Музика, яка «тримає» тил

Часто звучить «Ой у лузі червона калина» — і тоді до співу долучається вся площа.

Вулична музика давно стала частиною львівського міського життя, слухачі традиційно підтримують виконавців донатами просто під час виступів. Але для пана Галана і його колективу ці пожертви мають іншу вагу. Біля музикантів стоїть невелика скринька, точніше, футляр від акордеона з написом «На ЗСУ». Усі кошти, які збирають під час виступів, артисти передають волонтерам або безпосередньо військовим.

«Ми не можемо воювати, але можемо грати, — каже пан Ярослав. — Головне — не зупинятися».

— Пане Ярославе, як розпочалася ваша історія з акордеоном?

— Музику люблю з дитинства. У шість років сам навчився грати на гармошці, а коли був у третьому класі, тато купив акордеон. Батько був у радянські часи головою колгоспу, тож ми переїжджали з одного регіону в інший, і я всюди возив зі собою акордеон. Мабуть, у класі шостому, коли ми переїхали у село Поріччя біля Страдча, я ходив брати уроки музики в одного пана. Тоді й вивчив ноти. Але на той час я вже то все знав, і мені було нецікаво розучувати гами та етюди, тому більше на ті уроки не ходив.

— Але ще десь музики вчилися?

— Після армії навчався у культосвітньому училищі. Сцена завжди була сенсом мого життя. У Страдчі ми створили інструментальний ансамбль, грав на акордеоні, а потім став керівником того ансамблю. У молоді роки на кожному підприємстві, де я працював, грав в ансамблі, а у багатьох з них був керівником.

— Чим для вас відрізняються гра на сцені й просто неба?

— Коли співаємо просто неба, маємо прямий діалог з народом. Кожен наш виступ починається з молитви. А завершуємо «Боже великий, єдиний…». Це відчуття важко передати словами. Бо у залі все-таки є межа між слухачами і артистами.

— Під пекельним сонцем, у дощовицю і хурделицю виступаєте у центрі Львова. Як вдалося зібрати колектив?

— Коли почалася велика війна, не знав, як особисто маю бути корисним для країни. Минув місяць, потім ще один… Просто не знаходив собі місця. Я ж — вічний революціонер. На всіх мітингах чи інших акціях виступав зі своїм акордеоном. Я, до речі, член партії Конгресу українських націоналістів з 1992 року… Не міг сидіти вдома, коли був Майдан. Багато разів виходив на сцену зі своїм інструментом. Був там три місяці, а повернувся звідти інвалідом — мене серйозно побив «Беркут».

І тут — велика війна. Ідея визріла на Благовіщення, коли вийшов з церкви. Зателефонував товаришу-саксофоністу в Новояворівськ і кажу: «Їдемо до Львова, будемо виступати на вулиці й збирати гроші для підтримки наших хлопців». Спочатку ми грали біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Нас і поліція ганяла, бо ж офіційного дозволу ми не мали… Але нас це не зупинило. До нас почали підходити люди, і ось так по краплині створився колектив небайдужих. Пішов у КУН, взяв посвідчення волонтера, і ми почали збирати кошти на 103-тю бригаду (зараз хлопці боронять Україну на Сумському напрямку). Через три місяці наш колектив займав мало не половину площі перед пам’ятником Шевченку… Придумали собі назву — «Західний вітер».

— То скільки у вашому колективі на сьогодні артистів?

— Більше людей виходить у неділю, а серед тижня (бо ми ще й у четвер співаємо) — 10−12 осіб.

— Перед виступом проводите репетиції?

— Ні. Співаємо дві-три години. Це і репетиція, і концерт.

— Що на сьогодні вас найбільше мотивує виходити на площу Ринок?

— Кожен українець має чимось допомагати тим, хто нас захищає. Ми не можемо воювати, але можемо грати і співати. Головне — не зупинятися, аби допомогти нашим хлопцям.

— Ви й далі співаєте лише для 103-ї бригади?

— Не лише. У нас є Добровольчий батальйон, часто просять про допомогу з інших бригад. Допомагаємо у реабілітації воїну після поранення на Курському напрямку — треба було 180 тисяч заплатити. Звісно, не всі кошти нам вдалося зібрати, але хоч трохи допомогли.

— Скільки вдається зібрати за один виступ?

— Від 5 до 12 тисяч гривень. По-різному буває. Тому заради того, щоб більше зібрати, ми, окрім суботи і неділі, виходимо і у четвер. А у час Різдвяних свят колядували і на ринку «Шувар», і навіть в автобусах, щоб охопити якомога більше людей.

— Хто ті люди, які з вами співають?

— Люди, які ніколи не співали у хорі й не виступали на сцені. Майже усі пенсійного віку. Просто люблять українську пісню і хочуть бути корисними, незалежно від віку. Зараз, мабуть, немає родини, якої б не торкнулася війна особисто. У когось хтось воює, у когось хтось своє вже відвоював і став ангелом… Кожен з наших артистів приходить, щоб допомогти інвалідам, Добровольчому батальйону і 103-й бригаді.

— Чи отримуєте зворотний зв’язок від військових?

— Від Добровольчого батальйону маємо прапор, від 103-ї бригади — грамоти і подяки.

— Що вам найбільше запам’яталося за ті чотири роки?

— Одного разу, коли співали біля пам’ятника Тарасові Шевченку, до нас підійшов Янко з Колумбії зі своїм колективом «Лос Янковерс».
Спочатку стояли осторонь і просто слухали, а потім самі майже півтори години давали концерт. Після цього ми з ними зустрічалися п’ять разів, коли вони приїжджали до Львова. І усі ці рази співали разом з нами. Не раз до нашого колективу підходив Ігор Богдан, коли прилітав із Канади на Батьківщину, і також співав з нами. Коли є у Львові Іван Попович, також любить послухати українські пісні у нашому виконанні. Співають з нами іноді оперні виконавці. «Родзинкою» наших виступів стала зустріч з Ніно Катамадзе. Ця грузинська артистка також співала з
нами.

— Що відчуваєте від розуміння того, що ваша музика допомагає на фронті?

— Велику гордість. Це настільки необхідне, як щоденна їжа. Це та маленька допомога, яка може комусь врятувати життя. А ще мене тішить, що на наші недільні виступи приїжджають люди з інших міст, до прикладу, з Тернополя, Бродів, Новояворівська, з мого села Страдча. У нас є багато шанувальників у соцмережах. Пишуть теплі відгуки і ставлять вподобайки.

— Про що думаєте, коли виступаєте на площі Ринок?

— Коли їду на виступ, у мене крутиться лише одна думка: якомога більше охопити людей своєю піснею, щоб не були байдужими. Щоб українська пісня зачепила за живе особливо тих, які тимчасово приїхали з окупованих територій. Вони насправді не знають українських пісень, у цих людях треба пробудити любов до всього українського. Радію, коли нам то вдається. Дехто з них після концерту підходить і дякує нам. Спочатку говорять російською, а згодом — українською. Наша пісня лікує їхню свідомість і зігріває душу.

— Що би ви хотіли сказати тим, хто в тилу, і тим, хто на фронті?

— Ігор Білозір співав: «Встань з колін, народе мій. Гордість маєш ти, на колінах до мети нам уже не прийти…». Тим, хто ще «спить», треба врешті пробудитися, об’єднатися і бити ворога. Бо у єдності наша сила!