Як Офіс Президента України стає ідеологічним рупором УПЦ МП

Дуже цікаве і показове інтерв’ю, яке певною мірою окреслює потенційні контури релігійної політики кола чиновників, наближених до нинішнього президента України, — пише cerkvarium.

Філія РПЦ в Україні, яка користується самоназвою «Українська православна церква», дуже ображена на Петра Порошенка, при якому почались «безпрецедентні гоніння на канонічну церкву». І вже більше року ця церква шукає всі можливості та ресурси для відновлення власної монополії в церковній сфері, що дало б їй карт-бланш для масштабного реваншу. Головним ресурсом підтримки тієї чи іншої Церкви в Україні традиційно залишається адміністративний, в використанні якого опоненти звинувачують один одного вже не перше десятиліття. Попри всі анонси з боку спікерів УПЦ МП, що нарешті влада взяла курс на нейтральність та слідування закону, а не власним релігійним уподобанням — це не так. Вже кілька чиновників, що очолюють не останні в плані впливу відомства, оголосили себе вірними УПЦ МП. Мова йде про голову СБУ Івана Баканова та першого заступника О П Сергія Трофимова.

Можемо, до речі, порівняти ці камінг-аути з позицією нещодавно обраної голови Держетнополітики Олени Богдан, яка в інтерв’ю «Лівому берегу» категорично відмовилась говорити про свої релігійні уподобання. Адже чиновник, на думку пані Богдан, не має права свою релігійність покладати в основу професійної діяльності. Такі ж принципи були характерні і для голови Департаменту у справах релігій та національностей Андрія Юраша: попри свою відкриту приналежність до ПЦУ, він намагався слідувати приписам законів. Інше питання, що ці спроби були неоцінені УПЦ МП, що, як той мушкетер Портос, оголосила війну всім «чужим» чиновникам за принципом «б'юсь, тому що б’юсь».

Але повернімося до пана Трофимова, який останнім часом дає недвозначно зрозуміти, яку релігійну політику він просуває. Але його заяви та визнання щодо попередньої влади настільки збігаються з уже знайомими меседжами УПЦ МП, що виникає підозра в тому, що це свідома та злагоджена інформаційна кампанія.

Першою чергою мова про «дискредитацію дій мільйонів віруючих українців» за попередньої влади. Звучить серйозно, якби не одне але. Чиновник не має права такі звинувачення висловлювати в абстрактній формі. Тут має сенс вимагати у Трофимова пояснень: в чому полягала дискредитація та про які дії «мільйонів українців» мова. Інакше все це — банальна та класична демагогія. Може, малась на увазі дискредитація прагнень українців до канонічної автокефалії, і агресивне протистояння визнанню ПЦУ було порушенням прав проавтокефальних віруючих? Підозрюю, що ні. Може, Трофимов говорив про суспільну обструкцію відвертої антиукраїнської діяльності керівництва УПЦ МП та залучення її духовенства (а місцями і єпископату) в підтримці анексії Криму та розв’язування війні на Донбасі? Підозрюю, що теж ні.

Наступна теза чиновника з ОП: за Порошенка надто багато уваги приділялось «церковним питанням». Тут хочеться спитати: і що? А зараз надто багато уваги приділяється рейтингу президента України та продажу землі. Чи він вважає, що спроба Порошенка (і вдала) зняти зашморг, який майже три десятиліття затягувався на шиї віруючих українців, що мріяли про «немосковську церкву» — це неприпустимо для держави, яка за Законом про свободу совісті має право на сприяння релігійним організаціям в реалізації їхніх прав?

Нарешті, Трофимов активно лобіює митрополита Онуфрія ледь як не єдиний духовний авторитет в країні. Ось показова характеристика предстоятеля УПЦ МП з вуст чиновника:

«Дуже цікава та глибока людина. Він монах, людина, яка служить Богу. Він поєднує в собі такі унікальні якості як мудрість, твердість і при цьому безмежну любов до всіх. Ці речі разом не завжди живуть. Він для мене знаходиться на зовсім іншому духовному рівні».

Не хочеться ображати пана Трофимова, але це — свідчення того, що він елементарно не вміє розбиратись в людях та в темі. Як для чиновника такого рангу — це дуже великий мінус. Дійсно, у Онуфрія є певний імідж аскета, молитовника та ледь не подвижника сьогодення. Але це приклад застосування вдалої технології створення штучної репутації. Навіть в середовищі УПЦ М П Онуфрій не вважається аскетом: навпаки, говорять про його потяг до елітного образу життя. Одна його буковинська резиденція чого варта.

Також незрозуміло, в чому полягає твердість Онуфрія. Мабуть, в його послідовній проросійській позиції?

Щодо мудрості та духовного рівня Онуфрія взагалі є багато цікавих спостережень. По-перше, кидається в очі його богословський примітивізм. Його промови абстрактні та беззмістовні, наповнені набором типових благочестивих фраз, зліплених дуже хаотично. Одні й ті самі тези штампуються з виступу в виступ. Наприклад, щось на кшталт «якщо людина йде до Бога — у неї все виходить добре». Неймовірної глибини думка. Або це: «для того, щоб спастися людині, їй потрібно мати чисту віру, без домішок людської мудрості». Нехай Онуфрій пояснить Трофимову зміст терміну «теологумен» або розповість, як будуть спасатися ініціатори побудови храму Збройних сил РФ в Москві. А чи чув пан Трофимов заяву Онуфрія про те, що ми живемо в останні часи, тому що закінчується нафта та інші природні ресурси?

По-друге, Онуфрія вже неодноразово ловили на відвертих маніпуляціях та навіть брехні. Користуючись своїм авторитетом, він нічтоже сумняшеся вбиває в голови наївних віруючих пропагандистські меседжі, які не мають нічого спільного з реальністю. Крім того, він має манеру підмінювати поняття та надавати церковним або політичним термінам фальшивий зміст. Нагадаю кілька таких випадків, та супроводжу власними коментарями.

Про Томос, наданий ПЦУ Вселенським патріархом:

«Той томос, який надав Константинопольський патріарх так званій „ПЦУ“ — це не томос автокефалії, а томос рабства. Це просто під ім’ям „томос“ були надані такі умови, які поневолюють наш український народ Патріарху Константинопольському». Коментар: враховуючи те, що в самій УПЦ МП наполягають, що її статус майже прирівнено до автокефалії, ці заяви Онуфрія виглядають просто як канонічне або знущання, або невігластво. Хто поневолює український народ Константинополю — у нього просто не буде конкретної відповіді. А про повноцінність української автокефалії давно вже все сказано. «Всі розуміють, що Константинополь перевищив всі свої повноваження і права, які він може мати. Він не має права втручатися в справи іншої Церкви. Це такі канони, які всім відомі. Це беззаконня. Всі розуміють, що це беззаконня».

Коментар: «всім відомо, всі розуміють, що» — це дуже розповсюджений прийом маніпуляторів. Адже за канонами Вселенський патріарх має дуже багато прав, в тому числі вирішувати кризові ситуації в інших помісних церквах — якщо таке прохання йому надійде. Крім того, Україна була канонічною територією Константинополя, лише тимчасово переданою Москві в концесію — і про це знають всі фахові історики. Нарешті, Константинополь не втручався у внутрішні справи УПЦ МП. Стверджувати противне — це манія величі.

«Кожна людина має шукати свій особистий Томос. Тобто, свободу від гріха. Оце той Томос, який ми маємо получити від Бога. А інші Томоси нас не спасуть. Оцей Томос ми маємо всі шукати». Цей пасаж взагалі викликає шок у богословів та релігієзнавців.

«Сьогодні Томоси якісь там обіцяють, непонятно шо» , — це взагалі класика жанру та взірець мудрості очільника Церкви, про якого навіть свої говорять, що це рівень сільського батюшки, якого доля випадково винесла на верхні щаблі церковного управління.

А ось про патріотизм: «Патріот — це той, який любить батька і матір. Patre — це батько. Ми всі повинні бути патріотами, тому що ми повинні любити свого батька і матір». А нічого, що насправді слово «патріотизм» походить від грецького слова πατρίς (або πατρίδα) — Батьківщина? У той час як батько — πατήρ (πατέρας). Це однокореневі слова, але патріотизм — це любов не до батька, а до Батьківщини (землі батьків). Отак легким рухом руки штани перетворюються на елегантні шорти.

Ще одна маніпуляційна теза заступника голови ОП про те, що в церковному питанні «було обрано лукавий вектор». Просимо пана Трофимова пояснити свою абстракцію, інакше її можна трактувати по-різному. Адже все, що робить УПЦ МП під керівництвом Онуфрія — суцільне лукавство, починаючи від самоназви і закінчуючи твердженнями, що ця Церква — виключно за територіальну цілісність України. Але при цьому Росія — не країна-агресор.

Фактично пан Трофимов продемонстрував суспільству своє володіння релігійною ситуацією на рівні «чайника» та виявив повну керованість з боку досвідчених церковних маніпуляторів. Чим і ввів у ступор експертне середовище, яке не один рік професійно вивчає цю сферу. Принаймні, це ті віросповідні погляди, які за жодних умов не мають формувати державно-церковну політику. Тоді вже задля послідовності можна зробити заступниками ОП боксерів Усика та Ломаченка — ступінь церковної освіти буде той же самий.