«Прошу Бога, аби забрав мене до себе...»

Навесні, напередодні дня народження, кореспондент “ВЗ” навідалася до довгожителя у село Кальне Зборівського району, що на Тернопільщині. Сюди із сусідніх Поморян до найстаршої доньки дідусь перебрався жити вісімнадцять років тому — після смерті дружини...

Під час розмови дідусь найбільше згадував молоді роки, розповідав, як після війни пішки повертався додому із Китаю. Багато чого стерлося з пам’яті, але той шлях довжиною в місяць і шість днів до останнього залишався одним із найяскравіших спогадів. На все життя закарбувалося, як зовсім незнайомі люди ділилися скромним харчем, пускали переночувати. Це була його єдина далека подорож...

Петро Павлович на здоров’я не нарікав. Розповів, до ста років жодного разу не лежав у лікарні і не приймав піґулок, аж поки не зламав ногу. Відтоді й стало йому важко ходити. Місцевий сімейний лікар Богдан Фредина до Петра Лизана навідувався вкрай рідко — зазвичай для профілактичних оглядів. За його словами, крім проблем із ногами, старенького нічого не турбувало. “Петро Павлович мав чудове здоров’я, — каже Богдан Михайлович. — Артеріальний тиск зазвичай у нього був 130/80. Дід вів здоровий спосіб життя, жив за сонячним годинником, фізично працював”. Петро Павлович усе життя працював у колгоспі на різних роботах: і різноробом на фермі, і фірманом, і трактористом.

“Ще до ста років батько сам себе обходив, — пригадує 75-річна донька довгожителя пані Марія. — Носив воду з криниці, порав худобу. Без діла ніколи не сидів. До останнього був при світлій пам’яті, усе розумів. Єдине: важко йому було ходити. Ще рік тому читав газети без окулярів”.

У паспорті Петра Лизана написано: народився 12 травня 1900 року.

У дідуся було четверо дітей, 10 онуків, 25 правнуків, троє праправнуків.

Коли прощалися, запитала у старенького, чи має якусь мрію. “Прошу Бога, аби забрав мене до себе”, — прошепотів...

Петра Лизана поховали поруч із могилою дружини Ганни у його рідному селі Поморяни Золочівського району, що на Львівщині.