«Ми — не випадкова нація, а нащадки великого князя Володимира і княгині Ольги. І можемо більше, ніж наші вороги»

У 25-річному віці Олександр Ревтюх з Києва перебрався на Закарпаття. Згодом — до Сербії, де працював вихователем у реабілітаційному центрі для хворих дітей. Велика війна застала Олександра у столиці Угорщини Будапешті, де він працював в одній із компаній. Зателефонував рідним, бо насамперед хотів дати їм прихисток за кордоном. Оскільки добре знав мову, працював на кордоні перекладачем і займався як волонтер логістикою для українських біженців. Але розумів, що має стати на захист Батьківщини. У квітні 2022-го повернувся додому, а наступного місяця поповнив ряди 47-го ще на той час батальйону — на Вуглегірській ТЕС боролися з вагнерівцями.

Олександра і ще кількох захисників відрядили до Німеччини, де вони пройшли спеціальний вишкіл із керування відповідною технікою і зброєю. Коли повернувся в Україну, разом зі своїми хлопцями поїхав до лінії фронту — готувався контрнаступ. Отримали наказ — захопити ворожі позиції, що були за 500 метрів від лінії фронту, у лісовій посадці.

— Я наступив на міну, мені відірвало ногу, — каже Олександр. — Підбігла допомога, почалася евакуація. Мене поклали на ноші. Щойно хлопці їх підняли, дві міни спрацювали від ваги. Хлопцям посікло ноги, мені ж дало по спині. Я тоді розумів, що це — кінець. Все боліло нестерпно, але я був притомний… Почав повзти до своїх. От тоді й зачепив лівою рукою ще одну міну. Вона була біля мого обличчя…

Попри тяжкі поранення, Олександр Ревтюх вижив. Вижив для того, щоб своїм прикладом мотивувати інших. Сам не здався, не впав у відчай, не опустив рук… Після реабілітації почав публічно розповідати про активний спосіб життя й свою життєву позицію. Зараз подорожує, проводить лекції та реалізує проєкти для ветеранів. А недавно був гостем у Львівській середній школі № 96.

— Рік тому я повернувся з Вашингтона, — розповів журналістці «ВЗ» Олександр. — У мене було таке відчуття, що я ще щось маю зробити. У мене одна нога, але вона потужна, і я можу присісти більше, ніж здорова людина. Через рік після встановлення першого рекорду я хотів довести, що ми — не випадкова нація, що ми — нащадки великого князя Володимира і княгині Ольги. Ми, українці, можемо більше, ніж наші вороги. Тому й оновив рекорд — 41 раз присів за хвилину. Присідання я конвертую в інформаційну зброю, щоб знищити москаля і на своїй, і на його тимчасовій землі. Присідаю, щоб зневірені повірили у силу нації.

— Скільки часу протягом дня тренуєтеся?

— Такого поняття, як «тренування», у мене немає. Я прокинувся — і вже починаю стрибати на одній нозі. Так виходить, що тренуюся цілий день. Одягаю протез — він дуже важкий. Тому мені комфортніше без нього. Окрім того, мені допомагають сольові ванни у Куяльнику. Після поранення я провів чотири місяці у лікарні. Якось лікарі мені сказали, що більше у цьому закладі бути не можу. Я поїхав на колісному кріслі до лісу, де вперше став на ногу і почав бити дуба однією рукою — як у боксі. І усе це знімав на відео. Таким був мій план, як завоювати велику аудиторію. Сестра змонтувала це відео. Потім я на своєму електричному візку поїхав у центр Києва, де проводили великі змагання з боксу (у залі було близько 5 тисяч осіб). Моя ідея була така: не вилізти на ринг з проханням, щоб мене запротезували, поклали ще у якусь лікарню. Я хотів продемонструвати «бій з тінню». Без руки і без ноги продемонструвати усім цей бій. А потім сказати: «Слава Україні!». Можливо, тоді хтось поцікавиться, чому у мене досі нема протеза? Я це зробив, і вирішив своє перше протезування. Тоді мені подарували боксерські рукавички Віталія Кличка.

— Це було під час того вашого виступу, коли на великий екран демонстрували відео з лісу, і ви паралельно показували на рингу той «бій з тінню»?

— Так. Рукавички Віталія Кличка виставили як лот за мільйон гривень на потреби ЗСУ. Доки я проводив «бій з тінню», на основному рингу перед основним боєм, хтось ці рукавички викупив, і мені їх подарували. Одну рукавичку — ліву — я відразу ж спрезентував захиснику Маріуполя, бо у нього не було правої руки. Собі залишив іншу. Так я почав єднати людей, став амбасадором і обличчям найбільшого бійцівського клубу «Спартабокс». Власне так я і представляв Україну у Вашингтоні. А ще став опікуном сім'ї Мацієвських.

— Це ви говорите про Олександра Мацієвського, якого московські звірі розстріляли після слів «Слава Україні!»?

— Річ у тім, що і я, і він — з міста Ніжина. Мене, як представника військових, запросили на відкриття пам’ятника героєві. Саме там я познайомився з мамою Олександра. Знаєте, я після поранення став дуже самотнім. І мама Сашка також залишилася дуже самотньою. Вона бачила, як вбивають її єдиного сина, тяжко це пережила. Я її часто супроводжую на різноманітні заходи, возив у Куяльник, навідую, як тільки випадає нагода…