Олег ОСТАПЕНКО: «І на пенсії дивитимуся, як у Кончі-Заспі тренуються гімнастки»

У 1992-му херсонський наставник вивів на вершину олімпійського подіуму Тетяну Лисенко, поклавши у скарбничку команди Співдружності незалежних держав дві золоті медалі. Уже з наступного року Остапенко під синьо-жовтим прапором виводив на поміст всю команду, найяскравішою зіркою якої цілих чотири роки була дворазова олімпійська чемпіонка Атланти Лілія Подкопаєва.

У Сіднеї-2000 один із найкращих гімнастичних тренерів світу був за крок до того, аби повторити успіх 1996-го. Але у заключному виді багатоборства віце-чемпіонка світу-1999 Вікторія Карпенко спіткнулася на килимі і повернулася додому з «дерев’яною» медаллю. Наступний період у кар’єрі Остапенка пов’язаний з перемогами Даяни Душ Сантуш та Жаде Барбози, які уперше на гімнастичному помості заявили про рідну Бразилію.

Та більше двох олімпійських циклів у Бразилії український тренер не витримав і повернувся в Україну, де, на жаль, на нього не чекали. Попрацювавши місяць на “громадських засадах” і не дочекавшись контракту з міністерством, Олег Остапенко подався до Росії, куди його запрошували уже не один рік. Але через постійні конфлікти у команді тренерів достроково розірвав конт­ракт і знову повернувся до країни кокосів і карнавалів. Амбіції, зізнався Олег Васильович, у нього вже не ті. Тому вдруге очолювати бразильську збірну відмовився. Та погано працювати Остапенко не вміє. Тож хтось із п’ятірки довгоногих темношкірих 15-річних дівчаток, яких він привозив змагатися на свою батьківщину, обов’язково побореться на домашній Олімпіаді у Ріо-2016.

— Справи у нас — так собі: залу й надалі немає, спільні збори вдається організовувати, але кожен з них дається чималою кров’ю, — розводить руками Олег Остапенко. — Дівчатка, щоправда, підросли, працюють. І чиновники раді б допомогти. Та от як — і самі не знають. Ось по­обіцяли переселити нас восени у новий зал. Але для передолімпійського прориву це надто пізно.

Гімнасти тренуються у містечку неподалік Ріо-де-Жанейро — у крихітному душному залі, де з першої хвилини тренування усі починають мрія­ти про кондиціонер. Хоча прилади там цілком придатні для роботи. У бразильської гімнастики є сильний козир — Олександр Александров, який, розірвавши контракт з російською збірною, усі свої амбіції спрямовує на те, щоб поставити бразильську гімнастику на ноги. І перші результати уже є. А наступного року, коли у боротьбу втрутяться дівчатка 1999 р. н., команда суттєво посилиться.

— Коли і за яких обставин ви вирішили стати тренером?

— Сам я почав займатися гімнастикою доволі пізно і особливих успіхів не досяг — виступав на змаганнях на рівні майстра спорту. І тренувався, як пізніше усвідомив, не надто правильно: потрібно було більше змагатися й активніше працювати... На початках я не прагнув бути тренером. Але після того, як, закінчивши Черкаський інститут, рік попрацював шкільним учителем фізкультури і ще рік відслужив в армії у НДР, я повернувся у зал зі стійким бажанням бути тренером. Мій друг запропонував роботу тренера у ДЮСШ Красноармійська. Я відразу ж погодився. З того часу так і залишився гімнастичним тренером на довгі роки, на все життя.

Я не планував тренувати дівчаток. Років п’ять працював з хлопцями і був усім задоволений. Але в 1978-му переїхав до Ашхабада, де для тренування хлопчиків не було жодних умов — ні батуту, ні поролонової ями, нічого. А гімнастика уже тоді стрімко розвивалася: хорошим тоном вважалося робити перельоти Ткачова, Гінгера тощо. А які можуть бути перельоти без поролону? Тому й переключився на дівчат, які тільки почали засвоювати великі перельоти на брусах — це можна було вивчити і без ями. І хоча директор школи не хотів, щоб я йшов з чоловічої гімнастики, з часом я став виключно жіночим тренером і навіть очолив збірну Туркменії.

— Хоча б раз у житті ви шкодували про те, що стали тренером?

— Ніколи. Та й тепер не шкодую, хоча гімнастика мені вже достатньо набридла. Точніше, мені набридло постійно тиснути на дівчат, змушувати їх працювати. Гімнастика ж бо — річ складна. А більшість дівчат не може впоратися з собою — своїм характером, лінню, емоціями. Така дівчинка, яка сама б усе виконувала, а я стояв би поряд і підказував, ще не народилася (сміється). Тому їх доводиться постійно примушувати виконувати необхідний обсяг роботи. Тримати у руках, а заодно й себе контролювати. І так щодня.

Разом зі мною в залі працюють Ірина та білоруський тренер Микола, я тепер їм лишень допомагаю. Уже подумував про те, щоб зав’язати з гімнастикою ще до Олімпіади, до кінця цього року. Але Александров стримує мене, просить ще трішки попрацювати. Я ж хочу повернутися в Україну і деколи заходити у рідний зал у Кончі-Заспі, розташований неподалік мого будинку. Якщо попросять, допомагатиму порадами. Це якщо там ще жеврітиме жіноча гімнастика... Тепер життя у ній залишилося надто мало. На чемпіонатах Європи і світу я із жалем спостерігав за українськими дівчатками. Вони виглядали відверто слабко. Та чого їх зайвий раз сварити — у них для підготовки немає навіть елементарного.

— Яка з ваших численних перемог стала для вас зоряним часом?

— Коли мої дівчата Наталя Калина і Таня Лисенко виграли чотири медалі на Іграх Доброї волі-1990. Через два роки на Олімпійських іграх у Барселоні у мене був ще один привід радіти: Лисенко завоювала два “золота” — у командній першості і на колоді. А також у 1996-му, коли Ліля Подкопаєва виграла олімпійський фінал у багатоборстві і вільні вправи. Найкраще мені працювалося з українською командою: я був старшим тренером збірної, і мені було цікаво підготувати команду, а також допомогти Лілі стати чемпіонкою. Коли Подкопаєва виконувала заключний вид багатоборства, хвилювався, напевне, як ніколи в житті...

— Як часто згадуєте ці приємні миттєвості?

— Коли до мене приїздять мої дівчата. А навідуються часто. Кілька місяців тому у гостях була Наталя Калина, а перед нею ще й Абрашитова. Коли зустрічаємося, обов’язково згадуємо наші спільні перемоги. Калина з Лисенко живуть у США, у Сан-Франциско. Таня закінчила університет, вийшла заміж і виховує доньку. Наталя також встигла побути одруженою, але тепер знову вільна.

— А яка ваша найбільша тренерська невдача?

— Найсильніше “зачепило”, коли у Сіднеї Вікторія Карпенко, яка була лідером після трьох видів багатоборства, спіткнулася на вільних і залишилася взагалі без нагороди. Вільні у неї завжди були найсильнішим видом, з ними ніколи не виникало проблем. А тут спіткнулася на рівному місці. Чому так сталося?

Знаєте, перед тим, як вона вийшла на вільні, в голові у мене крутилася одна думка: “Останній рік перед Олімпіадою вона тренувалася вкрай погано”. Мені тоді так набридли її постійні зриви. На заключному зборі у Мельбурні у Карпенко взагалі нічого не виходило. Лише коли уже приїхали до Сіднея, вона взялася за себе і за десять днів примудрилася і вагу внормувати, і програми відшліфувати. Віка підійшла до Ігор у непоганих кондиціях. Але ж цього недостатньо, щоб стати найкращою на планеті. “Так невже, — думав я, — при тому при всьому вона таки стане олімпійською чемпіонкою?”.

Та, видно, є Бог на світі. Я кілька разів проглядав у запису той момент. Вона впала на рівному місці. Шикарно на висоті викрутила два твісти, потім зробила крок уперед, одна нога зачепилася за іншу, і Віка впала на руки. Я такого ще не бачив. Та й, згідно з усіма законами біомеханіки, трапитися таке не повинно...