Життя – «під мікроскопом»

Негласні оперативно-розшукові дії — святая святих будь-яких оперативних підрозділів силових структур. Кожен оперативник СБУ чи міліції дає підписку про нерозголошення методів проведення оперативно-розшукової діяльності. Всі документи щодо проведення оперативно-розшукових заходів зберігаються під грифом “цілком таємно”. Як не намагався кореспондент “ВЗ” отримати офіційні коментарі працівників правоохоронних структур щодо негласних розшукових дій, навіть колишні правоохоронці, які перебувають на пенсії, посилаючись на підписку, навідріз відмовлялися говорити про відомчі секрети. Та завдяки уривкам фраз під час особистих контактів стало зрозумілим, що в Україні стеження за пересічним громадянином набуло тотального характеру.

Говоріть, і вас почують

Французькому комісару Мегре, радянському міліціонерові “дяді Стьопі”, українському “сержанту Петренку” ще не так давно, проводячи негласні оперативно-розшукові заходи, доводилося, розслідуючи злочини, покладатися на власні ноги та завербовану агентуру в злочинному середовищі. З часом технічний прогрес примусив виокремити фахівців зі стеження в окремі служби. У міліції з’явилася одна з найсекретніших служб — зовнішньої розвідки — “сімка”. Її співробітників не знають в обличчя (принаймні не мають знати) навіть колеги з карного розшуку. Суттєво збільшилися й можливості таємного стеження за людиною.

Коли з’явилися перші телефони, приватне життя громадян перестали захищати стіни помешкань. У часи СРСР чи не всі громадяни, від нечисленних дисидентів до прибиральниць, були переконані, що їхні телефонні розмови тотально прослуховує всесильний КДБ. У часи незалежності України громадяни почали розповідати “страшилки” про прослуховування телефонів Службою безпеки України.

Доводячи, що їх прослуховують, люди шепочуть, що час від часу чують у телефонній слухавці якісь сторонні шуми, клацання... Насправді, розповів автору цих рядків фахівець з СБУ, до таємної “прослушки” спецслужба вдається вкрай рідко. А якщо когось прослуховують, доводить наше джерело, телефонний зв’язок у такої людини навіть покращується. Раніше працівники “прослушки” писали на магнітофонні бобіни всі розмови людей, що потрапили “під ковпак”. З часом техніка дозволила “слухачам” “писати” лише ті розмови, які цікавлять спецслужбу. Відповідну техніку програмують на ключові слова, скажімо, “викуп”, “вибухівка”, “зброя”, і розмова починає “писатися”, лише коли абонент промовить якесь з цих слів.

3 квітня 1973 року у США відбулася перша розмова мобільним телефоном. З того часу правоохоронці отримали ще одну змогу непомітно втручатися у життя громадян. Спілкуючись мобілкою, люди забувають, що їхні “труби” мають “пам’ять”. За потреби той же слідчий може зв’язатися з мобільним оператором та отримати роздруківку, в якій будуть вказані всі номери телефонів, на які ви телефонували або вам телефонували. Та, найголовніше, навіть вимкнений мобільний телефон є своєрідним навігатором, який з похибкою 5 — 6 метрів вказує, де перебуває його власник. Завдяки такому “навігатору” російським спецслужбам вдалося свого часу ліквідувати президента Чечні Джохара Дудаєва.

Завдяки відеокамері — у тюремну камеру

Чимало злочинів, особливо тих, які вчинили корупціонери та хабарники, вдалося розкрити завдяки встановленим у відповідних місцях прихованим відеокамерам. “Таємне око” свого часу зафіксувало, як екс-голова Апеляційного адміністративного суду Львівської області Ігор Зварич отримував 100 тисяч доларів від підприємця в кабінеті тодішнього губернатора Львівщини Петра Олійника. Та не лише приховані, а й звичайні відеокамери допомагають правоохоронцям розкривати чимало злочинів.

У травні 2000 року у Львові жорстоко побили відомого композитора Ігоря Білозора. Конфлікт між композитором та двома молодиками, що завершився смертю Білозора, відбувався за літніми столиками кафе. Власники цього закладу чи не першими в місті встановили в кафе відеокамеру. І хоча записи з цієї камери напередодні суду загадково зникли, факт наявності відеокамери у кафе почали жваво обговорювати правники. Більшість з них тоді заявляли, що наявність камери в ресторані чи кафе порушує конституційне право громадян на захист приватного життя. Сьогодні до таких тверджень не вдасться жоден правозахисник. Адже, за міжнародними стандартами, у громадських (публічних) місцях люди не можуть розраховувати на охорону приватного життя.

Цим постулатом за кордоном користуються приватні детективи. Щоб довести факт подружньої зради, вони не знімають невірних чоловіків чи жінок у ліжках, а фіксують появу коханців у публічних місцях — у ресторані, на пляжі, в холі готелю.

Чим більше у громадських закладах і на вулицях міст встановлять відеокамер, кажуть правоохоронці, тим безпечнішим буде місто для його жителів. Якщо ці камери під’єднають до єдиного пульту міліції, черговий міліціонер зможе за лічені секунди скерувати наряд на місце злочину, який зафіксувала камера.

Продається... база даних

Сьогодні правоохоронці, спецслужби й приватні охоронні структури мають на озброєнні чимало “шпигунської” техніки. Років з десять тому, аби бути в курсі подій, що розгортаються в окремій квартирі чи офісі, правоохоронці мусили під виглядом сантехніків чи газовиків проникати в чуже житло та таємно встановлювати в ньому “жучки”. Та цих “комах” після отримання інформації треба було ще якось непомітно вилучати. Сучасна техніка значно вдосконалилася. До офісу, розмови в якому хочуть прослухати конкуренти, під’їжджає автівка. Один із її пасажирів з рогатки стріляє у вікно офісу, і до скла прилипає якась “комаха”. Насправді це новітній “жучок”, який через вібрацію вікна та повітря пише всі розмови і передає їх на пульт запису, що перебуває в автівці, яка непомітно стоїть метрів за тридцять від офісу.

Та найбільше законослухняним громадянам слід остерігатися баз даних, які збирають на кожного жителя України державні структури. Сьогодні свої “закриті” досьє на громадян мають і податківці, і міліція, і паспортистки. Час від часу диски із записами таких баз даних вилучають на “чорному ринку”. Отож уявіть собі, що дані про вашу адресу, місце роботи, склад сім’ї опинилися, скажімо, в руках квартирних злодіїв чи так званих “мобільних шахраїв”...

Після прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу в Україні з’явилася ще одна тотальна база даних на громадян — Єдиний реєстр досудових розслідувань. У цей реєстр вносять не лише порушені кримінальні провадження, а й усі заяви громадян про вчинення злочину. Уявіть, що сусід, якому ви перейшли дорогу, написав заяву про те, що ви вночі били дружину. Перевірка факт сімейного дебошу не підтвердила. Та якийсь “мент” з маленькою зарплатою продав дані реєстру вашому конкурентові по бізнесу чи громадській діяльності. І дані з реєстру, які боляче б’ють по вашій репутації, з’являються в соціа-льних мережах Інтернету...

Представники правоохоронних структур та прокуратури в один голос переконують, що це неможливо. “Ключі” від реєстру, зазначають представники державних структур, мають далеко не всі правоохоронці. А ті, що мають, працюють з реєстром у спеціально облаштованих у кожному райвідділі секретних кімнатах. Та знаючи, які зарплати отримують правоохоронці, чомусь починаєш сумніватися, що “ключі” від реєстру не продаються...

Ще одну тотальну базу даних на громадян почала формувати Державна міграційна служба, створюючи Єдиний державний демографічний реєстр. У цей реєстр, повідомили “ВЗ” у прес-службі Державної міграційної служби, вноситимуть інформацію про місце народження громадянина, його батьків (усиновлювачів, опікунів), про реквізити документів, виданих особі (тип, назва документа, серія, номер, дата та місце видачі), цифрований зразок підпису особи, цифрований образ обличчя особи...

Уявіть собі, що всі ці ваші персональні дані потраплять, наприклад, до мисливців за квартирами. За таку базу даних квартирні рейдери мільйони заплатять...

“Негласні слідчі чи розшукові дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні слідчі чи розшукові дії, передбачені КПК, а також ті, рішення про проведення яких приймає слідчий суддя, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів”.

Зі статті 121 Кримінально-процесуального кодексу України.