«Усі члени НАТО підтвердили, що двері для нас відчинено, і що ПДЧ Україна матиме. Але потрібен прогрес у здійсненні реформ»
Ображатися на західних партнерів за їхні поради, замість виконувати системну роботу – це провальна політика, вважає експерт
В умовах російської агресії великі надії щодо свого захисту Україна покладає на НАТО, на вступ до цієї оборонної організації. У Конституції закріплено курс на інтеграцію із Північноатлантичним альянсом, щороку у нас проводять спільні військові навчання із західними союзниками, держави-члени НАТО надають нам значну фінансову, організаційну і матеріальну допомогу, називають стратегічним партнером. Однак до фіксованого членства у цій військовій спілці, навіть до «кандидатства» у ній не доходить. Це дратує Київ і тішить Москву. Про те, що заважає нам стати під НАТОвську «парасольку», розмовляємо із кандидатом політичних наук, головою Громадської ліги «Україна — НАТО» Сергієм Джерджем.
— Пане Сергію, українська влада почувалася ображеною через те, що її представників не запросили для участі у червневому саміті НАТО. Наш президент ледь не в ультимативній формі вимагав від американського колеги чіткої відповіді на запитання: нададуть нам План дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО чи ні? Ще раніше Зеленський публічно дорікав Заходу: чому Україна досі не в НАТО? Наскільки обґрунтованими і коректними, з точки зору дипломатії і фактичного стану справ, були такі претензії?
— Претензії — необґрунтовані, завищені. Я би сказав, виглядають наївними. Молодий політик зверхньо ставить запитання лідеру супердержави, який усе життя працював у системі державної влади, політичного управління. Причому запитання «Чому ми не в НАТО?» Зеленський ставив Байдену, коли той на своїй нинішній посаді перебував лише два тижні. Це виглядало ще більше незрозуміло, бо кілька місяців перед цим, до виборчого процесу у США, в Україні відкрили кримінальну справу проти американського громадянина з прізвищем, подібним до прізвища нинішнього президента США. Тож де тут послідовність? Згодом кримінальну справу закрили — через відсутність підстав. Але такі маневри не додають щирості у відносинах керівників двох держав. Попри це, для нас дуже важливо, що американська державна машина, усі вищі органи, зокрема Конгрес, Сенат, Державний департамент, працюють на підтримку українського народу. Цю підтримку ми побачили і під час зустрічі лідерів «Великої сімки», і під час зустрічі лідерів країн, членів НАТО.
— У комюніке за підсумками червневого саміту НАТО було зазначено, що Україна стане членом Альянсу, і при цьому План дій щодо членства (ПДЧ) буде невід’ємною частиною цього процесу. Щоправда, часових рамок на саміті не окреслили. Що стоїть за цим, дещо розмитим формулюванням?
— Усі члени НАТО, погодившись із такою заявою, підтвердили, що двері до Альянсу для нас відчинено. Інша річ, що багато разів і Генсек НАТО Столтенберг, і його заступники говорили, що хочуть бачити в Україні прогрес у здійсненні реформ. І у силовому секторі — щодо досягнення критеріїв сумісності з НАТО, і у секторі загальнополітичному — щодо демократичних процесів. Мається на увазі судова реформа, трансформація виборчого законодавства, боротьба з корупцією. Потрібні результати. Якщо цей поступ буде, це дасть козирі у руки нашим союзникам у НАТО (країнам Балтії, Східної Європи). Вони матимуть аргументи для того, щоб переконати скептиків із Західної Європи у тому, що Україна варта бути залученою до європейських інституцій, зокрема до такої поважної інституції, як НАТО.
— А хто ті скептики?
— 2008 року у питанні надання ПДЧ нас не підтримали Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди. На їхню тодішню солідарну думку, Україна була ще не готова до участі в Альянсі. Перед цим Путін тиснув на Меркель і казав: якщо не буде руху України до НАТО, буде безпечна обстановка в Європі, успішно працюватиме західний бізнес. Насправді російський президент обманув німецького канцлера. Проти України і Грузії, яким НАТО не дав ПДЧ, Москва вчинила агресію…
— Однією з умов надання нам ПДЧ Байден назвав викорінення корупції, виконання інших критеріїв. Чи означає це, що затримка ПДЧ з боку Заходу — свідома. Що нею він негативно реагує на повільність реформ в Україні, намагається нас «підстьобнути» до них?
— Якоюсь мірою, так. Нам треба бути успішними. Треба, щоб було видно цей прогрес і громадянам України, і нашим партнерам…
Наведу декілька фактів. Цьогорічну програму співпраці України з НАТО наш президент підписав дуже пізно — лише 11 травня. Це свідчить про ставлення керівництва держави до цієї співпраці.
Інший приклад. Півтора року не було призначено керівника місії України при НАТО. Невже у багатомільйонній державі немає дипломатів, які могли б обійняти цю посаду? Складається враження, що це питання не на першому, а на якомусь десятому місці у президента та його команди. Від такої неповороткості багато втрачено. Напередодні саміту у нас багато говорили про НАТО, а важливих питань не вирішували. Тож увага до наших безпекових питань там спадала…
— Глава МЗС Дмитро Кулеба нервово відреагував на закиди про невиконані «домашні уроки». Сказав, що Україна вже багато чого зробила у справі ПДЧ і що заперечувати ці досягнення було би «цинічним лицемірством». Заявив, що ми «буквально вигризли» згадку про ПДЧ у комюніке саміту НАТО. А ще вколов наших партнерів тим, що вони бояться роздратувати Росію… Скільки правди у таких заявах?
— Перша правда у тому, що всі ці поправки — не заслуга окремих міністрів. Ці поправки «вигриз» український народ — своєю боротьбою з російськими окупантами, своєю толерантністю і терпінням до експериментів влади.
Згадка у комюніке про ПДЧ — це і робота наших партнерів по НАТО. Я впевнений, що Литва, Польща, інші країни твердо лобіювали це питання, без них цього пункту у заяві не було б.
Наша співпраця з НАТО — стратегічна лінія, розрахована на тривалий період. Нам потрібно досягти визначених критеріїв, максимально використати методологію Альянсу, яку роками напрацьовували, а нам віддають безкоштовно — і ми економимо час, ресурси для проведення реформ. Нам треба бути готовими до членства у НАТО, бути взаємосумісними з ним. І чекати слушного геополітичного моменту, коли Альянс ухвалить політичне рішення щодо членства України у своїй організації.
— Наш президент і зовнішньополітичне відомство дуже роздратовано реагують на поради західних партнерів. Чи не може статися так, що на Банковій «загніваються» на «надто вимогливі» Брюссель та Вашингтон — і оберуть новий, не пов’язаний із НАТО, оборонний і загалом весь зовнішньополітичний курс?
— Сумніваюся у цьому. Країни, члени НАТО іноді не зобов’язані пояснювати, чому ухвалили те чи інше рішення. Це спостерігається і у системі наших двосторонніх рішень. Входження у довіру, налагодження комунікацій — тривалий процес. Якщо починаємо ображатися на щось, так би мовити, крутити носом, куди вітер повіє, а не виконувати системну роботу — це провальна політика, ні до чого доброго не приведе. Відповіддю на те, що ми незадоволені результатами червневого саміту НАТО і хотіли чогось більшого, має бути одне: ще більша співпраця у різних формах. Ще більше контактів, спільних маневрів з НАТО — з тим, щоб вийти на відповідний рівень. Реформи мають відбутися не тільки на Банковій, у міністерствах — а по всій країні. У регіонах, у всіх військових підрозділах, а не тільки у тих, які раз на рік беруть участь у спільних навчаннях з НАТО. Треба подумати, чи достатнім є фінансування наших Збройних сил, чи забезпечуємо армію всім належним, зокрема засобами особистого захисту, в яких умовах живуть наші солдати і офіцери, як харчуються. Підготовка наших армійців повинна бути на рівні стандартів НАТО, навіть вищою — бо у нас іде війна. Загалом, треба закласти такий безпековий фундамент, щоб НАТО, співпрацюючи з Україною, могло спиратися на нашу державу.
А тим часом…
За інформацією «Європейської правди», Київ активно просуває ідею, щоб на міністерській зустрічі НАТО у грудні знову розглянули питання надання ПДЧ для України.