«Високий Замок» – це вже легенда за життя»

Незабаром «Високий Замок» святкуватиме 30-річний ювілей. Наша газета є ровесницею Незалежності України — держава офіційно утворилася 24 серпня 1991 року, а «Високий Замок» був зареєстрований 7 вересня 1991 року.

З роками газета не здає позицій, а навпаки, стає, як добре настоя­не вино, набуває більшого досві­ду, професійності й аналітичної глибини. «Високий Замок» остаточно викристалі­зувався у своєму іміджі опінієтворчого ви­дання, стабільно залишається лідером на газетному ринку Західної України.

У чому секрет довголіття та успіху «Ви­сокого Замку»? Чи «переможе» сучас­на інтернет-версія традиційне друковане видання? Як вдавалося не піддаватися на «наїзди» влади і залишатися незалежни­ми? Про це та багато іншого напередод­ні нашого свята ми поговорили з першим головним редактором «ВЗ», а тепер генеральним директором Видавничо­го Дому «Високий Замок» Степаном Курпілем.

— Чи зі святковим настроєм (зважа­ючи на нинішні складні часи) підходи­те до 30-річного ювілею газети?

— До будь-якого ювілею треба підхо­дити зі святковим настроєм! Немає зна­чення, чи це 16 років, чи 70. Бо це речі, на які ми не маємо впливу, і їм треба раді­ти та сприймати такими, якими вони є. За ці роки «Високий Замок» пережив бага­то різних етапів. Але недавно хтось мені сказав, що «Високий Замок» — це вже ле­генда за життя. Ми завжди старалися, щоб газета була потрібною Україні, брала участь у державотворенні.

— 3а 30 років багато газет припи­нили своє існування. Як вдалося «Ви­сокому Замку» вижити і втримати по­зиції? Адже були у газети і економічні труднощі, і різні тиски, зокрема з боку влади…

— Від самого початку ми розглядали га­зету як інформаційний продукт, який чи­тач повинен спожити. Читач це оцінив належним чином і підтримав газету. І під­тримує її досі. Хоча сучасна тенденція — це, звичайно, розвиток інтернет-видання. «Високий Замок» — це статусне видання. Читати таку газету — певний статус. З на­станням ери інтернет-видань і паперова преса дещо видозмінюється. Якщо гово­рити про «Високий Замок», то це тижне­вик. Він з інформаційної газети став рад­ше аналітичною, яка формує громадську думку.

Багато хто з керівників тодішніх га­зет піддався на миттєві потреби, служив то одним політичним «інвесторам», то ін­шим… А тим ЗМІ потрібні як інструмент реалізації своїх тимчасових інтересів. Як наслідок — багатьох газет вже немає.

Якщо газета здійснює ідеологічний вплив у певних політичних інтересах, це цікаво тільки тим, хто впливає, і не дуже цікаво тим, на кого впливають. Читач це відчуває. Можливо, у цьому розумінні і є секрет нашого довголіття і успіху.

Крім того, все, що ми заробляли, вкла­дали у розвиток. Жодна «зайва» копійка не була витрачена на дивіденди тощо. Ба­гато хто із власників газет, які на початках мали чималі гроші, розтринькали їх, про­їли, роздали… Зараз і цих видань вже не­має. Може, хтось на цьому нагрів руки? Але це все скороминуще. У нас за 30 ро­ків жодного разу не було такого, щоб ми хоч на день затримали зарплату. Це наша політика: краще проковтнути менше, але постійно їсти, ніж проковтнути більше, по­давитися і завтра вже не мати що їсти.

— Який найяскравіший момент з іс­торії «Високого Замку» вам найбільше запам’ятався?

— Напевно, самі початки, коли газета була у співзасновництві зі Львівською об­ласною радою. Коли обласну раду очо­лював В’ячеслав Чорновіл, головою ви­конкому був Степан Давимука, потім головою обласної ради був Микола Го­ринь. Це люди з великої літери, патріоти. Вони ніколи не диктували газеті, що їй пи­сати. Пам’ятаю, коли Чорновіл мене «сва­тав» у «Високий Замок» (тоді я працював у молодіжній газеті заступником голов­ного редактора), пояснював, що є велика категорія російськомовних жителів Захід­ної України, які не знають не лише україн­ської мови, а й історії України. «Ваше за­вдання — щоб вони це знали», — сказав він. І ми поступово намагалися дати читачу ці знання (перших пів року газета виходила тіль­ки російською мовою).

Пам’ятною віхою є рішення Львівської обласної ради дати газеті волю, відпус­тити у вільне плавання. Може, комусь було зручно бути «під кимось» і регуляр­но отримувати дотації. Але якщо отриму­єш дотації, відповідно й залежиш від того, хто дотує.

— Як постала власна друкарня?

— Тоді ми користувалися послуга­ми друкарні видавництва «Вільна Украї­на». Там були старі радянські машини, які друкували газету так, що важко було ро­зібрати, що надруковано. І ми, не маю­чи достатньо коштів, вирішили, що треба будувати свою друкарню. Нам це вда­лося. Попри те, що друкарня — це вели­кий клопіт. Здавалося, купиш одну маши­ну — заживеш. Але одна машина потребує ще однієї, та — ще однієї… Це безкінеч­ний процес. Важко діставати запчастини, укрупнилися західні фірми, які виробля­ють поліграфічне обладнання. Чим більшу маєш господарку, тим більше клопотів. Але залишатися на місці, не розвиватися — це занепад…

— Чи збережеться у перспективі па­перовий варіант газети?

— Коли з’явилося телебачення, каза­ли, що з часом не буде ні кіно, ні театрів — одне телебачення. Але кіно і театри іс­нують досі. Так само паралельно з Інтер­нетом буде і друкована преса. До дру­кованої преси більше довіри. Я багато читаю різних сайтів — які вони неграмот­ні! Таке враження, як хто пише, так воно і друкується. Не кажу про крапки-коми. Але перекручені слова, Гугл-переклад з російської українською. Катастрофа! На сайті ми побачили зріз суспільства. Воно, на жаль, не дуже грамотне…

— Знаю, багато свого вільного часу присвячуєте власне вичитуванню сай­ту «ВЗ»…

— Це правда. Мене теліпає, коли бачу гра­матичну помилку. Не можу оминути най­меншої неграмотності, навіть коли це кома. Українська мова така, якщо ти не виділив дієприслівниковий зворот, мо­жеш не зрозуміти змісту речення або зміст може бути спотворений.

— Наш сайт має дуже високий рі­вень читабельності. Чи збереглися принципи створення паперової газети в інтернет-виданні?

— Висока читабельність сайту — не в останню чергу завдяки друкованому ва­ріанту. Великі матеріали, статті, інтерв’ю йдуть в інтернет-версію з друковано­го варіанта газети. Ми протягом трива­лого часу не дуже приділяли увагу нашо­му сайту. Хоча розуміли, що він потрібен, бо це справа майбутнього. А кілька ро­ків тому почали на нього звертати більше уваги… Поки що інтернет-видання в Укра­їні безкоштовні. Але, наприклад, у Польщі безкоштовних інтернет-видань практич­но немає, хіба якісь зовсім «ніякі». А серйозні інтернет-видання, такі як Gazeta Wyborcza, Rzeczpospolita, журнали Wprost і Polityka, небезплатні. Головні редактори в один момент зустрілися і домовилися, що з такого-то числа будуть платні у тому чи іншому варіанті.

Чим цікавіше інтернет-видання від друкованого для видавців? Вже на другий день бачиш, що людей цікавить. Є статис­тика сайту, бачимо, яких матеріалів скіль­ки прочитано, якої тематики, якого жан­ру. Колись дуже популярним був жанр інтерв’ю (можливо, це повернеться). Бо на початку 90-х був такий «голод» — що ві­домі люди скажуть. Зараз є певне пере­насичення цим жанром. Але живе слово, живий матеріал завжди затребуваний.

— Але тут є парадокс, коли вели­чезну кількість прочитань може мати якийсь легкий матеріал, наприклад, «як завудити ковбасу», натомість сер­йозна аналітична і цікава стаття не на­бирає такої кількості переглядів…

— Серйозні газети завжди мали менші тиражі, ніж таблоїди, «жовта преса», роз­важальні видання. Тому замітка про ков­басу може набрати значно більше пере­глядів, ніж серйозний матеріал, над яким автор довго працює, який дуже розумний, але для нього потрібні ще розумні чита­чі. Генерально людей цікавлять побутові речі, умовно кажучи, «як завудити ковба­су», більше, ніж якась аналітична стаття, доленосна для держави.

Стараємося сайт робити так, як і папе­рову газету. Ми завжди давали в газету серйозну і аналітичну інформацію, є і від­носно легка інформація. Але це ніколи не була «жовта» інформація, якісь «придума­ні новини», коли не вказується ні локації, ні прізвищ персонажів. Хоча певна кате­горія читачів і це дуже читає. Є такі чита­чі, які навіть не задумуються, чи правдива ця інформація, чи ні. Але це не наші читачі. Усе, про що ми пишемо, можна перевіри­ти — було це чи не було, так було чи не так.

— Коли ще не була розвинута ін­тернет-версія, у друкованого видан­ня «ВЗ» були неприємні моменти з «Укрпоштою», коли вона затримува­ла кошти за передплату тощо. Чи з існуванням інтернет-версії пробле­ми з «Укрпоштою» відійшли на другий план?

— Крім друкованої версії «ВЗ» ми ма­ємо ще інші видання — «Добрий госпо­дар», «Добре здоров’я», «Добра кухня», «Неймовірні історії життя», «Вечірня каз­ка». Тобто з поштою маємо стосунки, але з кожним роком пошта працює все гір­ше. Невідомо, які в них там прибутки, але по Україні йде скорочення поштових від­ділень, листонош, запроваджуються так звані пересувні відділення. Пошти у та­кому селі практично немає. І такі села ви­мирають. Пошта в такий спосіб якось хоче «схопити рентабельність». Але ма­ємо закономірне явище: чим вище пош­та піднімає свої тарифи, тим менше пе­редплатників, а вона щороку двічі на рік їх піднімає. Звичайно, ми цього не маємо з інтернет-виданням. Але якщо друковані видання заробляють на продажу газет і на рекламі, то інтернет-видання заробляють виключно на рекламі. Зате відпадають за­трати на пошту, купівлю паперу, витрат­них матеріалів для друкарні.

— Інтернет-видання рентабельніше, ніж друковане?

— Важко сказати, тому що в Украї­ні мало рентабельних інтернет-видань, друкованих — тим більше! Була така газе­та «Сегодня», яка належала відомому олі­гарху Ахметову. Він її кілька років тому за­крив. Ясна річ, люди, які там працювали, орієнтувалися на дотування. Відповід­но вони робили газету під інтереси цього олігарха — чи політичні, чи бізнесові. Коли йому набридло газету дотувати, він тупо її закрив. Зате телебачення розвиває. Хоча з розвитком Інтернету люди і телебачення менше дивляться.

— Головний редактор «Високого Замку» — ваша дружина Наталія Ба­люк. У вас журналістська родина. Чи важко ужитися разом двом творчим особистостям? Чи обговорюєте ви вдома робочі моменти, нові теми для газети?

— Дуже добре уживаємося, бо ми одно­думці. Можливо, це рідкісне явище, коли у чоловіка і дружини — однакові політич­ні і бізнесові погляди. Це насправді допо­магає. Є завжди з ким порадитися, у кого попросити підтримки, запитати думку, обговорити творче питання чи організа­ційне. Мабуть, це також сприяє успіху га­зети. Ми з Наталею з самого початку орі­єнтувалися на те, що газета має на себе заробляти, що не треба чекати дотацій, грошей від політиків, олігархів тощо. Гро­ші не впадуть з неба. А якщо падають, то просто так грошей ніхто не дає, а вима­гає відповідного ставлення — це критикуй, це не критикуй… Ми, в принципі, завжди були критичні до влади. Більшою чи мен­шою мірою, але завжди. І зараз критич­ні. Коли влада щось робить добре, це тре­ба підтримувати, але коли погано — про це треба говорити. Так само і про опозицію треба говорити. Хоча всі звертають увагу на владу. Опозиції багато чого прощаєть­ся. Такі закони суспільства.

— Чи були випадки, коли влада на вас «наїжджала», погрожувала?

— Була історія, коли головою адміні­страції був покійний Степан Сенчук. Ми тоді написали про будівництво, яке вела Львівська залізниця у селищі Гуті. На це будівництво школярів зганяли видобува­ти каміння з річки. Очевидно, тоді Сенчу­ку з Києва дали нагінку і він мені телефо­нував у великих нервах. Я йому пояснив, що таке робити неприпустимо, і він по­годився. Його дуже сильно «накрутили». Та йому важко було мені «втик» зробити, бо ми вже були незалежні. Коли газета у вертикалі влади, на неї можна «наїхати», а коли не у вертикалі, можна сказати хіба якесь «фе».

Хоча у влади завжди «довгі руки». Коли ми були дуже критично налаштовані до президента Кучми, нас «кошмарили» з боку податкової, яку тоді очолював брат Віктора Медведчука. Вони починали пе­ревірку і цілий рік її не закінчували. Газета «висіла у повітрі». Тоді було відомо: якщо податкова приходить, то вона знайде чи не знайде порушення, але обов’язково щось напише. Це при тому, що ми з пер­шого дня завжди справно платили усі по­датки, ніколи не виплачували зарплати «в конвертах», як це робили багато хто інші. Може, і досі роблять…

— «Високий Замок» регулярно отри­мував у податкової звання «Найкра­щий платник податків»…

— Було таке тричі поспіль. І влада була тоді, до речі, «не наша» — Янукович «ру­лив». Але їм нікуди було діватися — у нас показники були хороші.

— Які труднощі виникають у газети за президентства Зеленського?

— Від нинішньої влади немає ні тиску, ні претензій. Єдине, що раніше ЛОДА публі­кувала у «Високому Замку» свої розпоря­дження. Але з певного часу вони їх забра­ли. Така собі дрібна помста…

Зараз для друкованої преси не най­кращі часи. Закриваються мережі розпо­всюдження. Раніше до газетних кіосків було інше ставлення, за землю платили за пільговими цінами, зараз — ставлен­ня як до всіх інших. Здавалося б, держа­ва має допомагати пресі, як в інших циві­лізованих країнах. Наприклад, у Франції газета Le Figaro належить олігархам. Але держава з бюджету доплачує редакції за розповсюдження. Ми намагалися че­рез Національну спілку журналістів Укра­їни ініціювати щось подібне. Але нікому це не потрібно. Ніхто не хоче допомагати. Вважається, що у нас бідна країна, але у нас олігархам зменшують ПДВ (як Верев­ському через Верховну Раду), а інші біз­несмени мають платити «за повною про­грамою».

У людей завжди буде потреба в інфор­маційному продукті. І на цьому базується наш оптимізм. Звичайно, ми повинні ди­витися, як розвивається суспільство, ре­агувати на це все, бути еластичними до змін, які відбуваються у нашій галузі. Інак­ше неможливо вижити.