«Буває, родичі донора слухають, як б'ється пересаджене серденько їхньої дитини у новому організмі…»

Кінець 2000-их, у регіональному футболі успішно виступає «Цементник» з тоді районного Миколаєва. Лікарем у команді працює знаний травматолог, учасник радянсько-афганської війни Валерій Домашич. А з ним на лаві запасних постійно перебуває 12-річний син Ромчик. Хлопчина уважно стежить за діями батька, коли той надає допомогу скаліченому гравцеві. Хто б міг подумати, що через якихось двадцять років цей школярик стане провідним кардіохірургом України, ремонтуватиме, переставлятиме людські «мотори»…

На пересадку серця чекають понад тисяча українців

— Пане Романе, після операції, яку ви зробили разом з колегами, Максим зможе повноцінно жити й працювати? — запитуємо у керівника Центру трансплантології Першого медоб'єднання Львова Романа Домашича.

— Звичайно, що так! Зараз поступово повертається до буденного життя. Але є одна особливість: Максим пожиттєво отримуватиме імуносупресивну терапію — питиме ліки, необхідні для того, щоб трансплантоване серце не відторгнулося.

— Багато аналогічних операцій на вашому рахунку?

— Їх кількість уже доходить до сотні. Це результат командної роботи. Щоб досягти успіху, потрібні великі зусилля великої групи людей, які мають працювати як одне ціле. Так і працюємо. Дякую колегам!

— Скільки людей в Україні чекають черги на трансплантацію?

— Загалом близько п’яти з половиною тисяч пацієнтів перебувають у так званому листі очікування на донорські органи — чекають пересадки нирок, печінки. Трансплантації серця потребує понад тисяча людей.

— Чи довго доводиться їм чекати?

— Буває по-різному. Перш ніж провести операцію, Єдина державна інформаційна система трансплантації органів і тканин (ЄДІСТ) в автоматичному режимі порівнює пари «донор-реципієнт». Багато що залежить від стану пацієнта та інших чинників. Є певна шкала статусності.

Пріоритетне право на проведення трансплантування мають діти і пацієнти із дуже критичним станом, які перебувають у реанімації.

— Наскільки висока ймовірність того, що чуже серце приживеться, стане в іншому тілі «своїм»?

— Сьогодні ці шанси великі. Від того, наскільки чемно реципієнти питимуть ліки, які призначено їм пожиттєво, і підтримуватимуть рівень цих ліків у крові, залежить, чи їхнє нове серце не відторгнеться. До того ж через місяць, через пів року і рік після операції пацієнти здають біопсію: у них щипають шматок міокарда і гістологічно перевіряють, як поводиться чужорідне серце. Відповідно медикаментами коректують терапію.

Один пацієнт із Миколаєва після проведеної чотири-п'ять років тому операції із пересадки серця двічі лягав до нас на агресивну терапію, бо у нього були ризики відторгнення. Після обстеження і відповідного лікування його нове серце і далі служить. Головне — не запустити свій стан.

Чоловікові можуть пересадити жіноче серце — і навпаки

— Як фізично і психологічно почувається людина, в якій працює «позичене» серце?

— Як правило, такі люди перебувають на піднесенні. Перші їхні слова після операції: «Я можу дихати на повні груди!», «Мені легше!», «Я ожив!», «Я можу ходити!». Ці люди почуваються щасливими. Суттєве полегшення відчувають вже у реанімації - у наступні дні після трансплантації. Щоправда, є маленький відсоток пацієнтів, які у післяопераційний період впадають у депресію. Їм треба вчасно допомогти. Після спілкування з психологами у них стає все гаразд.

— Чи можуть ці люди перейняти ритм життя, звички того, чиє серце тепер носять?

— Це нонсенс! Вигадки!

— Чи можуть чоловікові пересадити серце жінки і навпаки?

— Можуть. Але це залежить від антропометрії, бо, крім групи крові, крім гістосумісності, за трансплантації враховують параметри тіла людини. Похибка не може перевищувати 20 відсотків. Якщо за антропометричними показниками все майже підходить (скажімо, донор важив 70 кг, а реципієнт — 80 кг), трансплатація можлива. Є випадки, коли жіноче серце пересаджують чоловікові, а чоловіче — жінці…

— Як ставиться до пересадки органів Церква?

— Позитивно. Навіть підтримує ці процеси. Для того, щоб розвивалася трансплантологія, мусять працювати і духовенство, і медіа, і медицина. Має бути комплексний підхід. Чим більше в Україні популяризуватимуть новаторські підходи, тим обізнанішими будуть українці. І тим більше буде згод на трансплантацію. Від цього виграють ті, хто перебуває у критичному стані.

— Кому доручаєте важку розмову з родичами потенційного донора?

— Цим займаються лікарі-транспланткоординатори.

— Які аргументи використовують, щоб родичі погодилися віддати серце близької їм людини?

— Я до цих довірливих розмов не маю відношення. Нас повідомляють, коли є згода на забір органа і коли є порівняна пара.

— Ви себе цим не завантажуєте, бо і без того маєте багато складної роботи…

— Ні, не тому. Я не маю права розмовляти з ріднею потенційних донорів, бо згідно із законом є зацікавленою стороною… Лікарі-транспланткоординатори є у багатьох лікарнях, які можуть собі це дозволити. Після того, як констатовано смерть мозку пацієнта, починають розмову з родичами померлого про дачу згоди на трансплантацію.

— Чи передбачено фінансову компенсацію цим родичам за таку послугу?

— Ні. Бо це тоді буде кримінал. Ідеться про добровільну згоду на забір органа без всяких умов.

— А суто по-людськи родичі врятованого якось віддячують тим, що погодилися віддати серце свого сина-доньки?

— Минає деякий час, і близькі реципієнта і донора знайомляться між собою. Але не маємо права повідомляти, хто донор, їхні персональні дані. Родичі дізнаються про це якимись своїми шляхами. Є такі, що дружать між собою. Буває, зустрівшись, слухають, як б'ється пересаджене серденько їхнього сина-доньки у новому організмі…

— Сприймають цю людину як продовження свого сина-доньки?

— Саме так.

— Чув, що є ті, хто заповідає своє тіло по смерті для трансплантування, наукових досліджень…

— Я таких людей не знаю. А загалом буває прижиттєва згода особи на трансплантацію органів у разі смерті мозку — можна залишити про це відповідний заповіт. Таку згоду підписують із транспланткоординаторами багато молодих людей. Українська трансплантологія є порівняно молодою, тому 99,9% пересадок стають результатом посмертної згоди родичів.

У світі пробують пересадити людині свиняче серце

— Чи правда, що вам одного разу доводилося їхати з донорським серцем у супроводі поліції?

— Правда. Ми тоді злетіли з дороги. У поліцейській машині везли до Львова серце донора з Івано-Франківська. То була зима, все закурило снігом, на дорозі-серпантині ожеледь. Як наслідок, зустрічна маршрутка влетіла прямо у нас. Водій поліцейської машини миттєво зреагував, втік на узбіччя. Але все закінчилося добре. Ми довезли донорське серце у лікарню.

— Скільки часу потрібно, щоб після забору серця встигнути його пересадити?

— Поза організмом донорське серце може жити (такий рекомендований час) чотири-п'ять годин. За цей час його треба вилучити, довезти і вшити.

— У вік сучасних технологій чи можна серце донора для пересадки замінити штучним, надрукованим на ЗD-принтері - і в такий спосіб вирішити проблему нестачі цього органа, нівелювати затримку в часі?

— На 3D-принтері сердець поки що не друкують. Є механічні серця, це своєрідні мости до трансплантації. Повністю штучних наразі немає. Американець Роберт Монтґомері експериментально працює над трансплантацією людям свинячих сердець. Я думаю, що за генною інженерією майбутнє. Із трансплантацією свинячого серця і печінки справи поки що складні, а от із ниркою, пересадженою від свині, люди живуть.

— Є багато щемливих відео проводів посмертного донора в операційну, «коридору пошани», який влаштовують йому медики. Це передбачає протокол?

— Ні, це особисте, суто людське бажання працівників медзакладу провести в останню дорогу людину, яка своєю смертю врятує життя іншим. Це спосіб віддати належне гуманному вчинку її родичів. Їм дякують за те, що такий гуманний вчинок відбувся. І за те, що завдяки цьому з’явився шанс чотирьом людям дати життя.

— Чому чотирьом?

— Бо у посмертного донора беруть дві нирки, серце, печінку — і пересаджують їх тим, хто цього гостро потребує.

— Що відчуваєте, коли приступаєте до цієї непростої місії?

— З одного боку, тобі сумно — бо одна людина помирає. А з іншого, тебе проймає усвідомлення, що своєю роботою даєш комусь шанс на нове повноцінне життя.

— Згадайте особливий випадок у вашій практиці…

— Ми забирали з Італії водія фури, молодого хлопчину з Франківщини. Дістав обширний інфаркт. У Берґамо йому поставили механічне серце — щоб дожив до трансплантації. Стан хлопця був важким, майже критичним. Нашим реанімобілем ми його забрали в Україну. Стабілізували, виписали. Через місяців дев’ять пересадили йому серце. Ось такий хепіенд. Хлопець зараз здоровий, щасливий.

— За таке щастя рідні врятованих виявляють вам особливі знаки уваги?

— У мене у кабінеті є колекція подарованих сердець-сувенірів з різних матеріалів. Один з них — світильник-бра у вигляді серця.

Довідка «ВЗ»

Роману Домашичу 40 років. Народився у Тернополі, у сім'ї студентів-медиків Тетяни і Валерія Домашичів, майбутніх терапевта і травматолога Миколаївської районної лікарні. Навчався у миколаївській школі. Вступив до Медичної академії у Тернополі, де колись навчалися батьки. Там і проходив інтернатуру. А потім захотів бути кардіохірургом. Першу операцію на серці зробив у 27 років. Не раз стажувався за кордоном. Нині Роман Домашич — керівник Центру серця та судин у Лікарні Святого Пантелеймона. Успішно проводить надскладні втручання, зокрема пересадку серця, роботизоване видалення пухлин серця та операції Феррацці за гіпертрофічної кардіоміопатії. Нагороджений відзнакою Верховної Ради України. Улюблені види відпочинку — походи у гори, гра у футбол. Улюблені афоризми: «Все, що можна уявити, — реально!» (Пікассо), «Ми будуємо команду-зірку, а не команду зірок!» (Валерій Лобановський).