Леся Шухевич: «Перед смертю Юрко казав: «Ця війна народить українських державників…»

Він пережив кілька історичних епох, окупаційних режимів, третину життя провів у радянській ізоляції, втратив там зір, але не зламався під тягарем обставин, не скорився і врешті-решт дочекався здійснення своєї і батькової-дідової мрії - побудови незалежної України. І тим довів: боротьба за свободу завжди має сенс. Сьогодні будемо згадувати Юрія Шухевича — політика, громадського діяча, колишнього політв'язня, сина головнокомандувача Української Повстан­ської Армії, який, як і батько, за заслуги перед Україною був удостоєний «Золотої зірки» Героя. 28 березня Шухевичу-мо­лодшому мало би виповнитися 90. Споминами ділиться його вдова, пані Леся (з дому — Кальваровська).

Народилися в один день…

— Юрій Шухевич не до­жив кілька місяців до свого 90-річчя. Якби доля склалася інакше і вам випало сидіти за одним святковим столом, які слова сказали б ювілярові?

— У нас з Юрком один день на­родження. Цього дня, як тільки будилися, вітали одне одного. Нинішнього 28 березня перший раз за 31 рік нашого спільно­го життя того не станеться… Не повторюватиму слів, які каза­ла Юркові у цей день, — це над­то приватне. У нас була тради­ція: 28 березня ми вдвійко ішли до церкви, а потім — гостина.

— Ви познайомилися із Юрієм Шухевичем заочно, коли він був у радянській не­волі, а ви жили у вільній Ні­меччині. Пригадайте, як це сталося. Це правда, що писа­ли йому у тюрму вітальні лис­тівки?

— Ми, представники укра­їнської діаспори, намагалися озвучувати на весь світ ті непо­добства, які творилися в срср щодо політичних опонентів ра­дянської влади. Порушували пи­тання про в’язнів сумління, на­магалися витягнути їх з тюрем. Я була учасницею «Пласту», і кожен з пластунів обирав собі того, кого із ув’язнених україн­ців хотів би захищати. Я вибра­ла Юрія Шухевича. У Мюнхені, де мешкала, проводили голоду­вання на його захист. Ув’язнені знали, що за кордоном борють­ся за них. На Різдво і на Велик­день німецькі українці проводи­ли акції на захист репресованих в срср, посилали їм мішки ві­тальних листівок. Пізніше Юрій згадував, що таке вітання отри­мав у тюрмі і від мене. У тому посланні, зокрема, написала, що свого сина назвала на його честь. Юрко не знав, хто я така, але цей факт запам’ятав.

— Що вам зі спогадів чоло­віка запам’яталося про його батька — головнокомандува­ча УПА Романа Шухевича?

— Вражала незламна синів­ська любов Юрія до свого бать­ка. А ще те, як Юрко опові­дав про свою останню зустріч з батьком — коли 5 березня 1950 року його, неповнолітньо­го хлопця, кадебісти привели на впізнання загиблого Романа Шухевича. Коли слухала цю іс­торію, не могла стримати сліз. Це впізнання було знущанням з дитини, з її синівських почуттів…

— Чимало людей, які про­йшли тяжкі випробування на­ціонально-визвольною бо­ротьбою, були поранені, сиділи у тюрмах, відбува­ли заслання, як і ваш Юрко, однак прожили довге, хоча і стражденне життя. Чим пояс­нити таке довголіття?

— Впадала у вічі дивовижна стійкість цих людей. Перейшов­ши оту Голгофу, оте пекло, вони інакше мислили, ніж ті, що цих випробувань не перейшли. Ба­гато буденних речей для них не були важливими. Ці люди мали перед собою велику мету і твер­до до неї йшли, чого б то їм не коштувало. Їх нічим не можна було застрашити. 92 роки про­жив Патріарх Йосиф Сліпий, 98 — зв’язкова Романа Шухевича Дарка Гусяк, 100 років прожив легендарний сотенний УПА Ми­рослав Симчич. Мій Юрко не раз спілкувався з ним. Остання їхня зустріч відбулася після того, як у Мирослава стався інсульт. При­гадую: поговорили собі, вже прощаються. А Мирослав каже: «Ну що, Юрку, до зустрічі! — як не тут, то там…» Ці люди мали ве­лику силу волі і духу.

Мій Юрко теж був життєра­дісним, любив жартувати. Та коли йшлося про справу — міг бути вкрай суворим. Жартів не розумів, коли йшлося про Украї­ну, Визвольний Рух…

Після розмов про політику кликав до танцю…

— У сімейному колі розмов­ляли з чоловіком про політи­ку?

— Це була постійна тема: дис­кутували, аналізували. Коли від­чували, що «політики» забага­то в хаті, заварювали собі каву, вмикали музику. Коли Юрко був у доброму настрої, приходив на кухню і запрошував до танцю…

— У чому політичні прогно­зи вашого чоловіка збулися?

— Ще на початку Незалежнос­ті Юрко казав: не буває такого, щоб держава здобула волю без крові. Давав зрозуміти, що ро­сія неминуче піде на нас війною, тому треба до цього готуватися. Юркові тоді закидали екстре­мізм. А ще казав, що, пішовши на нас війною, москва підпише собі вирок, що росії прийде кі­нець — «залишиться карликова московія».

Юрка боліло, що українська влада не займалася українізаці­єю своєї історії, освіти, культу­ри. Вважав, що наші діти мають жити своєю державою змалеч­ку, з перших кроків вбирати у себе українські традиції, звичаї, обряди, що треба їм дати любов до Бога — і тоді багато що стане на своє місце.

— На кого з молодих полі­тиків покладав надію?

— У питанні захисту України Юрко надіявся, першою чергою, на Бога. І на наших воїнів. Перед смертю казав: «Лесю, побачиш, ця війна народить українських державників». Серед хлопців на фронті є багато тих, хто міг би стати біля керма України.

— Чим поясните той факт, що Юрій Шухевич пішов у на­родні депутати від Радикаль­ної партії Ляшка?

— У 2014 році Олег Ляшко не­сподівано запропонував чоло­вікові балотуватися у Верховну Раду від своєї політичної сили. І Юрко швидко, за добу, пого­дився. На це була своя причи­на. У нього був готовий проєкт закону про борців за волю Укра­їни — але ніхто з політиків упро­довж 25 років не хотів його про­вести через Парламент. Тому вирішив піти у Верховну Раду, щоб ухвалити цей закон. Із при­таманним йому сарказмом го­ворив, що для тієї роботи «тре­ба було мене, старого-сліпого». Для Юрка його Закон «Про пра­вовий статус учасників бороть­би за незалежність України у ХХ столітті» — вистраждане визна­ння всіх борців за волю України, починаючи від Січових Стріль­ців, які до того часу були упослі­джені у своїй власній державі, — був наче його дитиною! Юрко казав: «Ось наставв тріумфаль­ний день, 9 квітня 2015 року, чистий четвер, напередодні Ве­ликодніх свят. Закон ухвалюють більшістю Верховної Ради під бурхливі оплески. Це справді тріумф, бо скільки років про те, що треба визнати Українську Повстанську Армію говорило­ся, але не робилося. А тут цим законом були визнані всі ті, які, як і вояки УПА, обстоювали у ХХ столітті нашу волю і незалеж­ність. На цьому було поставле­но крапку у багаторічних диску­сіях».

Завдяки моєму чоловікові було ухвалено не один патріо­тичний закон щодо українсько­го Визвольного Руху. Юрко був вдячний Олегу Ляшку, бо той дав йому змогу попрацювати у Парламенті. Хоча деякі люди ро­били все, щоб він не став депу­татом. А згадайте скандальні торги щодо виголошення при­сяги, яку мав зачитувати мій Юрко, найстарший народний депутат. Були такі, що хотіли цього не допустити…

— Що Юрію Шухевичу по­добалося під час роботи у парламенті, а що гнітило?

— Я жартувала, що від перебу­вання у Верховній Раді він «цвів і пахнув». Це було його! Він лю­бив там працювати. Щодо цієї роботи ми на початку радили­ся з Блаженнішим Любомиром Гузаром (однокласником Юрія Шухевича у Першій львівській гімназії. — І. Ф.) До речі, Юрко не пропускав засідань Верховної Ради. Ця робота приносила йому задоволення, хоча і дава­лася нелегко. Бувало, повертав­ся додому після двох тижнів пленарних засідань, і більше ніж добу спав.

Морозиво «Шухевичівське»

— Яким для вас пан Юрій був чоловіком?

— Уважним у всьому! Одно­го разу, коли приїхала з Німеч­чини в Україну, зустрічав мене з квітами на кордоні. Це було 28-го березня, на наш день на­родження. Дарував мені їх за­вжди — дуже люблю польові або весняні квіти. Оскільки був не­зрячим, на природу ми не ви­їжджали. Інколи складав мені компанію, коли прогулювалися на свіжому повітрі. За всі наші спільні роки ми ні разу не були у відпустці. А от на концерти хо­дили часто, слухали класичну і народну музику.

— Що своєму чоловікові любили подавати на стіл?

— Мав три улюблені речі: мо­розиво, холодець і кутю. Був час, коли син відкрив своє ка­фе-джелятерію, сам робив мо­розиво, а його дегустатором був мій чоловік. Якось син ви­готовив морозиво за довоєн­ним галицьким рецептом. Юрко оповідав, як його бабуня це мо­розиво робила. Син спробував його відтворити — вдалося. Мо­розиво так і назвали — «Шухеви­чівське».

А холодець і кутя для Юрка — то було святе! Хоча до їжі був невибагливим. Що поставила на стіл — те і з'їв. Любив зупи, зе­лений чи червоний борщ. Міг з'їсти черствий хліб із відваре­ним м’ясом або з кефіром.

— Розповідали, що, попри своє захоплення політикою, Юрій Шухевич був цілком до­машньою людиною…

— Мав добру пам’ять до всьо­го, що стосувалося політики, іс­торії і не тільки. Все, що по тюр­мах йому потрапляло під руки, читав. З дитинства запам’ятав ще й казки. Коли ми почали ра­зом жити, Юрко щовечора чи­тав їх моєму малому синові. Ми слухали втрьох. Потім естафету перебрала внуця. Прибігала «до діда Юрчика по казку» — і він чи­тав їй. Малий дуже любив каз­ку «Фіть до торби!». Юрко мав гарний тембр голосу — коли ма­льовничо оповідав казку, здава­лося, перед нашими очима про­ходить кіно…

Юрко з великим задоволен­ням виконував домашню ро­боту. Наприклад, годував пса. Коли собака захворів, тричі на день давав йому медикаменти. Для Юрка важливо було, що мав постійні обов’язки. Старався у всьому мені допомогти. Як готу­валися до Різдва, зі мною ліпив вареники. Коли відварювала м’ясо на холодець, то переби­рав його Юрко. Кутю заправляв теж він. За роботою ми багато що обговорювали.

Батько врятував від фашистів єврейську дівчинку

— Чи знаєте ви щось про двох дітей вашого чоловіка від першого шлюбу?

— Юрій Шухевич не був одру­жений. Коли народилася дру­га дитина, його заарештували. Жінка, яка народила йому ді­тей, морально зламалася. Пріз­вище дітей змінила, обірвала всі контакти з ним. Коли Юрій вийшов на волю, пробував з нею контактувати, але марно. Син його помер, дочки я ні разу не бачила. За весь час, відколи ми з Юрком разом жили, від неї не було ані дзвінка, ані наміру зустрітися. Сам Юрко не міг поїхати в росію — він там «персона нон ґрата» …

— У росії колись спекулю­вали на дітях, роблять це і тепер, вивозять до себе, на­магаються навернути юних українців у свою віру…

— Згадайте сестру пана Юрка! Її у п’ять років відправи­ли у дитячий будинок, виховали комсомолкою. Юрко розпові­дав, як важко було потім відкри­ти Марусі очі на правду…

— Розкажіть сімейну істо­рію Шухевичів про врятова­ну від нацистів єврейську ди­тину…

— Нею була сусідська дівчин­ка Ірина Райхенберг. Роман Шу­хевич, батько Юрка, зробив фік­тивні документи, за якими вона стала Іриною Рижко. Це вряту­вало її. Якби німці виявили, роз­стріляли б усіх — мамусю, Юрка і Марусю. Коли Шухевичі дізна­лися, що їх збираються зааре­штувати, цю дівчинку влашту­вали у монастир василіянок.

У Музеї Шухевича у Білогор­щі стоїть стіл, за яким малий Юрко у воєнні роки навчав Іри­ну Райхенберг писати. Я ска­зала директорові цього му­зею, що про цей факт треба обов’язково розповідати від­відувачам, щоб сучасники зна­ли і про цю сторінку життя Шу­хевичів…

Якось запропонувала Юр­кові: давай спробуємо оту вря­товану дівчинку знайти. Чоло­вік відповів, що це неможливо, мовляв, стільки часу минуло, якщо вона і жива, то, напев­но, мешкає в Ізраїлі. Але я на­полягла. Тоді Ющенко був при владі, шукати нам було легше. І знайшли! У Києві. Точніше, зна­йшли сина Ірини — Володими­ра. Його мама два роки перед тим померла. А з її сином ми до сьогодні у добрих стосунках. Юрко одного разу мені розпо­вів: «Тільки що я мав зворушли­вий дзвінок: син Ірини Райхен­берг, пан Володимир, нагадав мені, що сьогодні - День пам’яті тих людей, які рятували євреїв в роки Другої світової війни. Пан Володимир подякував мені за порятунок своєї мами… У той час, коли політики заполітизо­вують це питання — можна зга­дувати в тому контексті Шухе­вича чи ні - вони забувають про основне: врятовано конкретне життя людини, яка мала мож­ливість жити, мати свою ро­дину і устами сина подякувати мені, як синові, за моїх батьків. Дзвінок сина Ірини Райхенберг і його подяка поставили крапку на всіх тих безглуздих дискусі­ях…»

Людяність Романа Шухевича передалася його синові. Юрко мав дуже добре серце — хто не просив його про допомогу, скільки міг, допомагав.

Самі знаєте, які люди до­недавна були у Верховній Раді - ОПЗЖ та їм подібні. Він міг навіть з ними спілкуватися! Ко­лись зв’язкова Романа Шухеви­ча Дарка Гусяк зауважила мені: «Ото Юрко успадкував від бать­ка. Міг і зі своїм, і з ворогом го­ворити». Уміння розмовляти з усіма давало йому можливість попрацювати там, де інші не змогли б. Я, наприклад, за ха­рактером — як та вибухівка, а це у політичних питаннях не дуже добре. А Юрко з різними особа­ми міг до розмови стати: випи­ти еспресо, покурити папіроску — і поговорити…

— Вашого чоловіка похова­но біля Дарії Гусяк. Чи навпа­ки: її - біля вашого чоловіка. Що це за історія? Чи є в цьо­му якийсь символізм?

— Вони були знайомі упро­довж 75 років. Совєцьке пекло спільно пройшли. В тюрмах зу­стрічалися, перестукували­ся між собою. Коли Дарка була при смерті, а Юрко тяжко хво­рий, знаючи, що приречений, — майже щодня їй дзвонив. Вона вже не могла говорити, а він згадував про їхнє спільне ми­нуле. Так підтримував, не зали­шав її саму…

Аж тут довелося Дарку хо­ронити. Виникла проблема: ми хотіли поховати її біля подру­ги, іншої зв’язкової Романа Шу­хевича — Катерини Зарицької (місце на цвинтарі було), але міський голова Львова висту­пив проти. Хотів, щоб ховали Дарку на Марсовому полі. Юрко обурювався. Молився цілу ніч, щоб Господь Бог допоміг зна­йти розв’язку. Врешті Юрко ви­рішив поховати Дарусю у гро­бівці Шухевичів. За якийсь час помер і сам. Я домоглася, щоб Дарусю поховали поруч з моїм Юрком. Мене відраджували хо­вати їх одночасно, в одній мо­гилі. Мовляв, Юрій Шухевич — така велика постать, а могила Дарки Гусяк відвертатиме ува­гу від нього. Я сказала: «Якщо на те пішло, то пан Юрко волів спочатку гідно поховати Дарку. А собі раду дав би…».

Коли труну з Юрком привез­ли із церкви, вийнята з гробівця Шухевичів домовина з Даркою вже стояла на спеціальному стояку. Я розпорядилася оби­дві домовини застелити черво­но-чорним прапором, на обох ми поклали однакові квіти з ка­линою. Разом, в одній могилі, Юрка і Дарусю поховали…

Факти з життя Юрія Шухевича

Народився 28 березня 1933 року у селі Оглядові колишнього Раде­хівського району на Львівщині. У 1945 році, як сина генерал-хорунжо­го УПА Романа Шухевича, його із сестрою помістили у будинок для ді­тей «ворогів народу» у Чорнобилі, а потім у м. Сталіно (Донецьк). У 15 років, 25 березня 1948 року, був заарештований вперше, під час річного слідства перебував у камері-одиночці. У 16 років засуджено на 10 років за «націоналістичну» діяльність батька. У 1958 році повторно засудже­ний на 10 років. Через заборону жити в Україні після відбуття покарання оселився у м. Нальчику (Кабардино-Балкарія), працював електриком. У березні 1972 року був заарештований втретє і засуджений на 10+1 ро­ків ув’язнення і 5 років заслання. Згодом був заарештований учетверте. Загалом провів у радянських тюрмах і концтаборах 31 рік, ще п’ять ро­ків перебував у жахливих умовах заслання. У тюрмах втратив зір. Лише у 1989 році отримав дозвіл повернутися в Україну. Був головою партії «Українська Національна Асамблея» та Головним командиром Україн­ської Народної Самооборони (УНА-УНСО). У 2014 році став народним депутатом від Радикальної партії. У серпні 2006 року Віктор Ющенко присвоїв йому звання Героя України. Помер 21 листопада 2022 року. По­хований на Личаківському цвинтарі у Львові.