерина II зруйнувала Запорізьку Січ. У 1783 р. в Україні запроваджено навчання російською мовою — причому обов’язково з вимогою, яка панувала в Московії=Великоросії. Занепали Києво-Могилянська Академія, українські колегії. Путін на противагу московським царям і російським імператорам говорить, що любить Україну. Але яку — політично, економічно незалежну? Ні! Путін безмежно лукавить. Він, можливо, і любить Україну, але етнографічну, з «поющими и танцующими украинцами», їхнє сало і вареники, вишневі садочки. Путін і, на жаль, чимало росіян сприймають лише «правильних» українців, тобто малоросів, безіменних хахлов, а національно свідомих українців ненавидять. Майже щодня у нинішній період так званої «тиші» Путін схвалює, що його песиголовці вбивають правильних українців таких, як видатний оперний співак Василь Сліпак, бо вони не проросійськи налаштовані, не зорієнтовані на Москву, а хочуть вільної, демократичної, правової, соборної української України.

Сучасні кремлівські імперіалісти, сповідуючи агресивну політику Петра I, свою загарбницьку війну проти України також називають «внутрішньою боротьбою», тобто громадянською війою «за справедливість». Путін своєю статтею намагається переконати росіян і українців, світову громадськість у тому, що Україна — це «російська історична територія» і, мовляв, російські війська мають право відібрати для Росії своє. Усе нинішнє протистояння Росії й України Путін зводить до підступів Заходу. Московські правителі витрачають колосальні кошти російських платників податків на підкуп азійських, американських, європейських політиків і журналістів, щоби висвітлювати російські загарбницькі війни як миротворчі, доброчинні заходи Путіна в ім'я справедливого життя і миру на землі.

Читайте також: Стаття Путіна — прелюдія війни!

Подвійне дно історичної брехні й цинізму у тексті, під яким підпис Владіміра Путіна, не є новим, оригінальним. Постулат про «триединый русский народ», який мовляв, складається з великоросів, малоросів і білорусів, витворений ще за часів Катерини II, яка після Петра I, що «розпинав нашу Україну», «доконала вдову сиротину». Петро I і Катерина II доклали максимум зусиль, щоб знайти та вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II була створена «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно Росии» під керівництвом графа А. Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: всі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані «летописны своды», в яких було все, крім історичної правди.

Під час широкомасштабної фальсифікації створено низку стратегічних історичних міфів. Анатолій Ціпко, зокрема, назвав такі:

  1. Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини II не знав;
  2. Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу- Гірея 1272 року;
  3. Про те, що Московія — це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов'яни — «русский народ»;
  4. Про якесь «иго Орды», хоч до нього історики вважали, що Московія впродовж трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю;
  5. Про «подвиги» князів О. Невського і Д. Донського.

Усі вигадки були остаточно канонізовані та стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів у 40−50 роках минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціонізму до російського націонал-більшовизму. Сталін і його найближчі поплічники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який би підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж всієї історії. Нині Путін, як і Сталін, виконує заповіт Олександра II своїм дітям: «Могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясению сего единства и к отдельному розвитию различных народностей, для нас пагубно и не должно быть допускаемо».

Щоби не допустити вільного розвитку українців, формування у них національної свідомості та ідентичності за часів білих царів-батечок і червоних комісарів-генсеків було наплоджено 480 циркулярів, указів, ухвал, постанов, розпоряджень тощо, спрямованих на заборону української мови, культури, звичаїв, традицій, тобто — на тотальне зросійшення українців. За 70 років комуністичної влади в Радянському Союзі було знищено понад 120 мільйонів безневинних людей, з них понад третина — українці. Такого геноциду історія людства не знала. Для зменшення кількості українців московські комуністичні правителі організували три штучні голодомори: 1921−1923; 1932−1933; 1946−1947 роки. Як згадував Вінстон Черчилль, Сталін сказав йому, що «ліквідував у 30-х роках 10 мільйонів селян». До речі, вождь світового пролетаріату, тиранозавр Сталін замордував у чотири рази більше людей, ніж узурпатор, людиноненависник Гітлер.

Московська комуністична кліка на чолі із Сталіним перелякалася бурхливого розвитку української нації під час українізації. Постановою Ц К ВКП (б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. також було зобов’язано припинити українізацію, бо вона, мовляв, проводиться без «правильного большевистского руководства», механічно, тому потрібно «изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы» з цього процесу. Цю імперсько-шовіністичну постанову ЦК ВКП (б) і РНК СРСР продублювали 15 грудня 1932 р. Сталін і Молотов. Вони у телеграмі до ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, головам Раднаркомів, край- та облвиконкомів вимагали терміново припинити «українізацію» в районах РРФСР, Середньої Азії та Казахстану, де компактно проживали українці. До тих районів належали Кубань (2 млн), Курська обл.(1,3млн), Воронезька область (1 млн), Далекий Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис. українців). Над ними Україна здійснювала своєрідне шефство, скеровуючи туди кадри, забезпечуючи необхідною українською літературою.

В Україні винищували українців штучними голодоморами-геноцидами з метою заселення українських етнічних земель чужинцями. Про ці звірства московської комуністичної влади є сотні документів, які повністю заперечують тезу Путіна, що на Богом даній українській землі «споконвіку жили російські люди». Наприлад, в одному із «Сообщений всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР о переселении на Украину с других територий страны» мовилось, що план переселення в Україну на 28 грудня 1933 року виконаний на 104,7%. До Дніпропетровської, Донецької, Одеської і Харківської областей з Російської Федерації відправлено 329 ешелонів, які перевезли 21 856 господарств, 117 149 членів сімей, 14 879 коней, 21 896 корів і 38 702 голови інших свійських тварин. Путін вважає позитивним, що «історія України і її культура розвивалалися в рамках великоросійської цивілізації». Він замовчує російську імперіалістичну жорстокість щодо України. Почуймо видатного мислителя Івана Франка, який об’єктивно писав, що «…замість одного вікна, котре Петро прорубав в Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед ним у нас на Вкраїні були. І коли через те у нас на Вкраїні стало глухо і темно, всі найбільші наші сили йшли в центральне вікно і дусилися і ниділи в нім, повертаючи свою працю на службу не свому, а чужому народові. Тай подумаймо впрочім, що такого великого збудував і убезпечив Петро? Збудував і убезпечив тепер усего тую величезну централізовану машину державну, котра від єго часів подвійною вагою і подвійним гнетом налягла на Росію і на Україну. А кілько то добра, кілько крови потратилось, щоб убезпечити і утвердити таку цяцю, щоб придусити на всіх окраїнах остатки вольного партікулярізму, вольного народного духа».

Путін улесливо замовчує у своєму зверненні до росіян, українців, громадян європейських країн, що не менше, а більше української «крови потратилось, щоб убезпечити і утвердити таку цяцю», як СРСР. На жаль, чимало українців, одурених ленінсько-сталінською маніпулятивною пропагандою, ставало збільшовиченими малоросами «без дома и без улицы», які фанатично служили російській імперії під назвою «Совєтскій Союз». «Многонациональное советское Отечество» розтрощилося об відчайдушний народно-демократичний здвиг. Сталося те, що завжди підстерігає, чекає імперії. «Великий, могучий…», за якого цупко трималися більшовики, розвалився. Віковічна мрія українського народу бути вільним на своїй землі стала дійсністю 24 серпня 1991 року. Українці вирвалися з отруйних обіймів «старшого московського брата». Путін під гаслами, що «росіяни і українці — один народ», що «українці і росіяни — брати» прагне будь-що відродити «імперію зла» Радянський Союз.

Потрібно ще і ще нагадувати, що українці хочуть жити у мирі та злагоді зі всіма народами, тим паче із сусідами — росіянами, білорусами.

Психологічна травма росіян з приводу загибелі імперського СРСР глибока насамперед тому, що комуністична маніпулятивна пропаганда нав’язувала їм такі міфи про імперію, за якими вона є непорушна, непереможна, наймогутніша, і все це — завдяки «великому російському народові». У багатьох росіян виробилось не завжди усвідомлене відчуття своєї домінантності в Україні, і будь-який крок до зрівняння в реальних національних і мовно-культурних можливостях такі люди сприймають як своє ущемлення. Таке трактування історичних реалій є основою небажання росіян взяти на себе бодай частину покаяння за всі минулі «експериментування» над українцями. Уникання вибачення — не що інше, як виправдання насильства, яке впродовж століть було вчинено над українцями.

Зловісною енергією московського шовінізму, рашизму, українофобії наповнена путінська стаття, яка не без лукавої іронії розповсюджена також українською мовою, мовляв, «справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією». Одразу слово «партнерство» та ще «з Росією» викликає шквал трагічних емоцій. Московські загарбники разом із сепаратистами-колабораціоністами восьмий рік ведуть війну проти України. За цей час вони вбили майже 14 тисяч кращих синів і дочок — захисників України, понад 20 тисяч поранено, морально і психологічно травмовано. А скільки поруйновано промислових підприємств, шахт, сіл?! Якщо росіяни і українці — один народ, то чому путінські головорізи знищують своїх братів? Чи немає межі лицемірству російським злодіянням?

Стаття за підписом Путіна спрямована на психологічне травмування не лише українців та росіян, а й на громадян країн європейської співдружності. Адже природне право розвивати і утверджувати вільну, правову, соціальну, демократичну, соборну українську Україну Путін називає «проєктом анти-Росія»: «Ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які живуть там, використовували проти Росії. А тим, хто вдається до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони руйнують свою країну».

Цей морально-психологічний аспект українофобії — найстрашніший, найнебезпечніший, бо спрямований на розтління української національної ідентичності і заміну її російською. Особлива форма російської свідомості українців вбирає в себе малоросійство, манкурство, хахлуйство, яничарство та інші аморальні якості.

Млява реакція у керівних політичних колах і журналіському середовищі європейських національних держав на симптоматичний опус Путіна дає підставу стверджувати, що у цих країнах є такі ідеологічні сили, які не знають і, мабуть, не дуже хочуть знати правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українського народу. Деякі очільники національних держав не усвідомлюють, що українці мають таке ж природне право бути господарями на своїй землі, як німці — в Німеччині, норвежці — в Норвегії, поляки — в Польщі, румуни — в Румунії, угорці — в Угорщині, французи — у Франції, шведи — у Швеції, японці — в Японії, утверджувати у всіх клітинах державного і суспільного організму украйнську мову, розвивати національну культуру, звичаї, традиції, творити свою правдиву історію, мати єдину помісну Українську Православну Церкву.

Інформаційно-психологічна війна за серця і розум українців, яка переросла у військову агресію Російської Федерації проти України, — це війна ідентичностей. Творення українського «суцільного культурного організму» (Іван Франко) потребує державної політики.

Василь Лизанчук, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола в галузі журналістики і публіцистики