«Небезпека ковіду у тому, що смерть може настати у будь-який момент...»
Завреанімації В’ячеслав Бондар – про особливості лікування коронавірусу та про те, як не довести стан хвороби до катастрофи
Ковідна реанімація — що може бути страшнішим?! У моєму розумінні, якщо людина потрапила у реанімацію, — вона вже однією ногою на тому світі. «Так і є», — важко зітхає завідувач відділення Львівського центру легеневого здоров’я В’ячеслав Бондар (на фото)… Домовитися про інтерв’ю з паном В’ячеславом було непросто. Каже, працює нон-стоп, жодної вільної хвилини. Реанімація зайнята хворими «під зав’язку». При цьому нещодавно В’ячеслав Бондар сам перехворів на ковід.
Перед тим, як розпочати розмову, запитую, чи можемо зайти у реанімацію. Пан В’ячеслав не заперечує, і ось медсестра вже дає нам захисні костюми. «Ви у теплому светрі? — запитує. — Через кілька хвилин геть спітнієте. Наші дівчата-медсестири одягають ці костюми на білизну, бо там пекло у прямому і переносному значенні». І справді, вже через кілька хвилин перебування у реанімації по моїй спині стікав струмочок поту, дихати було щоразу важче. Згодом я відчула прискорене серцебиття і попросила пана В’ячеслава, аби ми продовжили розмову у його кабінеті…
Усіх так званих антиковідників, або ковіддисидентів (хто не вірить у коронавірус), а також тих, хто виступає проти вакцинаціі, я би примусово водила у ковідну реанімацію на екскурсію. Побачивши, в якому стані там лежать хворі, життя яких тримається «на волосині», багато хто змінить своє скептичне ставлення і до пандемії, і до вакцинації.
— До нас потрапляють ті, хто має критичні ураження легень: 80 і більше відсотків, — каже пан В’ячеслав.
— А чи були випадки, коли легені були уражені на сто відсотків?
— Були.
— Виживала людина?
— І виживала, і не виживала…
— Який відсоток летальних випадків у вас у реанімації?
— Під час ковіду? Тому що різниця величезна. До ковіду в середньому летальність була 25−27 відсотків. Під час ковіду — 38 відсотків. Те, що хворий вже сидить на ліжку, а не лежить, підключений до апарата ШВЛ, ще нічого не означає, — бо в будь-який момент може статися зупинка серця. Небезпека ковіду в тому, що вірус вражає імунну систему. Є ще так званий постковідний синдром — катастрофа може статися у будь-який момент…
— Знаю, що хвороба мутує, і те лікування, що було на початках епідемії, нині вже не застосовується…
— Що таке ковід? Небактерійна інфекція. Антибіотик вірусу не лікує. Гормон теж не лікує. Є спеціально розроблений протокол поетапного лікування. Якщо не допомагає на одному етапі, переходимо на інший. Коли починати лікування одразу з гормонів, антибіотиків, скажімо, в домашніх умовах, то це призводить до поганого ефекту.
— Чому?
— Застосування гормональних препаратів викликає імунну депресію. Відбувається спотворення імунної відповіді. Йде приєднання бактерійної інфекції. Це обтяжує стан хворого.
— А чим шкідливий антибіотік?
— Вірус на антибіотик не реагує. Антибіотики застосовують тільки проти бактерій. Вірус до бактерій відношення не має.
— Від чого залежить стан хворого? Чому одна людина переносить хворобу у легкій формі, а інша потрапляє в реанімацію?
— Супутні захворювання. Чим старша людина, тим більше має різних набутих за життя хвороб. Найгірше — це цукровий діабет, ожиріння. Оці супутні захворювання — як мішень. Точніше, мішень — це уражені хронічними хворобами органи. Завдання вірусу — проникнути в клітину. Якщо орган хворий, відповідно, імунітет знижений, і збуднику легше туди проникнути.
— Чи можна якось запобігти важкій формі захворювання? Тобто робити якісь речі на початку хвороби, щоб не довести до реанімації?
— Лише своєчасне звертання по медичну допомогу. Проблема у тому, що люди займаються самолікуванням вдома. Або переписують одне в одного рецепти схеми лікування, які сімейний лікар призначив іншим хворим. І лікуються за тими схемами.
— Як хворому зрозуміти, що надалі лікуватися вдома небезпечно? Що треба конче лягати у лікарню?
— Є критерії, на які треба орієнтуватися. Наприклад, якщо хворий має гарячку до 38−38,5, і вона легко корелюється медикаментозними засобами або сама зникає. Відповідно, цей хворий за відсутності залежності від кисню може лікуватися вдома. Але є два небезпечні критерії: виражена інтоксикація і виражена дихальна недостатність. Якщо сатурація 93−92 і нижче, треба брати скерування у сімейного лікаря і їхати у стаціонар. У багатьох випадках є так звана лагідна гіпоксемія (стан, за якого рівень кисню, що міститься в артеріальній крові, недостатній. — Авт.), яку людина не відчуває. Якщо сатурація 90, люди можуть не відчувати тієї небезпеки. Але коли падає до 80, це критично. Такий хворий мусить лікуватися в стаціонарі.
Бувають випадки, коли стан хворого переоцінений, і йому починають колоти гормони або хворі самі собі колють. Це призводить до розвитку вторинної пневмонії — бактерійної, тоді також виникає потреба їхати у лікарню. Або, пригадуєте, на початках була масова істерія з приводу комп’ютерної томографії (КТ) легень? Ну подивились легені — там 20 відсотків уражено чи 30, і що? Там, де вірус, є проникнення у легеневу тканину. Відповідно, він викликає локальні зміни у легенях. При цьому є випадки, коли 50 відсотків уражених легень, а людина не тільки нормальну сатурацію має, а й нормально почувається. У мене був такий випадок. У чоловіка 50 відсотків ураження легень, дивлюся той комп’ютерний диск і запитую: «Де той хворий лежить?». А він стоїть переді мною: «То я». Очам не вірю, кажу «Не може бути». А він: «Я ще і в спортивний зал ходжу».
Візуальні зони ураження під час коронавірусної хвороби, які показує КТ, особливо на початках хвороби, не мають інформативного характеру. Як буває? Людина своїми ногами зайшла в лікарню, у лікаря, може, навіть виникає сумнів, чи треба людину тримати у стаціонарі, чи можна було би і вдома лікувати. А через два дні ця людина у реанімації…
— Чому так стається?
— Через так званий цитокіновий шторм. Частинка віруса, що потрапляє в організм, викликає імунну відповідь. І коли імунна відповідь завелика для виконання тієї функції (знищення вірусу), розвивається лавиноподібний викид біологічно активних речовин — цитокінів. І він починає нищити, трощити все, що бачить. На тлі цього у легенях настає перерозподіл кровообігу: одні судини різко розширені, інші тромбовані.
— До речі, чи ви відстежували? Ті, хто курить, важче переносять хворобу?
— Так. У нас хворий лежав, який мав хронічно обструктивне захворювання легень на тлі тривалого тютюнопаління. Його привезли з сатурацією 54.
— Таке буває? Людина виживає з такою сатурацією?
— Віджив. Але ми йому сатурацію вище 90 не піднімали.
— Скільки він викурював сигарет за день?
— Зазвичай ті, що мають на тлі тютюнопаління такі наслідки, викурюють за день до двох пачок сигарет. Тому для них сатурація на рівні 78 — нормальне явище, 90 — це вже багато.
Кисень — медичний препарат, він як рятує життя, так ним можна й погубити людину. Довготривалі високі концентрації кисню викликають глибокі порушення у легеневій тканині. Ми живемо в атмосфері, де в середньому 21 відсоток кисню. У приміщенні може бути 19 відсотків. Біля водойми, у гірських районах — 22. Тому у тих, хто багато курить, коли виїжджає у Карпати, стається напад головного болю. Усі курці перебувають у стані хронічної гіпоксимії, тобто кисневого голодування. Це як розплата за куріння. Тому в горах у них відбувається спазм судин — як захисна реакція організму від передозування кисню. Відповідно, починає боліти голова.
— Який середній вік хворих, що лежать у вас у реанімації?
— Він від початку епідемії змінився. Постійно змінюється. Якщо раніше ніхто не міг подумати, що у нас лежатимуть 22−25-річні хворі, то зараз такі є. Якщо на початках це були переважно хворі віком 60, 65, 70, 80 років, то зараз — від 35, 40 років до 60. На інтенсивній терапії лежить хлопчина 22 років, який не має жодних супутніх хвороб. Потрапив до нас з дуже низькою сатурацією.
— А що сталося? Запустив хворобу?
— Ні, це у нього миттєво сталося. Був у Польщі на заробітках і там захворів. Його швиденько сюди перевезли, і ми його взяли з сатурацією 78 та обширним двобічним ураженням легень.
— Може, він підхопив у Польщі британську мутацію вірусу?
— Можливо. Чим більша глобалізація, масова міграція, тим більше виникатиме таких складних випадків.
— Тому карантин — це єдина можливість перервати ланцюг заражень… А у нас, на жаль, карантину, по суті, і не було!
— Карантин — це основна форма боротьби з інфекційними захворюваннями. Ну, і карантин має бути у кожному з нас.
— Що би ви порадили робити людям превентивно, аби не захворіти?
— Особисто я з березня приймаю цинк і вітамін Д. В Україні ніхто не споживає стільки морепродуктів, як, наприклад, жителі Італії, Іспанії, інших морських країн. Тому нашому організму катастрофічно бракує вітаміну Д. А під час хвороби рекомендують збільшити вживання цинку і вітаміну Д у два-три рази.
В американській рекомендації сказано, що під час хвороби можна вживати до 8000 одиниць вітаміну Д. В особливо важких формах, реанімаційним хворим, вони дають 20−25 тисяч одиниць на добу. А дефіцит вітаміну Д викликає понад 20 порушень різних функцій систем і органів. У тому числі імунної системи. Тому його і рекомендують вживати під час лікування ковіду.
— У вас перехворіли багато лікарів та медсестер?
— У нас вже, напевно, виробився колективний імунітет. Перехворіло 70 відсотків медперсоналу.
— Доводиться читати, навіть серед лікарів є такі, що відмовляються вакцинуватися, не довіряють вакцині…
— Я також читаю багато статей щодо того, доцільно чи недоцільно. Доходить до абсурду те, що пишуть. Вакцина — єдиний захист для тих, хто не хворів. Тут не може бути дискусій!
— Чи бачите світло у кінці ковідного тунелю?
— Рано чи пізно ситуація зміниться: вірус або щезне так само раптово, як прийшов, або настільки з нами подружиться, що вже не буде такий недобрий, не спричинятиме того страшного цитокінового шторму. Виробиться так званий колективний імунітет. Що це таке? У кожному організмі буде інформація про цей збудник. Вірус, який вже стикався з нашим організмом, викликає формування імунної пам’яті. І коли збудник знову потрапляє в організм, імунна система вже не реагує у такий спосіб, що кидає всі ресурси на його знищення, а відтак знищує все на своєму шляху.
Ковід — це наш ворог, і люди повинні навчитися поважати свого супротивника, ставитись до нього серйозно. Важкі випадки хвороби зазвичай були пов’язані з тим, що людина вважала «якось буде», «якось воно минеться». Наголошую: легковажити з цією хворобою не можна! «Якось» не минеться.