Спочатку єврей переховував українку від більшовиків, потім вона його від нацистів

14 травня в Україні вперше відзначать День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Цю пам’ятну дату цьогоріч у лютому запровадила Верховна Рада України. Людей, які рятували євреїв від нацистів, держава Ізраїль називає Праведниками народів світу і офіційно присвоює їм це звання. За повідомленням Українського інституту національної пам’яті, 2 659 громадян України удостоєні цього звання. Водночас тисячі рятівників досі залишаються невідомими.

У державному архіві Львівської області на збе­ріганні є 169 фондів з 245 описами 53 094 справ періоду німецької окупації 1941−1944 рр. Більшість із них за часів СРСР були засекречені. Розсе­кретили їх лише після проголо­шення Незалежності України. Документи стосуються політи­ки націонал-соціалістичної Ні­меччини у Галичині, зокрема, масового винищення євреїв на території дистрикту «Галичина» (утворений 1 серпня 1941 року, включав у себе Дрогобицьку, Львівську, Станіславівську та Тернопільську області.

У липні та серпні 1941 року лише у дистрикті «Галичина» відкрито для євреїв дев’ять та­борів примусових робіт (у Льво­ві, Винниках, Острівці, Курови­чах, Якторові, Лацках, Плюхові, Дрогобичі й Бориславі). У ве­ресні й жовтні створено ще шість великих таборів, зокре­ма Янівський у Львові. 8 листо­пада 1941 року генерал-губер­натор дистрикту «Галичина» др. Ляш видав розпорядження про «улаштування жидівської меш­каневої дільниці в м. Львові (єв­рейського гетто)». Для гетто виділили околицю у районі За­марстинова і Знесіння, відді­лену залізничною колією від ін­ших міських дільниць. Тут жили не лише переважно бідні єв­реї, а й небагаті українці та по­ляки. Мешкали понад 25 тисяч людей, які мали свої будиночки, невеликі земельні ділянки. Май­же третина з них — євреї. А пере­селитися до гетто мали більше 136 тис. євреїв із інших місь­ких дільниць, відповідно тутеш­ні українці й поляки мали звідси виселитися. Переселення євре­їв до гетто тривало від листопа­да 1941 р. до квітня 1942 р. Єв­реям дозволяли брати з собою лише найнеобхідніше, більшість майна залишалася новій владі.

Гетто створювали й у Дрого­бичі, Зборові, Жовкві, Борисла­ві. Оголошення від 10 березня 1942 року застерігає, що «жиди, які без дозволу опускають при­ділену їм мешканеву дільницю, будуть карані смертю. Цій са­мій карі підлягають особи, які та­ким жидам дають приют… Виро­ки будуть феровати надзвичайні суди «Зондергеріхт».

Львівська інтелігенція на­магалася якось вплинути на ні­мецьку владу. Зокрема, з лип­ня 1941-го по серпень 1942-го пробували офіційно рятувати ві­домого львівського мистецтвоз­навця, видатного знавця нуміз­матики та етнології, засновника Львівського єврейського музею Максиміліана Гольдштейна. В архівній справі збереглися до­відки про цінність роботи Голь­дштейна, прохання до служби поліції та СС на дозвіл прожива­ти поза єврейською дільницею йому та його родині та влашту­вати його на роботу у Музей ху­дожнього промислу. Докумен­ти підписані відомим вченим І. Свенціцьким, директором му­зею К. Півоцьким, комісаром му­зею Ю. Лещинським, істориком-письменником М. Голубцем, від міської управи — керівником лі­тературно-художнього клубу Г. Полянським. Таким чином біль­ше року вдавалося захистити Гольдштейна та його родину від виселення у гетто. Він і донька Ірена працювали в музеї, отри­мували хоч якусь платню, а голо­вне — мали документи, які дозво­ляли вільне пересування містом.

Розпорядженням № 56 від 28 лютого 1942 р. староста міста ні­мець Куят повідомляв, що Львів оголошувався «місцем замеш­кання тільки тих жидів, які в дні правосильності цього розпоряд­ку мали у Львові стале місце за­мешкання». Це означало якщо не неминучу смерть, то жорсто­ке переслідування тих євреїв, які різними способами перебрали­ся до Львова у надії загубити­ся у великому місті. Були опри­люднені нові розпорядження про смертну кару для тих, хто «без­правно переховує, харчує жидів чи перешкоджає акції виселен­ня», введені надзвичайні суди.

Попри те, знаходилися міс­цеві мешканці, які жертвували життям, своїм і родичів, щоб ря­тувати євреїв. Допомагали як могли: годували, ховали від по­ліцаїв, колаборантів і сусідів-донощиків. З численних архів­них документів випливає, що на території Західної України гітле­рівці розстріляли багатьох меш­канців, які спробували поряту­вати євреїв.

Оголошення від 12 грудня 1943 подає список осіб, засу­джених «на смерть наглим су­дом при командирі поліції без­пеки й С Д Галицької Области» — за злочин «з замахами на ні­мецьку справу відбудови в Ге­неральній Губернії». До смерті за переховування євреїв засу­джена Кружковська Марія, уро­джена Бобековна, зі Львова та П’ястун Міхал зі Львова (вирок виконаний). Засуджені, але мо­жуть сподіватись на помилуван­ня — Їжек Юлія зі Львова, Маляв­ська Вікторія, ур. Вільчинська, зі Львова, Слядовська Галина, ур. Кшимєнєвська, зі Львова, Йо­зефек Броніслав та Марія, ур. Сльовіч, зі Львова.

У фонді Надзвичайного ні­мецького суду для місцевого на­селення «Зондергеріхт» є кри­мінальні справи щодо осіб, які переховували євреїв або нада­вали їм якусь іншу допомогу. Кожна справа — факт людської трагедії. Вражає приреченістю та беззахисністю справа Фран­цішки Габер. Францішка Габер, єврейка, 1908 р.н., уродженка Борислава, разом з малолітнім сином Елгіном у 1942 році вте­кли зі Львова до Тлумача Ста­ніславського повіту, де перехо­вувались у незнайомих людей до червня 1944 року. Тоді Фран­цішка повернулась до Львова, де прихисток надала її давня зна­йома Францішка Слугоцька. 26 червня 1944 року у дім Франціш­ки Слугоцької з обшуком при­йшли із кримінальної поліції. Гос­подині дому вдалось втекти, її оголосили у розшук, а Франціш­ка Габер та її син були заарешто­вані та відправлені у трудовий табір. У справі збереглись фо­тографії родини Габер. На дово­єнних світлинах — щаслива ро­дина з маленьким хлопчиком. Подальша доля єврейської ро­дини, як і господині дому, неві­дома.

Є у фонді кримінальні справи, у яких винесений судом смерт­ний вирок. Подружжя Берна­товичів було заарештоване 21 квітня 1944 року. Бернатович Юзеф, римо-католик. Дружи­на Ганна з дому Голуйко, греко-католичка. Проживали у Льво­ві. На допиті Юзеф Бернатович розповів, що він із дружиною переїхали до Львова з Яросла­ва у березні 1943 року, купили будинок, який до створення єв­рейської дільниці належав євре­ям. За декілька днів виявив, що у пивниці цього будинку пере­ховуються 9 євреїв. У поліцію не повідомив, оскільки надіявся, що ніхто з сусідів нічого не ба­чив. Допомагав євреям дістава­ти продукти, вночі дозволяв їм готувати їжу на кухні. Зауважує, що поліцаї третього комісаріату української допомогової поліції знали про те, що він переховує євреїв, але мовчали та не заа­рештовували їх.

Ганна Бернатович час від часу продавала на місцевому ринку одяг євреїв та на виручені гро­ші купувала їм їжу. А коли вже ні­чого було продавати, ділилась з євреями хлібом. Прізвища та доля євреїв невідомі. А от Юзеф Бернатович 28 квітня 1944 року був страчений за звинуваченням у переховуванні євреїв, Ганна Бернатович засуджена до трьох років ув’язнення у виправно-тру­дових таборах.

Українка Анна Романюк та полька Марія Кродкевска, які проживали у Львові на вул. Ба­лоновій, 12, у червні 1944 року були заарештовані гестапо за переховування євреїв. Як зізна­лась Анна Романюк, єврея Зиг­мунда Шнайдера вона знала ще до війни, працювала у ньо­го служницею. Свого часу Зиг­мунд Шнайдер допоміг Анні та переховував її від більшовиків, оскільки їй загрожувало виве­зення до Сибіру. Тому Анна при­хистила Шнайдера, його дружи­ну та дітей. Вдень вони ховались у пивниці. Пізніше до них при­йшли ще інші родичі. Марія Кродкевска на допиті зізналась. що вона переховувала євреїв за рекомендацією своєї сестри Анелі.

Незвичною є справа полі­цая зі Судової Вишні Володими­ра Лемеця. Він народився 1921 року, греко-католик. Звинува­чувався у тому, що під час свого чергування в ніч з 5 на 6 верес­ня 1943 року випустив єврей­ку Пепі Райхенберг. Лемець був тюремним охоронником. У про­токолі допиту зізнається, що єв­рейка з камери № 1 попроси­лась до туалету. Він вивів її та, повернувшись до вахтерної кім­нати, заснув. Коли прокинув­ся, звернув увагу, що пропали ключі й сам він замкнений. Коли він відімкнув через щілину две­рі та вийшов з вахтерної, вия­вив, що двері у камеру, де була єврейка, відчинені, а її в камері немає. У висновку слідства за­писано, що версія Лемеця на­думана, оскільки він ще до війни був знайомий з Пепі Райхен­берг. Висновок слідства: «Сві­домо випустив єврейку під час свого чергування. Хоча запере­чує свою вину, вона доведена результатами слідства».

Неможливо у межах однієї статті представити всі докумен­ти, як і згадати поіменно всіх, кого судили надзвичайним су­дом чи іншими каральними ор­ганами дистрикту «Галичина» та кому вдалося врятуватись у пе­клі Голокосту. Біблійна заповідь «Возлюби ближнього, як само­го себе!» у період війни набирає дуже глибокого філософського значення. Адже потрібно любити ближнього свого більше, ніж са­мого себе, жертвуючи перед за­грозою смерті своїм життям та життям рідних, треба простяг­нути руку допомоги ближньому, часто незнайомим людям, пред­ставникам іншого народу, які за­лишилися сам на сам з жахли­вою реальністю винищення.

Галина Кордіяка, заступник директора Державного архіву Львівської області