Плакали так, що навіть у дзвона серце обірвалося...

с. Розвадів, Львівська область

Кілька тисяч жителів Розвадова, інших сіл Миколаївського району, жителі Стрия, Дрогобича, Самбора, Нового Роздолу, Львова під молитви 23 священиків провели в останню дорогу ровесника нашої Незалежності, 23-річного десантника Богдана Здебського (на фото). Від ворожої кулі він загинув у найгарячішій нині точці України — Донецькому аеропорту. Поліг, прикриваючи від російських окупантів бойових побратимів...

Страшну звістку мати Богдана отримала в автобусі, яким їхала на Сколівщину, на похорон у родині. На її мобільний подзвонив сільський голова і незвично тихим голосом попросив повернутися додому. Пані Люба все зрозуміла. “Ой, ви мого Бодіка привезли!” — зойкнула у розпачі і зайшлася страшним материнським плачем. Додому згорьована жінка прибула у супроводі реанімобіля...

Останній раз Богдан розмовляв з рідними минулого четверга. Всіляко заспокоював сестричок і маму: “Не переживайте, у мене все добре. Через два дні буду у вас”. Давав зрозуміти, що приїде у відпустку. Але сталося інакше. Через два дні героя України Богдана Здебського додому везли його фронтові друзі — у домовині. Загинув він о четвертій ночі. Саме тієї пори за тисячу триста кілометрів від Донецька всі домашні у хаті Здебських раптом пробудилися — і вже не спали до ранку. Через кілька годин стала відома причина безсоння...

Ховати свого підлеглого прибув у Галичину заступник командира 79-ої миколаївської окремої аеромобільної бригади полковник Іван Савка. У розмові з кореспондентом “Високого Замку” важко підбирав слова:

— Богдан запам’ятається мені як людина, котра добровольцем стала в оборону нашої держави. Виконував солдатський обов’язок на відмінно. Був професіоналом своєї справи. Зробив усе можливе, щоб захистити бойових товаришів. Прикривав їх, рятуючи від супостатів...

Полковник більше говорити не міг, до горла підступав клубок. А від інших його друзів ми дізналися подробиці останнього бою Богдана Здебського. У донецький аеропорт пробивався черговий загін наших десантників, котрих через їхню дивовижну стійкість прозвали “кіборгами”. Богдану та іншим снайперам дали завдання прикривати прохід бойових товаришів. “Сепари” і росіяни почали шалений обстріл “коридору”. Одного з українських воїнів важко поранило, Богдан відтягнув друга у безпечне місце, сам зайняв його позицію. А невдовзі ворожа куля потрапила у бік, незахищений бронежилетом, пробивши обидві легені.

У Розвадові Богдана Здебського називали “сама доброта, господарська дитина”. Кілька років тому не стало батька, тож всі чоловічі обов’язки і батьківська турбота про двох сестричок лягли на його плечі. Навіть у вересні, коли приїхав на кілька днів з фронту у відпустку, відразу взявся за домашню роботу. Копав город, загрібав старе листя, підрізав дерева у саду. Сусід-тезко Костів каже: “Бодю, відпочинь трохи...”, а він на те лише усміхався і ще дужче налягав на лопату. Іншому сусідові Богдан оптимістично розповідав: “Ми здобудемо перемогу, повернемося додому — і візьмемося наводити порядки у нашому селі, районі, у країні. Найперше, що хотілося б — прокласти дорогу на нашій вулиці. Готовий сам взятися копати траншею..”. За іронією долі, дорогу підремонтували за день до похорону...

Богдан навчався у будівельному коледжі. Пішов в армію, служив у 80-й аеромобільній бригаді. Працював на цементному заводі майстром. Начальство хвалило вчорашнього десантника за золоті руки і характер. Мав у своєму підпорядкуванні людей, удвічі старших від себе, а вони вважали його своїм авторитетом. Легко знаходив спільну мову з усіма.

Як повстав Євромайдан, серед його активних учасників був і розвадівець Богдан Здебський. Коли Росія пішла війною на Україну, зрозумів, що його місце на передовій. Ще на весні, коли загроза не здавалася такою страшною, з військкомату поцікавилися: як дивитеся на те, щоб знову піти в армію? Не вагаючись дав згоду.

— Якось я запитав Богдана, чому пішов на війну, адже — напівсирота, повинен мати бронь від призову? — згадує Дмитро Сколоздра, викладач одного з львівських коледжів, що живе зі Здебськими через хату. — А він мені: “Я — десантник, добре знаю, що зараз на сході твориться. Хто буде захищати країну, якщо не такі, як ми?”.

Ми втратили велику людину, яка хотіла блага для своєї родини, села, а насамперед — для України.

- Богдан не обминав того, що його могло чекати. До кінця свою любов до України проявив... — сказав під час прощальної промови на подвір’ї Здебських розвадівський священик о. Богдан Колібек.

Військова спеціальність Богдана — кулеметник. Але виявилося, що у рідній 80-й бригаді ця вакансія уже заповнена. Тож попросився у 79-у десантну бригаду, згодом за власним бажанням перекваліфікувався у снайпера. Друзі Богдана розказували, що він був супербійцем, так насолив окупантам, що вони влаштовували за ним справжнє полювання.

Лише тепер стало відомо, що Богдан зі своїми побратимами побував у самому пеклі — стримував ворога на кордоні, потрапляв під “Гради”, геройськи воював на Савур-могилі, виконував важливі завдання у тилу ворога.

Де б не був, завжди носив при собі Біблію. Слово Боже було для нього оберегом. Змалечку ходив до церкви. Коли був вдома, не пропускав жодного богослужіння. Завжди перебирав у руках вервичку. Друзі розповідають: як випадала вільна хвилинка у перерві між боями, Богдан брав до рук Святе письмо. А вечорами читав його побратимам уголос. Багатьох навчив молитви. Піднімав дух хлопцям, був для них духовним провідником. Помолитися до рідного храму він навідався і перед останнім своїм від’їздом на фронт. Казав близьким: “Їду туди, бо там — мої брати. Не можу їх залишити...”

Він жив вірою, але була у його житті і містика.

— Перед тим, як їхати на схід, — розповідає розвадівський війт Ярослав Лукомський, — Богдан заглянув у військкомат і і каже: «Мусів до вас зайти, щоб попрощатися…». А йому відповіли: «Ти не прощайся. Їдь здоровий і щасливо повертайся!». Не судилося... Роботящий був хлопчина. Набідувався разом з батьками, перш ніж хату поставити. Жили скромно, але гідно. Спокійним був, у жодні конфлікти не встрявав. Водночас був життєрадісним, любив жартувати. Знаю його добре з тих часів, як грав за сільську футбольну команду... У ці дні наша сільрада виділила матеріальну допомогу для учасників АТО та їхніх родин. Двом хлопцям, що і далі воюють, дали по 10 тисяч грн. Родині нашого Бодя, яка залишилася без господаря, виділили 30 тисяч. Значні пожертви зробили і наші односельці.

- Не пригадую, щоб наш Бодя комусь у чомусь відмовив, навіть якщо це йому йшло у збиток, — розповідає однокласник загиблого воїна Мар’ян Борсук. — Кожен часточку цієї втрати має перенести на себе. Кожен з нас має витиснути із себе краплю байдужості. Багато хто відсторонено ставиться до війни — поки біда не прийде в його хату. Люди мають зрозуміти, що від кожного з нас залежить наша перемога. Кожен може долучитися до неї. Нехай кожен себе запитає, що він зробив для того, щоб Богдан, Іван, Василь та інші солдати залишилися живими. Дехто відмахується: мовляв, я 20 грн. кинув, я на “565” подзвонив… Значить, так вони себе оцінюють, на більше їх не вистачає...

Богдан завжди мав чудесний настрій, — пригадує директор Крупської школи Роман Сколоздра, місцевий краєзнавець. — Такого не було, щоб не привітався. Мав незліченну кількість друзів. А як гарно танцював, співав! Деякі молодики одного куплета не знають, а він, як зачне від початку — так і до кінця. І народної співав, і весільної, і стрілецької, і повстанської. Наших пісень понаучував бойових товаришів-східняків. Справжній патріот! Корені у нашого Богдана славні, українські. Його мама походить з роду Оприсків. Прізвище пішло від слова “опришки”... Ніколи не скаржився. Якось я розпитував його про події на передовій. А він мені: “Вуйку, нічого страшного, я — при штабі...”. Не хотів нікого тривожити. Знаю, що у тяжких фронтових ситуаціях витягував з біди друзів. Коли треба було відійти, наказував їм: “Відходьте ви першими, бо у вас дружина, малі діти. А я вже після вас...”.

Богдан і сам мріяв про своє сімейне гніздечко. Обіцяв мамі оженитися, як тільки закінчиться війна. Не забуду один із щемливих моментів їхнього останнього побачення. Схилившись над труною, пані Люба немовби дорікала синові: “Богданчику, ти ж обіцяв мені, що я бавитиму твоїх дітей...”.

Смерть Богдана Здебського шокувала весь район. А його рідний Розвадів весь аж принишк від болю. Зустрічати героя виїхала під Львів велика автоколона. В очікуванні земляка сотні людей провели біля в’їзду в село холодну туманну ніч. Дітвора поп’є вдома гарячого чаю, і знову на вахту. Вся дорога від центральної дороги до рідної їхати була викладена засвіченими лампадками, обабіч неї стояла молодь з приспущеними прапорами. Старшокласники Розвадівської школи купили для свого колишнього випускника тисячу троянд і вистелили ними дорогу до батьківського дому і цвинтаря. Як тільки сумний ескорт в’їхав у село, люди стали навколішки. Всю ніч у храмі били у дзвони — та так, що на одному з них відірвався ударник-серце. Здається, і метал не витримав туги, що охопила цей край...

Вулицю, на якій жив полеглий воїн, місцевий парох запропонував назвати іменем Богдана Здебського. А своє прощальне слово отець закінчив, можливо, не зовсім по-священницьки, але цілком по-громадянськи: «Слава героєві! Слава родині, яка виховала такого героя!».