«Влада злякалася американських „ревізорів“. Тому й пішли гучні звільнення…»
Але головним рушієм радикальних кадрових змін став колосальний запит суспільства на справедливість, вважає політолог Ігор Рейтерович
Українці пам’ятають зливу «добровільних» відставок, примусових звільнень, судових арештів, відкритих кримінальних проваджень, яка пройшлася по кабінетах високопосадовців кілька днів тому. Своїх крісел позбулися клерки Офісу президента, Генпрокуратури, голови обласних адміністрацій, заступники міністрів, керівники військових підрозділів, податкової, митниці та інших структур. Підозри щодо корупційних діянь отримали деякі члени парламенту. Чергова порція санкцій проти носіїв влади очікувалася після засідання РНБО України у понеділок, 13 лютого. Такої інтенсивності «чисток» за правління Володимира Зеленського раніше не спостерігалося. Що за цим стоїть? Тверда воля, усвідомлена лінія вищого політичного керівництва держави чи якась імпульсивність, епізодичність, вимушена реакція на «поради несторонніх»? Відповіді на ці питання шукаємо у розмові із керівником політико-правових програм Українського центру суспільного розвитку Ігорем Рейтеровичем.
— У цієї історії три основні причини, — каже експерт. — З одного боку, йдеться про реакцію на факти реальної корупційної діяльності, які вже неможливо було приховувати, оскільки про них дізналися журналісти, громадськість. Ця піраміда зростала, було зрозуміло, що рано чи пізно вона розвалиться. І для того, щоб не поховала під собою представників влади, вирішили діяти певною мірою на випередження.
Друга причина пов’язана з деякими заявами наших західних партнерів. Ці заяви не стосувалися військової допомоги, яку отримуємо від них, — жодних претензій щодо її використання у них немає. Але наші союзники не раз підкреслювали: війна не є індульгенцією проти боротьби із корупцією — цю боротьбу треба вести постійно, карати винних. І потрібно завершувати обіцяні реформи.
А основна причина енергійніших дій влади — у колосальному запиті суспільства на справедливість. Останнім часом він посилився ще більше. І той негласний суспільний договір, який було укладено між громадянами та владою після початку повномасштабної війни — тримаємо оборону країни разом і поки що не звертаємо уваги на речі, які раніше були неприпустимими, — добіг свого кінця. Сталося це з вини влади, бо виявилося, що багато її представників не тільки не забули про свої корупційні діяння, а стали чинити їх у ще більших масштабах. А під час війни це сприймається зовсім по-іншому.
В Офісі президента, де відстежують суспільні настрої, побачили, що хвиля невдоволення наростає, що вона може змести всю верхівку разом із ними. Тому й запустили механізм відставок, щоб показати свою реакцію на реальні проблеми.
— Перед своїм походом у президенти Зеленський звинувачував попередню команду у «зароблянні на війні», у «торгівлі на крові». Нинішні оргвисновки значною мірою теж перегукуються з цими темами. Чому нова влада стає на старі граблі?
— Коли до влади приходять люди, не дуже компетентні у державному управлінні, публічній політиці, перед ними відкриваються два шляхи. Перший: набивати собі ґулі, робити помилки, але при цьому намагатися збудувати ефективну, прозору демократичну систему. І другий шлях — осідлати старі корупційні практики, використовувати їх зі ще більшим розмахом, сподіваючись перенести фокус суспільної уваги на попередників. Мені здається, що друга тенденція почала розвиватися з 2019 року, а зараз вийшла на фінішну пряму. Значна частина новопризначених кадрів вирішила жити за принципом «після нас хоч потоп!». Операційний код деяких представників нашої політичної «еліти» залишається, на жаль, саме таким — і впливає на всі процеси. У тому числі під час війни.
— Крім уже «відставлених», громадські активісти, преса називають інших одіозних осіб у владі, зокрема Татарова…
— Олег Татаров мав би бути першим у черзі на вихід. Але за однією із версій (і я до неї десь схиляюся), всі оці масові «чистки» було інспіровано невеликою групою людей, серед яких був і сам Татаров, — щоб відвернути увагу суспільства від себе. Його прізвище звучало, але через те, що виявили скандальні речі у тому ж Міноборони, фокус суспільної уваги змістився туди. Татарова президент звільняти не буде, принаймні зараз. З тієї простої причини, що це виглядатиме як певний його прогин під цей суспільний тиск. Зеленський і до війни на нього не дуже піддавався.
Рано чи пізно Татаров піде зі своєї посади. Але я дуже сумніваюся, що його звільнять за якимись наведеннями з правоохоронних органів. Більше того, він ще піде у ці органи працювати на якійсь посаді. Для президента Татаров — людина зрозуміла. Зеленський ще раніше казав, що до Татарова у нього немає жодних зауважень, мовляв, він — ефективний менеджер, яких бракує у державному управлінні. За словами глави держави, багато справ проти Татарова роздуто…
— Усунення із посади міського голови Чернігова Атрошенка — це теж боротьба з корупцією?
— Ні. Мер Чернігова вчинив адміністративне порушення (надав службовий автомобіль для перевезення дружини за кордон. — І. Ф.) Він не приховував своєї вини, визнав факт порушення. І готовий був за це відповісти. Згідно з чинним законодавством, найсуворішою мірою покарання за це адмінпорушення є штраф. Коли ж суддя у суто адміністративній справі відстороняє Атрошенка на рік від займаної посади із формулюванням «з метою прикладу для інших міських голів», — то зрозуміло, що йдеться не про право, а про політику. Вона відверта і брутальна, є зазіханням на місцеве самоврядування. Самі жителі вирішують, кого їм обрати мером — Кличка, Садового, Філатова, Сухомлина чи когось іншого. Вони можуть не подобатися центральній владі. Але якщо їх обрала місцева громада і вони не вчинили правопорушень, за які закон передбачає відсторонення від влади, цього робити не можна. Історія з Атрошенком — це про те, як центральна влада обмежила права місцевого самоврядування. Через це у майбутньому матиме колосальні проблеми. Нам цю непривабливу історію згадуватимуть на кожному кроці, коли постане питання про виконання Україною Хартії місцевого самоврядування, а відтак — про нашу інтеграцію з Євросоюзом. В Офісі президента вважають, що вдасться якось пробігти між крапельками дощу, що на це ніхто не зверне уваги.
— Антикорупційні органи, які зараз себе активно проявляють, діють самостійно? Будуть вони такими ж наполегливими до кінця чи виявляться обмеженими дзвінками впливових осіб?
— Історія з НАБУ поки що не зрозуміла — бо ще не маємо офіційного керівника цієї організації. Щойно з’явиться, можна буде зробити висновок, наскільки він незалежний. САП не є публічною, але, наскільки мені відомо, з певними справами працює досить активно. І має непогану комунікацію з офісом генерального прокурора. А там біля керма стоїть людина від влади, тож якихось проблем у неї немає. НАБУ — це трохи інша ситуація. Мені здається, що там залишатимуться достатньо незалежними, в тому числі відкриватимуть справи, якими не будуть задоволені в Офісі президента. До НАБУ звернута значна увага наших західних партнерів, які виділяють кошти на українські реформи і говорять про незалежність цієї інституції як про одну із ключових умов нашої євроінтеграції. Тому поставити на чолі НАБУ «свою» людину Офісу президента буде складніше.
Є один маркер, за яким зрозуміємо, наскільки ці органи будуть незалежними: відкриють вони чи не відкриють кримінальні справи проти деяких колишніх функціонерів Офісу президента, які пішли у відставку? Якщо не відкриють, то неминуче до НАБУ виникне питання: як же у вас нема жодних зауважень до їхньої діяльності, якщо ще до війни цих осіб супроводжувала велика кількість скандалів — починаючи від ковідного фонду, «Великого будівництва» і закінчуючи іншими проєктами? Тому йдеться про відповідний тест антикорупційних органів. Незабаром дізнаємося, чи вони його склали.
— Ви згадували про наших західних партнерів. Наскільки точним є судження, що тим, образно кажучи, сірником, який підпалив вибухову корупційну суміш, стала саме жорстка реакція наших друзів, які дали «копняка» нашій владі? Мовляв, рухайтеся нарешті, хлопці, працюйте!
— Я думаю, що цей чинник був важливим. Відповідні сигнали, звичайно, йшли. Але за значущістю на першому місці все-таки були вимоги нашого суспільства. І на Банковій зрозуміли, що корупційні справи, як-от у Міністерстві оборони, можуть зіграти негативну роль у наданні нам зовнішньої допомоги. Тим більше, за ці скандали вхопилися і росіяни, намагаються їх роздмухати, заявляють, що всю допомогу із Заходу у нас розкрадають. Отож певний «копняк» від наших західних партнерів був. Більшою мірою, він був пов’язаний із судовою реформою, але потягнув всі інші справи. «Копняк» буде ще більшим, якщо резонансні справи поховають, їх ніхто не рухатиме. Ось це головна проблема. Гарно почали — не менш гарно треба закінчити. Цим закінченням мають бути достатньо швидкі рішення суду — принаймні з питань, які мають відношення до РНБО.
— Як на мене, ще одним маркером щодо стану боротьби з корупцією в Україні стало створення у США аудиторських, інспекційних інституцій, які перевірятимуть у нас потенційні шахрайства, марнотратства, зловживання…
— Історія з цими аудиторами — перш за все, внутрішньоамериканська справа. Частина тамтешніх республіканців, а з них — частина трампістів, постійно «качають» цю тему, кажуть, що уряд США дуже багато дає Україні, а немає гарантій, що кошти ідуть туди, куди треба. Щоб закрити рота трампістам, демократи вирішили перехопити ініціативу і створили ці органи.
Сполучені Штати — це демократія. Там є різні точки зору на підтримку України. І влада на це реагує, надсилаючи до нас аудиторів, які робитимуть висновки: були зловживання чи ні? Сподіваюся, що вони нічого крамольного у нас не знайдуть. В іншому випадку це було б дуже погано для України.
Влада все ж злякалася — бо їдуть ревізори. І тому активізувала свою антикорупційну роботу. Вирішила: краще самі порушимо справи, ніж про наші проблеми мають сказати нам західні партнери.