«Коли заходила у палату, Микола заглядав мені в очі - чи я не плакала?»
Військовослужбовець Микола В’юк разом із побратимами полонили десятьох росіян. У тому бою на Луганщині десантник втратив обидві ноги
Під час презентації книжки «Сержант В’юн» Андрія Чобота я познайомилась із головним героєм цієї книжки — військовослужбовцем Миколою В’юком (з позивним «В'юн»). Він служив у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді зі складу Десантно-штурмових військ ЗСУ. Пан Микола — уродженець села Бугаївки, що на Рівненщині. Працював у Бродах на закордонній фірмі, яка виготовляє меблі. Коли почалася повномасштабна війна, отримав повістку й пішов служити. Власне про те, що відбувалося на фронті, пан Микола розповів своєму товаришу, видавцю, директору друкарні Андрію Чоботу. Так народилася ця книжка.
Це перший роман Андрія Чобота, написаний на реальних подіях російсько-української війни. У ній є розповідь і про те, як торік українські військові, серед яких був і Микола В’юк, взяли в полон десятьох окупантів біля міста Кремінної на Луганщині. У тому бою, у лісовому масиві, Микола був поранений, втратив обидві кінцівки… (У книжці є щемливий момент, коли лікар-хірург вже у лікарні оглядав Миколу і сказав: «Друже, ці ноги вже не твої». — Авт.).
У книжці є QR-код, який можна сканувати і подивитися відео. У ньому росіяни скаржаться, що керівництво армії рф ввело їх в оману, коли відправило на передову. Їм обіцяли виплачувати значно більшу зарплату, ніж було насправді. Далі окупантів посадили в яму. Там вони розповіли про умови служби. «За невиконання наказу — розстріл, за п’янку — розстріл. Ми йшли сюди, бо не було вибору. Рюкзак натягнули, в автозак посадили, привезли, вдягли форму і вперед», — кажуть окупанти.
Під час презентації я познайомилась також з дружиною Миколи — пані Мар’яною. Вона дізнавалася про службу чоловіка в ЗСУ з… книжки. Чоловік мало що розповідав дружині, аби не хвилювалася. Мар’яна розчулила мене розповіддю про чоловіка та їхнього сина Дем’яна до сліз… Як стійко вона трималася, коли дізналася про поранення чоловіка.
— Де ви познайомилися з Миколою? — запитую Мар’яну, поки її чоловік роздає автографи.
— Нас познайомили друзі на дні народження. У книжці це все описано, — усміхається Мар’яна. — Це мій другий шлюб. Від першого шлюбу у мене також є син. Разом ми вже чотири роки. Не так багато… Я перед війною, 22 лютого, народила сина Дем’яна. 24 лютого почалася війна. Сину — 2 роки й 2 місяці.
(На війні Микола носив на шиї медальйон з портретом сина, а під ним підпис: «Коханий, ти найкращий Тато! Ми віримо в тебе і знаємо, ти все зможеш. Ми тебе любимо і чекаємо!». Коли медсестра у лікарні побачила цей медальйон, то сказала: «Я буду молитися за тебе, Миколо». Про це також можна прочитати у романі. — Авт.)".
— Вам чоловік розповідав про той останній бій на Луганщині?
— Вони відбили три контратаки. Взяли в полон десятьох москалів… Коли була остання атака, прилетів міномет. Чесно кажучи, він до сьогодні не хоче нічого розповідати. Я все дізнавалася з книжки… Читала розділи разом з ним. Дивилась на нього і питала: «Це правда?». Він лише кивав головою… Для мене це все було нове. Коли був на фронті, ми зідзвонювалися, я питала: «У тебе все добре?». Відповідав: «Все добре, я не на нулі, не хвилюйся…».
Навіть коли після поранення був у Харкові в госпіталі, не все говорив. Поранення зазнав 30 липня 2023 р. Я поїхала до нього. У лікарні дізналася, що це було у нього уже третє поранення. Два попередні були легкими.
Чоловіка дуже довго евакуйовували. Хлопці з іншої бригади несли Миколу на плечах 10 км… Ми за це їм дуже вдячні. У його голосі ніколи не було і нотки, що з ним сталося щось страшне… (У книжці є розповідь про те, як Мар’яна дізналася про поранення чоловіка з телефонного листування. — Авт.).
Коли заходила у палату, Микола завжди заглядав мені в очі - чи я не плакала? Не могла собі дозволити плакати. Коли виходила зі шпиталю, землі під собою не бачила… Але не могла при ньому плакати. Ми це все пережили… Ця книга дала мені неймовірні сили, бо я бачила, як він радіє. Як загорівся цією книжкою. Кожен розділ Андрій писав зі слів Миколи…
— Важко йому було про все згадувати?
— Микола за натурою м’якосердечний. Чесно кажучи, до війни я думала, що більш стійкіший характер у мене. Але коли почалася повномасштабна війна, я побачила, що це далеко не так. Відкрився мені зовсім з іншого боку. Звідки бере сили? Напевно, від дитини. Це його перша дитина. Він дуже її чекав, дуже її хотів. Зараз зі сина пилинки здуває! Усе, що робить, — заради нього. Йому це дає сили! Він як побачив його вперше після довгої розлуки… Малий, здавалося, вже його забув. Але коли побачив тата, так зрадів!
— Микола не наважився прийти на пологи. Ось такий він неідеальний, як пожартували під час презентації…
— Він прийшов пізніше. У мене був кесарів розтин. Коли малого винесли, то поклали на груди не мені, а чоловікові. Микола був у коридорі, його завели в окрему палату. Дві години він зі сином на грудях лежав.
Після автограф-сесії я також поспілкувалася з Миколою В’юком. Зараз чекає своєї черги на протезування у США.
— Коли Андрій приїхав до мене у лікарню в Рівному, я почав розповідати про останній бій, — згадує пан Микола. — Він каже: «Почекай-почекай, давай я тебе запишу на відео». Але те відео я не хотів, щоб вийшло на люди, бо там дуже багато таких моментів, які наразі не можна на загал розповідати.
Очевидно, щоб мене підтримати, Андрій написав невеличке оповідання про моє дитинство, юність. Мені було приємно, це були дуже теплі спогади про те місце, де я народився. А потім це оповідання переросло у розділ, пізніше з’явилися і наступні розділи.
— А потім Андрій сказав, що це може бути книжка…
— Я спочатку не повірив. Тим більше, книжок Андрій ніколи не писав. З Андрієм ми знайомі вже давно. Сюжет він тримав у голові. Він у мене запитував історію, я йому розповідав, він писав розділ. І надсилав його мені у Телеграм.
Спочатку було важко все згадувати, потім — ні. Я виговорив усе це! Це потрібно кожному військовому — виговоритися, не тримати все у собі. Багато чого я не розповідав. І багато чого Андрій не писав. Щось, наприклад, не вписувалося у сюжет. Але в загальному — там усе правда! Я книжку перечитав, напевно, разів зо п’ять, деякі імена та назви населених пунктів, яких не можна називати, змінив.
— Війна вас змінила?
— Так. У хороший бік (усміхається. — Авт.). Не шкодую ні про що! Я отримав поранення, у мене немає ніг, але я все одно не шкодую, що пішов воювати. Недарма я там був… На війні ти обмежений у побуті: є кілька годин, щоб поспати, знайти спосіб, щоб помитися, поїсти… Попри те, що на війні менше тем для спілкування (на відміну від цивільного життя), усі там згуртовані.
— Що ви відчували, коли брали в полон росіян? Страх був?
— На війні немає таких, що не бояться. І в книжці теж про це написано. Страх був, коли я заходив у посадку. Коли побачив першого москаля, страх зник. Був адреналін! Я навіть жартував… Ми зустрілися з ним поглядом, на відстані десь сантиметрів 70, він лежав у ямі. Я голову нахилив над ним, він у той момент прокинувся і каже: «Мы свои!». Я кажу: «Які свої? Ти звідки?». Слова «звідки» він не зрозумів… Я бачу, у нього очі починають бігати. (До речі, на війні наші військові часто використовують у розмовах по рації українську шифрограму, боєприпаси, наприклад, — це «цвяхи», для рашистів — це все одно що китайська мова. Про це теж йдеться у книжці. — Авт.).
Був невеличкий бій… Мій підрозділ складався з шести чоловік, плюс ще троє з іншого підрозділу. Один москаль одразу здався… Ми рухалися далі - зачищали посадку. Один з них кинув гранату. Мій побратим був поранений. Навіть не одразу побачив, що поранений, ще довго воював. Один із рашистів з кулемета стріляв… Когось довелося вмовляти здатися, а хтось — сам здався. Коли ми зачистили посадку, відбили ще три контратаки. Потім нас почали закидати мінометними мінами… Одна з них прилетіла мені.
— Мар'яна казала, що ви свого сина обожнюєте! Він вас мотивує…
— Моя мотивація у житті - це мій син і моя дружина. Без неї усього могло не бути, навіть цієї книжки. Вона мене підтримувала з перших хвилин. Я не падав духом, бо бачив, як тримається. А вона бачила, як я тримаюся, і вона не падала духом. Якось воно так вийшло, що ми одне одного підтримували. Так і досі…
— Можна попросити у вас кілька порад, як українці мають реагувати на військових з особливими потребами у публічних місцях?
— Коли бачите військового на вулиці з ампутацією (без ноги чи без ніг), не намагайтеся йому допомогти без його дозволу. Це основне правило. Перший раз, коли мені довелося сісти у маршрутку, мене туди хотіли занести… Я сказав, що не хочу, щоб мене заносили. Я мушу спробувати зробити це сам. Бо будуть такі випадки, коли не буде кому допомогти, а я не буду знати, чи зможу я це зробити?
Я під'їхав на колісному кріслі до маршрутки. Перестрибнув до крісла, руки у мене сильні. Заскочив на крісло. І так само зліз назад. Мені лише допомогли скласти колісне крісло. Ще одне важливе правило — не виявляти жалю. Ми такі самі люди, як і інші. Просто у нас немає якоїсь частини тіла. Ми щодня працюємо над собою, щоби бути кращими.