«18 лютого тепер буде моїм другим днем народження…»

«Дивом вийшли. Ми мали два танка і два БТРи. Один танк і БТР підбили. Взяли бійців з іншої бригади на свій БТР. Не спали зовсім. Напередодні як почалася стрільба о 12-й годині дня, так весь час тривав обстріл. Потім я втратив відчуття часу. По нас стріляли з вікон будинків міста. Дали команду до евакуації. Ми виїхали останніми із Дебальцевого. БТР ледве-ледве їхав... Доїхали до місця дислокації. Хто брудний, хто в крові. Вздовж дороги лежали 200-ті. Не встигали забирати. Загружали на ходу поранених», — розповів один з бійців, який вийшов із Дебальцевого.

Дорога на Дебальцеве. Розгалуження. Поворот на смт Миронівське. Далі цивільним машинам проїзд заборонений. Лише армійські колони з допомогою. Перший день чергового перемир’я не потішив бійців у Дебальцевому спокоєм. Навпаки, обстріли “градами” почастішали.

— Тут «торба», — поділились бійці одного із підрозділів ЗСУ. — Один наш бліндаж згорів. Пряме влучення. Слава Богу, там нікого не було на момент вибуху. Ми облаштували тимчасове житло в закинутій хаті. Від неї залишилась руїна. Запитую, чи відповідають на вогонь супротивника. Хлопці із посмішками перепитують: “Чим відповідати? Автоматом Калашникова? Наша артилерія першу добу перемир’я мовчала: ані вдень, ані вночі не відповідали. Вже наступного дня «дали» у відповідь”.

Під час обстрілів наші бійці ховаються по бліндажах та криївках. Але бліндажі не витримують прямих ударів... Хлопці із бравадою розповідають, як бігають і не зважать на мінометний обстріл, коли снаряди падають за півкілометра від них. Коли відстань скорочується до 200-300 метрів, розуміють, що обстріл близько. Кажуть, 3-5 метрів від блокпоста — ото близько. А так... Армійці пояснюють, що коли земля примерзла, від “градів” утворюються не дуже великі воронки — по коліна. Показують місце, куди влучив “град” — за сім метрів від поста. І всі залишились живими. Що тільки в наш бік не прилітало: “гради”, “урагани”, міномети та гранатомети, САУ».

Інший боєць каже, що хотів чогось екстремального. Знайшов це в Дебальцевому.

— За сто метрів від мене воронка від нерозірваного “урагана”, — показує хлопець. — Стою на посту. Чую, як земля починає підійматися. Я стрибнув в окоп. Потім подивився: ракета від “урагана”. Пощастило, що не розірвалась. Везучий я.

На блокпост приходить кіт. Це Гуф. Коли більшість населення виїхала, домашній котик прибився до наших хлопців.

— Це мій кіт, — пояснює один із солдатів. — Він приходить на блокпост під час мого чергування. Волонтери передали нам два ящики пиріжків. І сам їм, і вухастого пригощаю. Є ще вівчарка Цезар. Хороший пес.

Сильний вітер розносить навкруги звуки вибухів. Спершу «працюють» міномети у бік наших військових. Потім «поливають» “градами”. Хлопці по гуркоту визначають: це був залп “граду”, півкасети. Як правило, починаються обстріли о п’ятій вечора і до опівночі.

Місцеве населення по-різному ставиться до наших військових. А от наші армійці однаково тепло ставляться до всіх мешканців та допомагають, віддаючи подекуди останнє. Солдатські блокпости обживають інтернатські діти. Ховаються в бліндажах, знаються на зброї та БТРах, харчуються на польовій кухні. Під опіку наших бійців потрапляють старенькі, які не мали можливості покинути рідні домівки. Така собі фронтова дружба.

Тут є місцеві бабця з дідом, — ділиться боєць одного із наших підрозділів в Дебальцевому. — Запрошують в гості після війни. Кажуть, що зустрінуть як сина. Постійно до них навідуюсь: кави занесу, чаю, тушонку. Допоки було спокійно, вони нас виручали. Ми мились в їхній бані. Коли ж настали важкі дні, ми почали допомагати із продуктами харчування.

— У місті працював єдиний магазин, в якому можна розрахуватись карткою. Ми ж не маємо готівки, — пригадує боєць. — Якось поїхав купити напоїв. Замовив три пляшки «Кока-коли», як в черзі жіночка стала обурюватись: “Ви що, всі напої забираєте? Залишіть щось нам...”

— На моїх руках померла жінка, — розповідає один із бійців. — “Ураган” влучив у будинок. Хлопчаки прибігли до нас на блокпост і попросили надати першу медичну допомогу. Я виїхав. Бачу: нога і рука переламані, осколок між ребрами застряг. Джгутами обв’язали, вкололи знеболювальне. Проте до лікарні жінка не доїхала. Чоловік на місці помер від осколка ракети “ураган”. У старенької бабці рука була зламана. Повезли в лікарню у Дебальцевому. Там лише один хірург. Каже, аби везли до іншої лікарні, бо він не встигає всім надавати допомогу. Довелось автоматом помахати. Лише тоді погодився залишити стареньку...

Останні кілька діб у Дебальцевому бійці майже не спали. Коли отримали команду евакуюватись, то із собою нічого не прихопили. Страшні обстріли з усіх вікон будинків, що обабіч дороги. Такого вони ще не бачили... Своїм ходом під гуркіт ворожої зброї, проте незламні та нескорені, наші армійці дісталися базового табору своїх бригад. По той бік кордону залишилось армійське спорядження та мобільні телефони. Назавжди пішли у Вічність бойові друзі... Закуривши цигарку, боєць мене запитує:

— Яке нині число?

— 18 лютого.

— Відтепер це буде другий мій день народження...

І всі, як один, хто залишився живим, мріють про одне: повернутись у бій.