«Його єдиною зброєю був прапор...»

Яворівський районЛьвівської області

У понеділок, 27 січня, у селі Наконечному Другому Яворівського району поховали активіста Майдану, 45-річного Романа Сеника. В останню путь новітнього героя, який загинув за волю та незалежність України, проводжали рідні, друзі, сусіди, громадськість, і не лише Львівщини, а й сусідніх областей. Євромайдан з Києва прислав своєму мужньому побратимові вінок слави. На подвір’ї сільської церкви, у якій відспівували Романа, зібралося близько п’яти тисяч осіб...

Нагадаємо, Романа Сеника поранили з вогнепальної зброї під час сутичок в урядовому кварталі 22 січня. Як наслідок — пробиті кулею легені, гангрена, ампутація руки. У мирний час над головами активістів свистіли кулі... Роман був у вкрай важкому стані. Втратив 3,5 літра крові. У 17-й столичній лікарні йому зробили декілька операцій. Кияни ставали у чергу, щоб здати для нього кров. Кілька днів медики боролися за його життя. Але Роман так і не опритомнів... Помер 25 січня о 10.47 ранку. Наступного дня тіло героя привезли у рідне село. Похорон організувала Львівська облрада.

...Уже від Новояворівська, вздовж траси Львів-Краковець, на снігу можна було побачити запалені лампадки. При в’їзді у село — фото Романа з чорною стрічкою, під ним напис: «Він загинув за нас!». Біля воріт храму стоять діти, у руках тримають лампадки та червоні троянди. В середині церкви — яблуку ніде впасти. Романа ховали у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Ця дата приурочена до звільнення у 1945 році радянською армією фашистського концтабору Аушвіц-Освенцім, де, за різними даними, було вбито від півтора до трьох мільйонів чоловік. Загальна кількість жертв Голокосту перевищує шість мільйонів чоловік. Гірка іронія долі...

Над домовиною схилилися сімдесятирічна мама пані Міля, брат Богдан, сестра Леся з родинами. Труну, у якій лежить Роман, вкрито прапором Украї­ни... Один зі священиків каже, ця подія сколихнула не лише Яворівщину, а й цілу Україну. «Ми тішилися, що нам незалежність дісталася без крові, але — це ілюзія! Роман окропив нашу незалежність своєю невинною кров’ю... Був убієнний режимом Януковича». За словами ще одного священика, кров залишається на руках тих, хто носить партійні квитки Партії регіонів. «Сподіваємося, що на могилу до Романа приходитимуть діти, молодь — набиратися сили, відваги до перемоги», — додають святі отці.

Після похоронної церемонії у церкві домовину несуть на цвинтар. Романа ховають під спів Гімну України. Дехто здригається від пострілів, якими символічно вшановують героїв. Роман спочиватиме біля батька, його могила неподалік (він помер у 2004 р.).

Роман Сеник родом з Яворівщини, останні дванадцять років мешкав у Турці. Звідти його дружина Люба. Працював на заправці. Власних дітей не мав, тож виховував дітей своєї дружини від попереднього шлюбу. Сестра загиблого пані Леся (працює у дитячому садочку) згадує, у телефонній розмові неодноразово запитувала Романа, чого він стоїть на Майдані? Він відповідав: «Стою за тебе, за твоїх дітей та за твоїх внуків»... Перед пораненням сказав, що уже має квиток додому. За годину на вул. Грушевського почалося протистояння...

Під час похорону я познайомилася з паном Геннадієм, який був командиром-сотником у Романа (обоє були зареєстровані у 29-й сотні). Ось що він згадує. «Вперше я побачив Романа на Майдані з прапором у руках, на якому було написано «Турка». Ми його так і назвали: «Турківський прапороносець». Це була його єдина зброя... Сказав, що сам приїхав до Києва. Ходив на усі акції. Тоді було усе мирно. У нас не було ні шоломів, ні палиць... Наш загін чергував з шостої до дев’ятої ранку, це найнебезпечніший час, бо люди дуже втомлені. У цей злощасний день Роман свою зміну відчергував. Зранку «Беркут» поміняв свій загін — на Майдан прислали нову роту. «Беркут» розбомбив першу барикаду, почалася атака... Люди почали тікати»... Пан Геннадій згадує, Роман пішов відпочити, але ніяк не міг всидіти на місці. Вирішив повернутися на Майдан. Пішов на передову... Він захищав тих людей, які втікали від «Беркута». Почався другий штурм. У Романа влучила бойова куля 12 каліб­ру, з загостреним кінцем»...

Пан Геннадій каже, Роман був спокійним, скромним... Справж­нім героєм, українцем-патріотом. Свого часу був миротворцем у Югославії. Мав бойові нагороди. Ніколи ні перед ким не вихвалявся. «До Києва ми приїхали з миром, а ті скажені пси почали стріляти, — каже сотник... — Наше завдання — відвоювати свободу. Серед тих, хто був у нашій десятці, — молоді хлопці, яким по 18-25 років. Роман все думав, скільки нам ще знадобиться часу, аби підняти Україну... Те, що відбувається у Києві, та й по всій країні, — це боротьба духу! А дух в українців міцний! Щоб перемогти, потрібні такі, як Роман! На Майдані він знайшов побратимів, які глибоко люблять Україну! Борються за нашу свободу».

Однокласник Романа Сеника — пан Роман — розповідає, з їхнього села, та й зі сусідніх також, щодня виїжджають до Києва люди. Днями їхати до столиці зібралося 50 осіб, але через похорон дехто залишився. Пан Роман пригадує, як разом із загиблим героєм років із двадцять ходили з вертепом. А у 1991 році були навіть у Дніпропетровську. «Будемо їздити на Майдан доти, доки не заб’ємо гада!..», — емоційно додав він.

Сусіди кажуть, Роман був золотою людиною. Завжди усміхненим. Ні з ким не сварився. Я зустріла пані Розалію та пані Любу, які мешкають неподалік родини Сеників у Наконечному. В обох жінок також трагічно загинули сини. «Про загибель Романа я почула по телевізору, — каже пані Розалія. — Мій син ходив із ним до школи. Вирішила піти підтримати його маму, поспівчувати. Міля — стійка, не плаче». За словами пані Розалії, коли Роман приїжд­жав до батьківської хати, їй все здавалося, що то йде її син Євген (хлопець загинув в автокатастрофі)... На очах жінки виступають сльози. «То був хлопака, що треба, — резюмує нашу розмову ще одна сусідка. — Не пияк, не лайдак! Мама має гордитися таким сином»...