«Якби президент був сповнений волі і рішучості до порятунку держави, то не дискутував би за посади»

Обіцяний президентом Порошенком короткий забіг на коаліційну дистанцію плавно перейшов у післявиборчий марафон. Позиції на старті бігуни зайняли ще півмісяця тому. Вже не одне коло у переговорах намотали. А фінішу досі не видно.

То 14 листопада завершити дистанцію обіцяють, то 1 грудня. З того, що вже «набігали», відомо небагато. У вівторок оголосили про підписання переговорною п’ятіркою протоколу про порядок формування коаліції й уряду. Домовилися, мовляв, про керівні органи коаліції (раду, до якої входитимуть по три представники від кожної коаліційної фракції, та збори). Узгодили правила прийому під коаліційний дах депутатів-«самостійників» (аби вступити до коаліції, з «нічийним» статусом доведеться розпрощатися, вступивши в одну з коаліційних фракцій). Визначили, що формування уряду — парафія прем’єра, але кадрові консультації з коаліцією обов’язкові. Що у прем’єрському кріслі залишиться Арсеній Яценюк, теж погодили.

Про решту кадрового списку воліють мовчати. Прізвища якщо і просочуються, то лише з кулуарів, та й то — у різних комбінаціях. Що приховується за коаліційними недомовками, і який результат побачимо на фінішній прямій — про це у розмові з політологом Михайлом Басарабом.

-Ще кілька місяців тому усі були майже переконані, що Блок Порошенка разом зі знач­ною частиною мажоритарників одно­осібно сформує парламентську коаліцію. Відповідно — президент матиме свою більшість у парламенті, свій уряд і свого прем’єр-міністра, — каже Михайло Басараб.

— Але неочікувані результати виборів — надвисокий показник підтримки «Народного фронту», достатньо високий показник «Самопомочі» — внесли корективи у заздалегідь заготовлені шаблони для формування коаліції. Блок Порошенка вже не міг вважати себе одноосібним фаворитом у коаліційному процесі, оскільки, за результатами виборів, довелося рахуватися з вимогами і запитами інших впливових гравців. Усе це об’єктивно сповільнило процес формування коаліції.

— З кулуарної інформації, яка просочується у пресу, виглядає так, що Блок Порошенка і «Народний фронт» ніяк не можуть домовитися про розподіл портфелів. То Яценюк, мовляв, забагато просить: і прем’єра, і спікера, і ключові міністерства. То Порошенко сумнівні кадрові бартери пропонує: як не силовий блок уряду в обмін на прем’єрське крісло, то посаду міністра внутрішніх справ за портфель секретаря Раднацбезу.

— Те, що прем’єр-міністр має бути від «Народного фронту», навряд чи викликає сумніви. Було б нелогічно, якби за нинішніх обставин Порошенко вимагав посаду керівника уряду. Невиправдані і його претензії на головне крісло в МВС. Аргументи, що президентові потрібен ще й свій міністр внутрішніх справ, аби контро­лювати правопорядок, безглузді. Посад, які, навіть за нинішньої редакції Конституції, належать до президентської квоти, достатньо, щоб президент мав усі можливості впливати на забезпечення правопорядку і контролювати обороно­здатність держави. Генпрокурор, керівник СБУ, секретар РНБОУ, очільник Міноборони. Усе це — президентська квота. Не кажучи вже про цілий ряд дрібніших посад.

Щодо претензій «Народного фронту» на міністерські крісла, то логічно було б, якби до прем’єрської квоти були віднесені економічний, енергетичний, агропромисловий блоки уряду. Оскільки прем’єр нестиме відповідальність за здійснення економічних реформ, він має впливати на ці сектори. Щодо посади спікера, то тут вимоги «НФ» не зовсім справедливі. Крісло голови Верховної Ради мало б відійти або Блоку Порошенка, або, ще краще, комусь з дрібніших учасників коаліції («Самопомочі» чи іншій політичній силі).

— Навіть приставши на вимоги «Народного фронту», президент і його оточення навряд чи відмовляться від спроб послабити позиції прем’єра, розмивши його повноваження і посиливши свій контроль над урядом. Як далеко можуть зайти у цій небезпечній грі з перетягування владного каната? Пам’ятаємо плачевний досвід часів Ющенка-Тимошенко?

— Якби президент був сповнений волі і рішучості до порятунку держави, то не дискутував би за посади, а виконував покладені на нього функції і задовольняв вимоги до нього суспільства.

Люди вимагали від президента виконання двох надважливих завдань. Перше — забезпечення обороноздатності держави і спокою на сході України. Друге — боротьба з корупцією. Якби президент мав волю і дух до реалізації цих завдань, нинішня дискусія про коаліцію і розподіл портфелів його не стосувалася б. Він давно б уже був лідером нації й арбітром, який забезпечує порядок і спокій у державі. Поки не буде подолана корупція, немає сенсу навіть говорити про економічні перетворення, реформи у сфері медицини, освіти, оборони. Покласти початок справжній, а не бутафорній боротьбі з корупцією може лише президент. Посади генпрокурора, секретаря РНБОУ, міністра оборони, керівника СБУ — цього більш ніж достатньо, аби принаймні почати виконання тих двох завдань, про які я казав. Саме цим мав би займатися президент. Але він з тих чи інших міркувань не поспішає виконувати покладені на нього прямі функції. А зайнятий коаліційними переговорами і розподілом квот в уряді.

— На вашу думку, наскільки вирішальним є слово президента у коаліційному процесі? Хоча публічно Порошенко відхрещується від прямого впливу на переговори. Не президентська, мовляв, справа коаліцію створювати.

— Президент втрутився у процес формування майбутнього уряду вже тоді, коли погодився назвати політичну партію своїм іменем. Таким чином він фактично засвідчив, що є повноцінним учасником процесу формування коаліції, гравцем, який братиме у цьому активну участь. Тому намагання публічно відмежуватися від цього виглядають смішно. Особливо зважаючи на те, що перемовини відбуваються в Адміністрації президента. За ким останнє слово, важко сказати. Але говорити про те, що президент стоїть осторонь коаліційного процесу, не доводиться.

— Для посилення своїх позицій і значущості Блок Порошенка і «Народний фронт» намагаються перетягнути на свій бік якомога більше «незалежників» — мажоритарних самовисуванців. Як вплине на стійкість коаліції присутність у ній чималої фракції (умовно кажучи) таких ось заохочених «самостійників»?

— Загалом я б охарактеризував нинішні парламентські вибори як перемогу великого капіталу. Фактично перемогли олігархи, потужні регіональні бізнесові утворення, які провели до Верховної Ради достатню кількість своїх людей як за партійними списками, так і у мажоритарних округах. Хто був серед найпалкіших прихильників збереження мажоритарної складової? Президент. За рахунок мажоритарників він намагався посилити свою «квоту» у Верховній Раді, отримати у парламенті слухняне болото, як це було, наприклад, за Кучми. Але зараз інша ситуація. Це був серйозний стратегічний прорахунок президента. Міна, яку він заклав під себе.

Значна частина мажоритарників — самодостатні люди, бізнесмени, які в парламенті утворять свої групи за інтересами. І вони вже зовсім по-іншому говоритимуть з президентом. Тим паче, розуміючи хиткість його становища. Усвідомлюючи, що, оскільки президентська партія прийшла на фініш не першою, а другою, вага мажоритарників лише зросла. Замість слухняного парламенту президент отримав потужного опонента. Групи, про які я казав, качатимуть свої права, висуватимуть свої умови, претендуватимуть на певні посади, ресурси, повноваження. Плюс, треба зважати і на те, що великий капітал має у своєму розпорядженні ЗМІ, впливає на окремі регіони (як, наприклад, сімейство Балог, для яких Закарпаття — їхня вотчина, чи Єремеєв на Волині). Маючи такий вплив, великі бізнесмени ще чимало крові президентові поп’ють. Він зазнає серйозного тиску — не лише кулуарного, а й публічного, через підконтрольні великому капіталу ЗМІ.

— Зі самого початку експерти зауважували, що Порошенко зацікавлений у широкій коаліції, аби не відпускати в опозиційне плавання своїх потенційних конкурентів на наступні президентські вибори і тим самим не розв’язувати їм руки. Але й під коаліційним дахом без міжусобиць з прицілом на президентську кампанію, очевидно, не обійдеться?

— Хоче цього президент чи ні, але результати парламентських виборів породили потужного опонента для Порошенка на наступні президентські вибори. Це Яценюк. Думаю, життя може підкинути і ще кількох потужних кандидатів на президентське крісло з парламентського середовища. Оскільки Верховна Рада буде не слухняним дитям президента, а самодостатнім і навіть конкуруючим органом.

— Як оцінюєте заяву президентського радника Миколи Томенка про можливість створення під коаліційним дахом конституційної більшості — у 300 з гаком голосів?

— Коли говорять про конституційну більшість, у мене виникає запитання: конституційна більшість під що? Тут передбачається два моменти: перший — подолання вето президента, другий — можливість змінити Конституцію. Навіть якщо арифметично і вдасться сколотити конституційну більшість, не впевнений, що вона зможе долати вето президента чи вносити зміни до Конституції. Так, номінально буде 300+. Але це настільки різношерста публіка, що вона не зможе виконати поставлені перед собою зав­дання.

— На що можуть розраховувати коа­ліційні «легковаговики» — «Самопоміч», Радикальна партія, «Батьківщина»?

— Думаю, для задоволення своїх інтересів вони проситимуть парламентські комітети. До цих політичних сил часто апелюватимуть основні конкуренти за впливовість у коаліційній більшості — «Народний фронт» і Блок Порошенка. Особливо у критичні моменти, коли виникатимуть принципові суперечки, і великі гравці намагатимуться заручитися підтримкою дрібніших сил. В обмін на певні преференції.