«Журналіста під кулі не підставляти!..»

Щоб дізнатися, наскільки небезпечні (безпечні) вулиці міста увечері та вночі, напросився на чергування з патрульно-постовою службою міліції. “Нещадно боротися з вуличною злочинністю” вирішив у Франківському районі. Бо, по-перше, живу навпроти тамтешнього райвідділу міліції, по-друге, район цей чи не найкомпактніший у Львові.

Перед чергуванням, о 18-й годині, всіх, хто відповідатиме за громадську безпеку в районі, збирають в актовому залі райвідділу на інструктаж. Його проводять начальник Франківського райвідділу міліції полковник Віталій Горський, заступник начальника райвідділу з громадської безпеки Роман Гаранківський, заступник начальника — начальник кримінальної міліції райвідділу Тарас Диндерис.

На початку інструктажу зачитують останні зведення по місту. Міліціонери записують у блокноти номери викрадених у різних районах мобільних телефонів, планшетів, ноутбуків, які зловмисники можуть спробувати здати в ломбарди. Список вчинених у Львові злочинів довгий. Мені запам’ятовується те, що хтось викрав з підвалу громадянина тридцять пляшок горілки. У якоїсь пані в маршрутці викрали гаманець з чотирма банківськими картками, чимало громадян потрапили під кримінал як «сімейники» (так у міліцейському жаргоні називають дебоширів). Якась пенсіонерка, продовжують читати перелік злочинів, віддала “невстановленій особі” гроші біля власного будинку. Бо та телефоном повідомила, що її син потрапив до лікарні після ДТП (класичне телефонне шахрайство).

Побувати хоч раз на інструктажі в міліції було б корисно усім. Мешканці перших поверхів тоді б не вважали надійним захистом своїх квартир пластикові вікна, які квартирні злодії легко “віджимають”. Власники велосипедів знали б, що біля облаштованих стоянок для велосипедів біля супермаркетів двоколісні крадуть найчастіше. Бо розрізати кусачками замок, яким велосипедист “приковує” двоколісний до огорожі, — справа кількох секунд.

Почастішали цими днями крадіжки з підвалів, у яких громадяни сховали все, що закрутили та вигнали у теплі дні. Вчиняють такі крадіжки зазвичай бомжі. Отож патрульним наказують не лінуватися заглядати в підвали кілька разів за чергування. Нагадали патрульним і про необхідність придивлятися вночі до чоловіків, що вештаються довкола будинків. Особливо тих, хто має при собі сумочки чи у кого щось випирає з-під куртки. У сумках можуть ховати необхідні для злому замків інструменти, а під курткою — “фомку”.

Після інструктажу “посилюю” власною персоною один із автомобільних екіпажів групи швидкого реагування. Патрулюватиму вулиці автомобілем “Рено”. Ці машини львівська міліція отримала напередодні “Євро-2012”. Машини, порівняно з колишніми “луноходами”, дуже зручні. У задній частині автомобіля є ві­докремлений відсік для затриманих. У нього можуть “утрамбувати” до чотирьох осіб.

Поки розглядаю автомобіль, мої напарники, інспектор патрульної служби старшина Богдан Потопляк, старший інспектор Олександр Фомін, заступник командира взводу лейтенант Андрій Гридовий отримують табельну зброю. Окрім неї, міліціонери озброюються газовими балончиками та кийками-«демократизаторами».

У кожного — маленький ліхтарик. “Куди поїдемо?” — питаю. “Наказали: журналіста під кулі не підставляти! — жартують хлопці... Їдемо вулицею Кн. Ольги, і час від часу автомобіль завертає в усі провулки. Зі здивуванням бачу, що майже у центрі Львова, проте так, щоб не впадати у вічі, звели величезні особняки, що за розмірами не поступаються школам чи дитячим садочкам. Поруч із заможними власниками цих особ­няків у дерев’яних хатинках, що вросли в землю, селиться й різноманітна “шушера”, яка також уникає зацікавлених поглядів.

“Ось тут ми затримали наркомана із Закарпаття”, — показує на одну із хатинок Андрій. Його напарник, продовжуючи тему, говорить, що класичних наркоманів, які коляться справжніми наркотиками, в місті майже не залишилося. Сучасні наркозалежні купують в аптеках піґулки від кашлю та інших хвороб, які мають мінімальний вміст наркотичних речовин, і вживають ці піґулки пачками, щоб отримати “кайф”.

Щоб знайти гроші на “колеса”, кажуть правоохоронці, чимало наркоманів грабують людей. Найчастіше жертвами вуличних грабіжників стають жінки. Вони навіть узимку, дивуються міліціонери, одягають на себе поверх светрів золоті ланцюжки, “щоб усі бачили та заздрили”. Таких пань зловмисники “випасають” у магазинах, приглядаючись до розмірів гаманців. Згодом прилаштовуються услід та нападають на якійсь неосвітленій вулиці.

На жаль, доводять мої нові знайомі, жертві нападу не варто сподіватися на допомогу. Почувши крики “Допоможіть!”, більшість львів’ян поспішає подалі від місця злочину. “Днями нас викликали у двір, де вигулювали бійцівську собаку без намордника та повідка, — згадує Олександр. — Коли приїхали на виклик, у дворі гуляли з дітьми з десять жінок. Усі вони скаржилися на власника грізного собаки. Та коли ми попросили викласти скарги письмово, жінки миттєво розбіглися”.

Під час патрулювання заїжджаємо, як наказували під час інструктажу, на кожен дитячий майданчик, до кожної школи. Бо чомусь саме біля цих дитячих об’єктів люб­лять вечорами збиратися місцеві шмаркаті “авторитети”, які тероризують однолітків у районі. У підпилих чи “обдовбашених” неповнолітніх чомусь завжди сверблять руки: то гойдалку зламають, то в дитячому теремочку залишать розбиті пляшки та лайно.

Групі швидкого реагування іноді доводиться виїжджати за межі району, щоб допомогти у складній ситуації своїм колегам, скажімо, із Сихівського райвідділу. Проте патрульні знають, що в разі біди і їм допоможуть колеги з “чужих” райвідділів.

Лейтенанти Олександр Фомін та Андрій Гридовий вчаться заочно на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Іван Франка. На тупих патрульних, яких люблять зображати в художніх фільмах, ці хлопці зовсім не схожі. Коли заговорили про те, що рівень довіри до міліції останнім часом впав, мої співрозмовники, на відміну від багатьох міліцейських керівників, винили в цьому не пресу. “І серед нас, міліціонерів, трап­ляються виродки. Через цю погань до усіх людей у формі з недовірою ставляться”, — кажуть лейтенанти. Патрульно-постову службу хлопці вважають найкращою школою, яку варто пройти всім, хто робить міліцейську кар’єру в інших службах. Бо де, як не на вулиці, навчишся покладатися на товариша та з першого погляду вирізняти в натовпі злочинця?

Їздимо районом, їздимо... А жодного, бодай миршавого хулігана чи бандита, не зустріли. Таке воно — репортерське “щастя”. Отож прощаюся з новими друзями та бажаю при цьому спокійного чергування. Щойно вийшов з машини, чую, як по рації надходить команда негайно їхати на допомогу іншому екіпажу. Повернутися не встигаю. Водій тисне на газ, і група швидкого реагування зникає у темряві.