"Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата – ніщо"

Це сталося в Луганській області під час мінометного обстрілу минулої неділі. Біля села Фрунзе Слав’яносербського району. Усе, що відбувається в Україні в останній рік, Віктор сприймав надто близько до серця, як свою особисту справу. Був активним майданівцем, перебував в епіцентрі подій у Києві у доленосні для України дні. “Кожен, хто поборов у собі страх, хто показав мужність і хто змінився, — кожен герой”, — ці слова Віктор не так давно написав про героїв Майдану. Про свою роботу на Хрещатику та Грушевського відгукувався так: “Коли знаєш, що твоїми світлинами світові видання ілюструють статті, й увесь світ бачить, що відбувається тут, — розумієш, що це справді потрібно. Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата — ніщо”. Де відбувалося найголовніше — там був і фотооб’єктив Віктора.

На фронті Віктор носив з собою прапор України. Цей прапор просякнутий кров’ю, кажуть айдарівці. Кілька місяців тому Віктор Гурняк написав про один з трагічних днів на Майдані: “Жовто-блакитний стяг прикривав тіла... Скривавлений, просякнутий вольним духом і жагою перемоги, тепер він покриває чиєсь гаряче серце. Хоч воно не б’ється, але ще живе і житиме вічно...”.

Коли спалахнули події на сході, почав допомагати фронту як волонтер. Олександр Демченко, волонтер з Черкас, так згадує свого товариша у «Фейсбуку»: «За його участі почалась моя історія волонтерства — 6 перших кевларових касок. «Я вам дам номер Віктора Гурняка, — написала мені тоді Настя Станко. — Це хлопець, у якого багато друзів в «Айдарі». Він їм все купує, і возить, і збирає гроші. З ним найкраще. Можете бути спокійні, я знаю його сто років. Він сам мав йти в «Айдар», але ми всі його відмовили, бо дочка — груднячок. Ось його номер...». Але Віктор прийняв рішення залишитись на фронті. Від серпня він уже був бійцем «Айдару».

Друг і колега Віктора Петро Задорожний розповів, як сталася трагедія: “Віктор намагався з поля бою вивезти поранених, але автомобіль не заводився. Поки він його заводив — прилетіла міна, осколок влучив у бік. Якийсь час боєць ще жив, але його рани були не сумісні з життям”.

Віктор народився 8 червня 1987 року у селі Городниці Гусятинського району на Тернопільщині. З підліткових років був активістом організації “Пласт”. Перший фотоапарат йому ще у дитинстві купив батько за зароб­лені сином влітку гроші. Перші світлини були опубліковані у тернопільських виданнях. На рахунку 27-річного фотокореспондента — чимало талановитих робіт, вони є свідками історії, застиглими миттєвостями буденного і героїчного життя людей.

Кілька років тому Віктор знявся у відеокліпі «Тартака» та «Нічлави» «Не кажучи нікому» та у фільмі Тараса Химича «Золотий вересень». В інтерв’ю, яке Вік­тор дав свого часу “Пластовому порталу”, він поділився враженнями від участі у фільмі. За сценарієм закохані герої, члени ОУН, мали поцілуватися. “Не думав, що це так важко. У мене постійно в голові була думка: «Що на це скаже моя дівчина?»...

Усі, хто сьогодні приголом­шений трагічною звісткою, хто знав Віктора Гурняка хоча б коротко, згадують його у соцмережах як неймовірно життєрадісну та світлу людину. Називають його «Журналістом року». У Віктора залишилися дружина Ірина і донька Юстинка, 2,5 року, батьки і сестра.

Кілька років тому Віктор разом з друзями створив агентство LUFA, яке майже одразу стало пізнаваним за своїми особ­ливими роботами. Фотографії Віктора розходилися світом завдяки співпраці з агентствами УНІАН, Reuters, INSIDER... В бухгалтерії газети “Високий Замок” залишився гонорар Віктора, за яким він так і не прийшов. “Високозамківці” доповнили його своїми грошима і переказують на картку дружини Ірини Гурняк.

Висловлюємо глибокі співчуття сім’ї Героя. Похорон відбудеться у середу у Львові.

Гроші на підтримку сім’ї можна переказувати Гурняк Ірині Зіновіївні на картку 5168 7572 7669 3720,

або

Єдинак Олесі Іванівні (координатор збору) на картку ПриватБанку

5211 5374 2312 9332