Не випрошуйте для героїв звання Героя! Вони і без нього — наші лицарі, витязі, звитяжці…

Дещо про неоковирні петиції

Ці рядки народилися у мене після зливи електронних петицій наших громадян до глави держави з проханням віддати тому чи іншому полеглому воїнові найвищі в Україні почесті. Буду відвертим: тексти цих клопотань зазвичай написано ніби під копірку, у них практично немає нічого про подвиги конкретної людини, а лише загальні слова, пафос.

Із цих листів часто не зрозуміло, що такого надзвичайного зробив той чи інший воїн, за що саме йому потрібно дати Зірку Героя. Як це не прикро, але більшість листів до першої особи країни виглядають написаними нашвидкуруч, вони переповнені граматичними помилками. Щодо однієї особи може бути зареєстровано відразу кілька звернень, що призводить до розпорошення голосів.

А часом у цих петиціях зустрічаються і зовсім недоречні фрази. В одній, пригадую, її автори, перераховуючи чесноти героя, запевняли президента, що такий-то воїн… не вживав алкоголю, наркотиків. Після реєстрації таких неоковирних петицій на сайті президента їхні ініціатори у соцмережах випрошують у знайомих і незнайомих підписи (а для того, щоб президент розглянув, їх потрібно зібрати немало — 25 тисяч!) Дехто ледь не клянчить: «не будьте байдужими!» А часом можна прочитати неприпустимий докір: «хіба вам жалко підписати»?

А ці люди подумали, як їхнє випрошування сприйняв би сам герой? Чи хотів би він такого приниження — щоб за нього замовляли слово із простягнутою рукою? Пригадую одну зі своїх недавніх публікацій. У ній розповідав, що для талановитого художника, який робив унікальну за формою і змістом інсталяцію на теми війни, його земляк, легендарний офіцер-азовець, випросив у бійців ППО шматок титану зі збитої ворожої ракети. Реакція на статтю була несподіваною. Той воїн зателефонував нам і вимагав забрати зі статті слово «випросив». І пояснив: «Я — не «попрошайка»! ВОНИ — відважні і горді - самі не просять і, мабуть, не хочуть (не хотіли б), щоб за них просили…

Відмовою можна поранити

У цій «петицієманії» є ще один небезпечний нюанс. Через брак зібраних підписів рідко яке клопотання до президента беруть до розгляду. Навіть якщо воно і потрапить на його стіл, не факт, що незабаром з’явиться Указ про присвоєння звання Героя. Уявляєте, яке це буде розчарування, яких душевних травм ця «невдача» завдасть близьким героя, які плекали надію, що їхнє звернення буде задоволено! Вони вважатимуть, що їхнього батька, чоловіка, сина, брата, внука, який геройськи загинув на фронті, зневажили…

Увічніть їх у фільмах, книгах, садах…

Наші герої заслужили на вічну шану. Скласти її можна по-різному. Й зробити це простіше й водночас — на належному рівні, достойно, по-людяному. Для прикладу. Чому б керівникам органів місцевого самоврядування не встановити для захисників України, уродженців свого села чи міста, територіальну відзнаку — як от, «Герой громади», «Гордість нашого краю» тощо? Чому б рішенням сесії не передбачити перелік соціальних пільг для родин цих героїв і виплачувати їх з місцевого бюджету?

Їх іменем можна називати школи, де вчилися, вулиці, де росли, стадіони, де ганяли м’яча, спортивні турніри, творчі конкурси, сади, які виростили, ба навіть місцеві урочища, де до війни любили збирати гриби і ловити рибу… Увічнити пам’ять героїв могли би їхні друзі - якби з допомогою своїх смартфонів записали відеоспогади про товариша, на комп’ютері змонтували фільм про нього — і показали б його у клубі, віддали б у місцеві школи для проведення уроків мужності, закинули б в Інтернет.

Подарували б його батькам героя. Зрештою, приходили б до них у день його народження і відходу у засвіти. У будь-який інший день — щоб допомогти стареньким зібрати урожай, заготувати дрова, принести ліки, прибрати місце на цвинтарі, де спочиває герой. Або за горнятком чаю просто згадати добрим словом їхнього Володю, Петра, Василя, Ігоря…

Повірте, така увага зігріла б родичів наших полеглих воїнів не менше, ніж орден від держави чи медаль. Є речі, які вартніші за золото…