«У нього зовсім не було інстинкту самозбереження»

Сталіна Чубенко, вчителька за фахом, презентувала у Львові книгу свого сина — Степана Чубенка, якого у 2014 році закатували «денеерівці». 16-річний хлопець загинув, але рідної України не зрадив! Журналістка «ВЗ» побувала на цій зустрічі. Коли мама розповідала про свого сина, народного Героя України, годі було стримати сліз…

— Ми цю презентацію … зі Стьопою присвячуємо нашо­му новому розстріляному Від­родженню, — так мама почала свою розповідь про сина, наче він у залі, поруч. — Мені пощас­тило познайомитися з Вікторі­єю Амеліною та Глібом Бабічем. У мене є книги, підписані ними особисто. Володимир Вакулен­ко так само по-звірячому був за­катований, як Стьопа. Юрій Руф, це було для мене відкриттям, що саме він написав той вірш, який Стьопа вивчив напам’ять і розповідав на уроці української літератури — «Ти фашист! Бо вдягнув вишиванку…».

Я хочу, щоб ми почали нашу зустріч з хвилини мовчання за тими, хто загинув, захищаючи незалежність та територіальну цілісність України…

— Сьогодні будемо горта­ти сторінки життя Стьопи і сто­рінки ось цієї збірки «Я зрозу­мів сенс життя». У кожної матусі є свій «чуланчик», де вона скла­дає усі малюнки дитини, те, що дитина робила своїми руками… Таке було й у мене. Син напи­сав якийсь твір, мама вирвала сторінку і десь у себе прихова­ла. Написав вірш про кохання, і його зберегла. Потім все це ви­рішила зібрати в одній книжеч­ці. Цю книжечку ми дарували, і таким чином про Стьопу дізна­валися у всіх кутках України і на­віть за кордоном. Потім ми ви­рішили її додрукувати, додали ще світлини, його неопубліко­вані твори і те, що йому присвя­чено. Вийшла збірка. Вступну статтю написала однокласниця Стьопи — Ельвіна. Це такі теплі спогади, які нам дуже допома­гали, які підживлювали нас, до­зволяли жити далі. Ми розумі­ли, що Стьопа дорогий не лише нам, є ще люди, яким важко без нього…

Степан — веселун, любив бути у центрі уваги. Пригадую, коли був малим (2,5 року), йде­мо з ним з перукарні. Його по­голили налисо. Стьопа йде, одягнув кепку і каже: «Тільки ти нікому не кажи, що я лисий!». Я йду і думаю: «Бідна дити­на, йому так погано, що він ли­сий, комплексує…». Заходимо у двір, там багато людей, і бабусі, і діти бігають, і тут чую його ви­гук: «Дивіться, я лисий!». Йому треба було справити на усіх вра­ження…

Мама зачитує деякі уривки зі шкільних творів сина, які він пи­сав у 9 років, і згадує, що дуже любив своє ім'я. Степаном зва­ли його дідуся.

«Чоловік має бути сильним, — писав Степан у своєму шкіль­ному творі. — Тому вже три роки серйозно займаюся греко-рим­ською боротьбою. А у вільний час люблю грати у футбол. Їж­джу на футбольні матчі та мрію стати футболістом. І ще дуже люблю свою сім'ю — маму, тата, братика Андрія, дідуся і тітку. Кішку я теж люблю, але менше. Ось якби мені дозволили завес­ти собаку…». І я розумію, якби дозволили, він би любив її біль­ше, ніж усіх нас разом (усміха­ється мама. — Авт.). Дар пе­реконання у нього був, і собаку ми таки завели. Він казав, соба­ка дисциплінує. Я питаю: «Кого, батьків?». «Я буду все робити, зранку буду виводити собаку на вулицю». Зранку: «Стьопа, вста­вай…» — буджу його. «Мамо, да­вай зранку ти, а я ввечері», — каже.

Син був фанатом команд «Шахтар» та «Авангард». Пізні­ше став в «Авангарді» ворота­рем. Його футбольним кумиром був Даріо Срна. Разом із друзя­ми з команди вони взяли шеф­ство над дитячим будинком «Ан­тошка». Стьопа дуже переживав за цих діток, не розумів, як мож­на було їх залишити у дитячому будинку. Я йому кажу: «Може, тобі піти працювати туди?». А він каже: «Та я їх всіх всиновлю!».

Переходимо до буремної сторінки життя Стьопи — це 2013 -2014 рр. Бути патріотом у Кра­маторську тоді було небезпеч­но. Але молодь нашу це не зу­пиняло. (Мама показала відео з мітингу у Краматорську, молодь вийшла на мітинг проти чинної влади з гаслами «Зека — геть!». Після чого усіх мітингувальни­ків забрали у відділок правоохо­ронці. — Авт.).

У Краматорську велася пар­тизанська боротьба. Стьопа ку­пив собі светр з написом «Слава Україні», і в окупованому Крама­торську збирався йти в цьому светрі. Я кажу: «Що ти робиш?», а він: «Кого маю боятися? Це Україна, моя земля!». У нього зовсім не було інстинкту само­збереження, а зашкалювало по­чуття патріотизму. Коли поба­чив на площі Краматорська так званий прапор «днр», зняв його і кинув у туалеті… Після цьо­го поїхав до Києва на Майдан. Намагався потрапити у «добро­бат» (добровольчий батальйон), але через юний вік його не хоті­ли брати. Та він все ж знайшов «сотню», до якої долучився на Майдані. Додому повертався через Донецьк (через Крама­торськ не їздили поїзди). Його прямо на вокзалі затримала тамтешня контррозвідка. Кату­вати почали ще у Донецьку. Це бандформування «керч» на чолі з погодіним Стьопа знищив без зброї. Цього бандформування у вересні вже не було. (Бойовик вадим погодін разом з попліч­никами викрав Степана Чубен­ка, знущався з нього, а потім — застрелив. Убив дитину через українську символіку. Пого­дін був арештований фейковим «мвд днр». Українським судом засуджений до довічного термі­ну ув’язнення. — Авт.).

Ми всюди розвішували світ­лини Стьопи. Лише одна жін­ка нам подзвонила. Хоча у тому селі всі знали, що був убитий підліток. Але будь-що говорити про проукраїнську людину було небезпечно. Вона сказала: «Я медик, мені здається, що вашо­го сина немає серед живих. Я його бачила, йому відбили нир­ки».

Цю жінку звали Віра. Вона написала такі спогади: «Коли у наше селище прийшли «освобо­дітєлі», ми були шоковані. Бан­да зеків під командуванням ро­сійського контингенту. Першим їхнім «подвигом» було вбив­ство 23-річного дільничного мі­ліціонера, який відмовився ста­ти у їхні ряди… Його повісили у посадці навпроти материнської хати. Батьки боялися випускати дівчат з дому, бо в сусідніх селах прокотилася хвиля зґвалтувань та вбивств. Навіть ті, хто так ба­жав «днр», притихли. Не на це чекали, не того хотіли. Забули одну істину: зрадників не пова­жають навіть ті, хто ними корис­тується. Посадки замінували. В один з днів прийшла у їхнє ку­бло під назвою «штаб». Думала поговорити про права. Бачу ве­ликий стіл, заставлений їжею та пляшками горілки. І серед цих сп’янілих мужиків сидить за сто­лом роздягнутий хлопчина. На вигляд — 15−16 років, світлово­лосий з блакитними очима. Тіло в саднах, ноги скручені скот­чем, на губах скотч розрізаний. В руках ручка, на столі - папір. Чую здалеку: «Вот, мать, поймали «правосека». А я очей не можу відірвати від хлопця: «Ка­кой он «правосек»? Ему еще возле мамки сидеть», — кажу, а в самої ноги холонуть. «Такие как он давали нам прикурить в аэропорту, а ты говоришь возле мамки», і очі наливаються злом.

«Старшой, отпусти пацана. Он же ни причем. Не бери грех на душу». «Иди ты, мать, по дро­ва». «Так там же мины». «А мы вот таких „укропов“ прогоним, сразу розминируем». І дикий регіт, а очі ховають. Хлопчина дивиться, і така безпорадність та туга в очах… Йшла додому і обливалася сльозами. Пізні­ше побачила фото, розклеєні на автостанції. Так я дізналася, що хлопця звати Степан. Коли «на підвал» почали брати місцевих, зрозуміла, чому Степан тримав у руках ручку і що змушували його писати. Це була стандарт­на процедура — заява служити в армії «днр», йти на передову — вбивати «укропів». Цих «ублюд­ків» потім кудись перевели, та прийшли не кращі. Якщо ре­зультат — п’ять вистрілів, зна­чить, не зрадив. Витримав".

Свідок потім знайшовся. Він просив у мене пробачення, ка­зав, що вони боялися заступи­тися за сина. Але останні хвили­ни життя Стьопи нам описали… Ми його шукали, знайшли, при­везли. У міжнародний день КВК (клуб веселих та кмітливих) про­вели в останню путь. Він був одним із засновників команди КВК. Їздив захищати честь міста в інші міста. Пам’ять його вша­нували. Школа зараз носить ім'я Степана Чубенка. Одну з вулиць також назвали на його честь. Меморіальні дошки є у школі і на стадіоні.

Але найдорожчим було те, що прийшли його друзі і сказа­ли: «Ми хочемо провести фут­больний турнір на честь Стьо­пи». Цей турнір підтримувала Федерація футболу. Останні два роки він відбувається у Полта­ві. Пам’ятник поставили завдя­ки жителям міста. Коли бійці ба­тальйону «Сармат» дізналися про Стьопу, назвали БМП його ім'ям. І в цей момент ми зрозу­міли, що Стьопа захищає Укра­їну! Нещодавно ми зібрали для першої роти кошти на дрон, який рятує на фронті життя на­ших воїнів.

У залі звучить голос Стьопи. Він читає реп… Степан був та­лановитий, писав вірші. Захо­плювався історією, читав книги про УПА, Бандеру. Мама каже, що не вона його виховувала, а він її… Пані Сталіна знайшла у Степана книгу Василя Шкляра «Чорний ворон. Залишенець» (це була не його книга). А по­тім мама познайомилася і з са­мим Василем Шклярем, який надіслав їй книгу «Залишенець» з подарунковим підписом для Степана, наче він був живий.

Коли відомий письменник прочитав збірку Степана Чубен­ка «Я зрозумів сенс життя», то написав такий відгук: «Збірку я, звичайно, проковтнув відразу. І переді мною ще яскравіше по­став світлий образ цього незви­чайного хлопчика, — пише Ва­силь Шкляр. — Зрозуміло, що це тільки початкові спроби Стьо­пиної творчості. Але уже і в них проглядається неабиякий та­лант чутливої душі, залюбленої у цей світ і життя. А головне, тут відчувається стрижень не по лі­тах сильної особистості, здат­ної на великі людські вчинки. У сучасному підліткові рідко ужи­ваються разом такі чесноти, як поетичний хист і спорт, хоро­брість і милосердя, а у вашо­го сина це все поєдналося так органічно… Вражає, як і звід­ки міг з’явитися такий юнак у зросійщеному, потоптаному чу­жинцями краї. Ця вірність, лю­бов, чесність і проникливий по­гляд на світ вжилися у Степанові ще на генному рівні, недарма в обох гілках його роду козацькі прізвища — Чубенко і Пересади­ло. А ще я думаю, якби Стьопа був живий, він міг би стати дуже сильним письменником-прозаї­ком, навіть його етюд про дідуся засвідчує дар умілого оповіда­ча з тонким психологічним зо­браженням». Тоді я почула і гру­пу «ТіК» («Я люблю Україну»). Це те, чим жив на той момент Стьо­па…

Коли сина не було в школі, діти підбігали і запитували, а де Стьопа? Я кажу: «Одужує! Що, скучно?». Відповідають: «Так!». Я йому потім кажу: «Ти що, у школі „черговий клоун“?». «У 8-му класі міг прийти, штани по­рвані. Я кажу: «У мене одне пи­тання: як?». Щоб потрапити до­дому, треба обходити школу, а можна навпростець, через фут­больне поле і через паркан. Але невдало через паркан, зачепив­ся… Сумно з ним не було ніколи. (На обличчі мами з’являється ледь помітна усмішка. — Авт.). Класна керівничка Степана, коли давала інтерв'ю, казала: «Якщо предмет подобався, він сидів ось тут (за першою пар­тою. — Авт.). Якщо ні - лежав он там (на останній парті. — Авт.).

Коли Степан у 15 років напи­сав твір «Я зрозумів сенс жит­тя», він говорив: «У мене два ангели — один білий, другий — чорний. Білий завжди каже: «Стьопо, поводься гідно, ти вже дорослий», а чорний: «Та не слу­хай ти його, ти ще молодий, мо­жеш бешкетувати…». Стьопа ріс у російськомовному середови­щі, але коли вже повертався з Майдану, говорив зі мною те­лефоном українською із львів­ським акцентом (усміхається. — Авт.).

Мама зачитує уривок з твору сина і згадує:

— Коли я була у кабінеті слід­чого, там сидів «ополчєнєц», і я почала читати цей вірш, щоб знали, кого вбили… У цієї мер­зоти сльози на очах, він каже: «Якщо вас хтось образить, звер­тайтеся до мене у будь-який час дня та ночі». Після цього почав своїми каналами дізнаватись, розшукувати… Потім розповів мені, хто і як із сина знущався. Допомагав з ексгумацією. Ось так цей вірш зачепив його за живе…

А ті, що його убили, вірили у безкарність. Це були місцеві, один з Макіївки, двоє - з Доне­цька.

Їм приносить задоволен­ня катування. Для мене не було новиною після повномасштаб­ного вторгнення те, що було у Бучі, в інших містах. Знала це. Я про Стьопу завжди розповідала журналістам, щоб люди розумі­ли, з ким маємо справу, що там відбувається. Я читала матеріа­ли кримінальної справи, там не тільки про Стьопу, там багато чого було — і про зґвалтування, і про вбивства, і про мародер­ства. Непокаране зло поверну­лося…