«Хочеться зіграти антигероїню. Щоб люди виходили і казали: «От сволота!»

Народилася і виросла Марія у Тернополі, подалася до Києва здобувати освіту (причому — не відразу акторську), де й почалася її акторська кар’єра.

Зараз Марія Стопник майже постійно живе у потягах — зйомки, робота в театрі, репетиції… Ми поспілкувалися з актрисою, коли Марія приїхала до Львова — на сцені Театру імені Марії Заньковецької Франківський драмтеатр показував комедію «Кайдашева сім’я», в якій актриса грає роль Мелашки.

— Чи правда, що в дитинстві ви мріяли бути автослюсарем?

— Було таке, — зізнається Марія Стопник. — Це не була супер мрія всього дитинства. У мене був такий дивний період, коли протягом двох років я хотіла бути монашкою, паталогоанатомом, автослюсарем…

— Оце вас кидало в такі різні професії!

— Просто в когось підлітковий вік проходить з роком емо, хтось ходить з готичними чорними нігтями, а в мене отак от воно виражалося… Пригадую, я тоді подивилася фільм з Анжеліною Джолі «Викрасти за 60 секунд», де вона була автослюсарем. От і все. Я подивилася і вирішила: так гарно! А чом би й ні? Якщо це приносить задоволення, то можна й автослюсарем бути. Тим більше жінка-автослюсар в Україні — не надто поширене явище.

— Як так сталося, що ви стали акторкою?

— Навіть не знаю. У мене є троюрідна сестра, з якою ми побачилися рік тому в Лондоні (а до того бачилися 20 років тому). Так от, вона сказала: «Так це було зрозуміло з самого дитинства, що ти акторкою будеш. Ти на стіл вилізала, вірші читала»… Я цього не пам’ятаю! Хоча у школі постійно брала участь в якихось конкурсах, вірші читала, ведучою була, потім у нас в школі з’явився театральний гурток, а я і так була на всіх гуртках, на яких можна бути, — і на вокальному (вокалом професійно займалася), і в художній школі, і на шахи ходила… Куди я тільки не ходила! А вступати мала на юридичний — принаймні так планували, коли говорили з батьками, вони в мене юристи. І я поїхала вступати. А це був перший рік, коли треба було на заявах пріоритетність виставляти — мусиш вибрати, куди ти найбільше хочеш. Як мене пустили на акторський вступати, я не знаю, але на акторський я не вступила, вступила на режисуру. А потім так сталося, що мене «винесло» на акторство. Тоді Алла Самойленко шукала акторку на проект «Серафима» Марисі Нікітюк. І наша викладачка з Київського університету культури і мистецтва Анна Александрович скинула мою фотографію в коментарях. Самойленко мені написала. Так я потрапила в кіно. А на актора театру і кіно вступила вже в 2020 році. Закінчила режисуру, вступила в магістратуру на сценічне мистецтво. Потім Дмитро Богомазов узяв мене до себе на курс вільним слухачем. Далі був Х-фактор, а потім — слава Богу, почався карантин. Бо, якби не карантин, я б не вчилася на курсі Богомазова. Той карантин мені був дуже потрібний — я відпочила. Згодом мене взяли на акторський курс офіційно. Я дуже щаслива, що не вступила на акторський у 2015 році, а прийшла до Дмитра Богомазова саме тоді, коли було треба.

— Ви займалися вокалом у музичній школі?

— У мене в сім’ї всі співають — з дитинства пам’ятаю себе з гітарою з татом, мамою і зі сестрами. У музичній школі вчилася по класу фортепіано. У класі п’ятому перевелася на вокал. І додатково займалася професійно, бо їздила по різних конкурсах. Навіть хотіла вступати в інститут імені Глієра на вокал. Але акторство перемогло, бо тут ти можеш бути і автослюсарем, і монашкою, і патологоанатомом — просто в різні періоди своєї професії.

— Ви були серед фіналістів 10 сезону телешоу Х-фактор. Що вам дав цей досвід? Популярність? Впізнаваність?

— Для мене впізнаваність ніколи не була наріжним каменем. Я йду туди, де мені цікаво, і де можу щось почерпнути. З Х-фактором була смішна історія. Я була там двічі — у 8 і в 10 сезонах. У 8 сезоні я пішла «по приколу» — йшла моя подруга і я пішла з нею. І я тоді пройшла. Але ми якраз мали знімати «Серафиму» з Марисею Нікітюк, і мені довелося відмовитися від Х-фактора. Але адміністраторка цього телешоу сказала: «Пообіцяй, що ти прийдеш через рік». І я пообіцяла. Перед 10 сезоном вона мені нагадала, що я обіцяла прийти. І я пішла. Знову «по приколу». А що воно мені дало? Коли ми почали працювати у Франківському драмтеатрі над «Наталкою Полтавкою», ми працювали з моніторами, співали, танцювали… Я думала, що буде складніше, але мені це легко пішло. І в якийсь момент я себе піймала на думці — а звідки я це знаю? І зрозуміла, що цей досвід дав мені Х-фактор. Там була велика концентрація крутого досвіду дуже швидкого прийняття рішень, реагування на те, як вийти з якоїсь ситуації, щоб глядач не зрозумів, що щось не так. І в «Наталці Полтавці» мені це дуже помогло. Це був крутий досвід, своєрідний «курс молодого бійця», хоча проживати його ще раз я би не хотіла.

— Ви знімалися і в серіалах, і в короткометражних фільмах, і в повнометражних. Робота в яких проєктах вам найбільш до душі?

— Найбільше люблю повнометражні фільми. Тут є більше місця для пропрацьовування персонажа, для цікавих пошуків. Короткий метр теж крутий, тому що це супер стислий об’єм, тут дуже важливо, щоб був хороший сценарій. Щодо серіалів… Є круті серіали. Але в більшості випадків для акторів в Україні серіали — то заробіток. Коли за день ви знімаєте 25 хвилин ефірного часу — це дуже багато. Тоді включаються якісь зовсім інші акторські м’язи.

— Зараз знімаєтеся?

— Так, знімаємо наступний сезон серіалу «Будиночок на щастя». Влітку закінчили знімати «Сім'я по неділях».

— Ви майже живете в потягах. Чи буваєте вдома?

— Дуже хочу мати кота, але мені треба такого, щоб з дитинства привчити його їздити в потягах. Іван Бліндар довго не міг зрозуміти, чому в Києві, коли ми заходимо в квартиру, я кажу: «Всім привіт, хто тут живе!» (Іван Бліндар — актор театру і кіно, працює у Франківському драмтеатрі. — Л. П.). А там ніхто не живе. Але я думаю, може, якийсь домовик або ще хтось. І вони оберігають мою хату. Я з ними спілкуюся. Коли їду, кажу їм: «Я буду через 2−3 дні, а ви тут все оберігайте». Так що в мене хату стереже Щось. А Іван жаліється, що вночі щось постійно шарудить, щось падає. А я кажу, що це мої друзі, вони просто перевіряють, чи з нами все добре. Спочатку в Івана все валилося з рук, розбивалося. Він просто поставив склянку, а вона тріснула. Я кажу: «Це тому, що ти не спілкуєшся з ними, не любиш їх». Приходиш додому, кажи: «Всім привіт!», ідеш з дому: «Всім па-па!». І останнім часом він почав це робити. І все налагодилося. Я переконана, що мою квартиру досі не знесла московитська ракета, бо я всім кажу: «Шановні, тривога! Оберігайте! Я — спати». Поки ти в щось віриш, воно працює.

— Ви живете на два міста: Київ — Івано-Франківськ. Чи часто буваєте у батьків у Тернополі?

— Вдома буваю рідко. Навіть з батьками ми бачимося на пероні, коли я їду в Інтерсіті до Києва, а він в Тернополі стоїть дві хвилини. Це жахливо, але що зробиш! Коли я жила в Києві, то частіше бачилася з батьками. Зараз вони інколи приїжджають до мене в Івано-Франківськ. І хай пробачить мене Івано-Франківськ, але на першому місті в мене Київ, на другому — Тернопіль, і вже на третьому — Франківськ.

— У Києві більше перспектив…

— І це місто мого становлення, студентські часи, там мої друзі… Після великого міста в маленькому місті мені трошки затісно. У Франківську мені комфортно, коли є багато роботи в театрі.

— Як ви потрапили у Франківський драмтеатр?

— Приїхала на конкурс і пройшла. Але раніше Ростислав Держипільський бачив мене у дипломній виставі і сказав, що хоче бачити мене в їхньому театрі. Відтоді минуло два роки, аж тоді я приїхала. А входження в театр не було складним, бо я всіх уже знала, довго крутилася в цьому театрі дякуючи Івану. Знала усі їхні постановки.

— Де ви познайомилися з Іваном Бліндаром?

— На Одеському кінофестивалі в 2017 році.

—  Яку роль мрієте зіграти?

— Хотілось би зіграти антигероїню. Хочеться, щоб тебе не любили, щоб виходили і думали: «От сволота!» А ще мене переслідує леді Макбет дуже довго. Коли прийшла вступати на курс Дмитра Богомазова, він мені сказав: «Леді Макбет». Так мене і називали два роки. Коли Якубас Бразіс приїжджав ставити «Мертві без поховання», то казав мені: «А тепер давай, як леді Макбет». Думаю, певно, вона мене десь має наздогнати, можливо у старшому віці. А ще колись я хотіла щось такого типу, як Ірен Адлер із «Шерлока Холмса» зіграти…