«Якщо завтра разом доведеться бути на фронті, ніхто не дивитиметься, у кого який партійний прапор...»

Кожен випуск новин в Україні не оминає тривожної ситуації на наших північних, східних, південних кордонах. Упритул до них розмістила свої війська Росія, їх там більше, ніж 2014 року, коли Путін розпочав вторгнення в Україну. У російських ЗМІ запускають провокаційні чутки про те, що ЗСУ готуються атакувати Донецьк під час параду 9 травня — тоді буцімто українські бойові безпілотники повинні скинути бомби на мирних людей. Безсоромна «деза» кремлівських пропагандистів може стати приводом для відкритого вторгнення РФ в Україну…

Політики, військові, урядовці, вітчизняні й іноземні експерти мають різні погляди на цю ескалацію. Одні кажуть про неминучий збройний конфлікт, інші — лише про психологічний шантаж Кремля з метою домогтися поступок від Києва, деморалізувати українців. Ще інші твердять про демонстрацію м’язів Путіна перед президентом США Байденом. Є й такі, що говорять про помсту Москви через політичний і економічний пресинг в Україні щодо кума російського президента Медведчука… Своє бачення цієї проблеми — у політичного аналітика, учасника АТО у складі добровольчого батальйону «Айдар» Олександра Антонюка.

— Російська Федерація постій­но лякає своїх громадян міфіч­ною загрозою з боку НАТО, тому й посилює військову присутність біля країн, які вважає зоною сво­го впливу. Україна, Грузія — у цьо­му переліку, — каже Олександр Антонюк.

Чи слід очікувати у будь-який момент удару від Росії? Маємо гіркий урок 2014 року. Добра від Росії чекати не доводиться. До її агресії ми повинні бути готови­ми постійно. Чи може зараз Мо­сква вторгнутися на нашу тери­торію? Ймовірність є. Вона була би навіть тоді, якби ми «не чіпа­ли» Медведчука. Але через різні причини можливість російсько­го вторгнення нині невисока… Один із лідерів «ОПЗЖ» точно не та фігура, через яку Росія ставала би на диби і розпочинала воєнну операцію. Треба дивитися глиб­ше — на геополітичні розклади. Своїм збройним оскалом Росія реагує на політику нової амери­канської адміністрації, на контак­ти Байдена із Зеленським. Треба зважати й на економічні причи­ни. Значно більше, ніж Медвед­чук, Москві «пече» проблема по­стачання дніпровської води до Криму… Втім, попри серйозні ро­сійські загрози, від генерального секретаря НАТО Єнса Столтен­берга ми отримали запевнен­ня, що «у випадку чого» Україна не залишиться одна. У зв’язку з цим хотів би нагадати вашим чи­тачам осінь минулого року: коли РФ проводила поблизу України військові навчання, наші захід­ні союзники теж продемонстру­вали силу — над Києвом проліта­ли американські конвертоплани, гібридні літаки-гелікоптери. Тож панікувати нам не потрібно. Але треба завжди бути готовими дати ворогові відсіч.

— Чи адекватно реагує на ці виклики політичне й військо­ве керівництво України? Чи не захопить нас зненацька мож­лива широкомасштабна атака Росії?

— Зненацька точно не захо­пить. Начальник Генштабу ЗСУ генерал Руслан Хомчак запевнив, що сил реагувати на зовнішню загрозу у нас достатньо. Зброй­ні сили України спроможні дати відсіч. Щоправда, є побоювання щодо того, чи готові ми стрима­ти ворожу авіацію. Наші Повітряні сили потребують серйозної мо­дернізації, вищої підготовки ви­магає як технічний персонал, так і льотчики, диспетчери… Дехто каже, що у нас повністю згорнули ракетні програми — це не відпові­дає дійсності. Але треба визна­ти: якщо сухопутні війська вдало­ся забезпечити усім необхідним, то деякі інші підрозділи ЗСУ по­требують більшої фінансової під­тримки. Якщо цю проблему буде знято, ми спокійніше реагувати­мемо на збройні провокації Ро­сії. А якщо на Росію ще додат­ково тиснутиме Захід, коли на кожен ворожий постріл на сході України там відповідатимуть но­вими санкціями проти Кремля, ми швидше зможемо заморозити гарячу фазу протистояння, осту­дити гарячі голови у високих ро­сійських кабінетах. Тоді й будемо думати, як рухатися далі.

Є ще одна обставина, яка зму­шує нервувати Росію — створення «Кримської платформи», яку під­тримали наші міжнародні партне­ри.

— Захід, зокрема США, за­явив про солідарність з нами. Але чи не є ця підтримка лише на словах? Чи може Вашинг­тон підсобити нам своєю тех­нікою, зброєю, живою силою?

— Максимум, на що можемо сподіватися, — введення мирот­ворчих сил по всій лінії зіткнен­ня, що дало би змогу стримувати ворога. Цю тему нам потрібно за­раз педалювати — щоб не допус­тити ескалації. Водночас у нас із західними партнерами відбува­ються постійні консультації щодо інших видів військової співпраці.

— Литва, Латвія заявили, що підтримуватимуть Украї­ну стосовно надання їй Пла­ну дій щодо вступу у НАТО. Чи можуть на найближчому са­міті Північного Альянсу нада­ти нам цей ПДЧ — і як це зможе змінити ситуацію з нашою без­пекою?

— ПДЧ — конкретний алгоритм дій, які повинна виконати Украї­на перед вступом у цей оборон­ний союз. Не впевнений, що рі­шення про надання ПДЧ Україні буде ухвалено вже на літньому саміті НАТО. Але через ще одне таке засідання це питання може бути внесене у порядок денний. Утім, якщо балтійські країни по­рушуватимуть це питання, якщо на цьому акцентуватиме україн­ська влада, якщо своє слово ска­жуть Сполучені Штати — це може зіграти нам на руку. Нас можуть очікувати приємні несподіванки.

— Що варто ще зробити Україні, щоб ми стали сильні­шими, мінімізували зовніш­ні загрози, аби, врешті-решт, відбити бажання у ворога на­падати на нас?

— Дуже складно швидко отри­мати потрібний результат, адже з моменту незалежності нашу ар­мію постійно розвалювали. Це були, по суті, залишки радян­ського війська. 2014 року, з по­чатком російської агресії, у нас на балансі стояла військова техніка, яку навіть не можна було завес­ти й вивести з ангарів. Сьогодні на певний рівень ми вийшли. Але, очевидно, він ще недостатній…

Нам потрібно нарощувати по­тужності безпілотної авіації з її високоточними можливостями ураження. Досвід Азербайджану у його недавній війні з Вірменією показав, наскільки важливим є цей компонент у веденні бойових дій. У нас повинні бути не експе­риментальні зразки таких дронів, а бойові одиниці. Це допоможе зробити нашу оборону ефектив­нішою.

І ще (можливо, комусь ця теза видасться неактуальною) — треба довести до логічного завершен­ня будівництво фортифікаційної системи «Стіна». Вона має стояти по всьому кордону з Російською Федерацією, з її допомогою змо­жемо фіксувати найменші пору­шення з боку ворога, завадити спробам проникнення диверсій­них груп.

Збройна війна з Росією у нас іде з 2014 року. А перед тим була війна політична. Росія заводи­ла свою агентуру у наші інститу­ти влади. Згадайте, громадянами якої країни були в Україні міністр оборони, голова СБУ, зрештою, особистий перекладач нашого прем’єра… Внутрішня безпека, очищення від колабораціоністів — це теж складова частина нашої міцності. Війна у нас триватиме навіть тоді, коли буде у холодній фазі. Вона не припиниться, поки ми не повернемо під юрисдикцію України всі наші території, допо­ки не отримаємо контрибуційних виплат за окупацію — за те, що Росія вбивала наших людей, гра­бувала наші багатства.

— Ну і про психологічний мо­мент нашої боротьби. Іде війна і за мізки людей. Як українці мають поводитися, щоб бути сильними, щоб не зламатися перед інформаційними атака­ми ворога?

— Грубо кажучи, забити на Пу­тіна… Нас, сильних духом укра­їнців, так просто не візьмеш. Ми змогли вистояти сім років тому — майже без зброї, за відсутнос­ті влади. Сьогодні наш ресурс не­зрівнянно більший.

Принагідно хотів би звернути­ся до наших посадових осіб — в уряді й парламенті. Менше зді­ймайте істерики! У питанні за­хисту національних інтересів ми повинні бути єдиними. Критика повинна поєднуватися із прак­тичними пропозиціями. Якщо нам завтра разом доведеться бути на фронті, ніхто не буде дивитися, у кого який партійний прапор. Я пригадую 2014 рік, коли у баталь­йоні «Айдар» могли пліч-о-пліч воювати представники партій, що були політичними опонента­ми… Треба, щоб наші політики дещо глобальніше дивилися на світ, були національними лідера­ми, приборкували свою містечко­вість. Наші високопосадовці й по­літики мають розуміти: мати у нас одна — Україна. І загроза у нас — спільна. Своєю єдністю ми пови­нні показувати ворогові, що нас не розколеш.