«Поки я надавав допомогу — постійно прилітало поруч»: бойовий медик Манчестер про будні прикордонників у Бахмуті

З початком повномасштабного вторгнення перекваліфікувався з декоратора у медики. На фронт пішов разом із другом Сявою. Його першого вивозив після поранення у Бахмуті. Здійснив десятки успішних евакуацій. Рятував побратимів з кульовими, осколковими та мінно-вибуховими пораненнями. Їхав у саме «пекло» на автівці без вікон і дверей, щоб забрати «трьохсотих» з позицій. Прикордонник переконаний: «на війну слід іти добровільно, поки вона не забрала примусово». Свій вибір він зробив ще 24 лютого 2022 року.

Коли в Україні пролунали перші ракетні вибухи, Данило саме повертався з відрядження. З речами, просто з вокзалу, він попрямував до міської ради й записався в місцеве ТРО. Там підтягнув свої навички з тактичної медицини. Мав незавершену освіту у цій сфері. На заняттях все давалося легко, каже, були гарні викладачі, котрі воювали з 2014 року. До військкомату чоловік попрямував в компанії друга. Добровольців відправили служити в 1 загін. Згодом новоспечені прикордонники поїхали виконувати бойові завдання на схід. Манчестер — як бойовий медик, Сява — як штурмовик.

— Пам'ятаю, як після військкомату їхав до Славіка, похвастати, що мене взяли. А він мені свою повістку показав. Так в один день і пішли служити, так і досі разом виконуємо завдання, — каже Данило.

В Бахмуті прикордонники міняли побратимів з іншого загону. Заходили вночі. Місцевість знали лише по Google-картах. Тому свою першу евакуацію Манчестер пам’ятає до дрібниць. Каже емоційно — вона найважча. Адже довелося вивозити після поранення друга. В компанії з ним забрали ще двох «300». Один був психологічно нестабільний після контузії.

— Хлопці були ніби мукою присипані від прильоту. На перший погляд у Славіка було легке поранення. Маленький отвір від кулі біля ліктя, він тримався героєм, але рука німіла. Потім з’ясувалося, що куля зайшла в суглоб. А от з хлопцем після контузії ми добряче намучилися. Там була психологічна травма, котра створювала купу проблем. Він кричав, що ми всі помремо і просив не везти його назад у Бахмут. Що ми йому лишень не говорили, щоб заспокоїти, — згадує Манчестер.

Тривалий час Данило був єдиним медиком на підрозділі. Каже, довелося не солодко, адже поранених було багато. Одного разу забирали відразу 6 «трьохсотих». Вивезти було складно, з повітря за евакуаційною групою слідкувала ворожа «пташка», а хвилини зволікання могли вартувати принаймні двох життів. Медик боявся не довезти важких побратимів до стабілізаційного пункту.

— Тоді був поранений командир 1 застави. В нього фактично не було нижньої щелепи, ще й осколок вийшов крізь шию. В іншого військового ввігнали 7 куль. Вони були: в спині, ногах, сідницях. Ми не могли забрати його 10 годин. Боявся не доживе до евакуації, але хлопець виявився міцний, тримався не істерив. На стабі його довго качали, але врятували. Зараз служить далі, — розповідає Данило.

Евакуації у Бахмуті ставали дедалі складнішими. Через постійні прильоти у прикордонників фактично не залишилося техніки. Їздили за пораненими на автівці без вікон та дверей. Кожна вилазка супроводжувалася обстрілами. Данило згадує, як поїхав забирати пораненого в ногу, а довелося рятувати власного водія.

— Думали швиденько заберемо хлопця, а тут нас самих почали крити. Ми затягнули пораненого в підвал. Поки я надавав допомогу — постійно прилітало поруч. Під час одного з приходів, через металеві двері, поранило нашого водія. Він сидів боком, осколок пробив руку і зайшов під грудною клітиною, вхід був великий, а виходу — не було. Поранення досить цікаве, але дихав, без піни з рота. Я перемотав і чекали далі на підмогу, — розповідає Манчестер.

Засобів для пересування у бойового медика не залишилося, а на руках було двоє поранених. Пощастило, що на сусідню позицію якраз підвезли боєприпаси. Данило вийшов по радіостанції на побратимів і попросив забрати поранених. Складнощі виникли при евакуації до авто.

— Машину поставили метрів за сто від нас. Ближче не могли під'їхати, щоб колеса не порізати, навколо все було в осколках. Пам’ятаю, як хлопець з пораненою ногою лежав на ношах, ми бігли з ним під обстрілами до авто і він постійно в нас випадав. Зараз це смішно, а тоді головне було зберегти життя, — каже прикордонник.

Про Бахмут Данило згадує з посмішкою. Каже досвід незабутній, війна війною, але «погоду» там робили люди. Прикордонник щиро захоплюється своїми молодими командирами, які вивели підлеглих і зберегли життя побратимам. Його дивують чоловіки, які втікають від свого конституційного обов’язку, адже має безліч друзів, котрі роками жили за кордоном і з початком повномасштабного вторгнення повернулися боронити Україну. Данило, як і всі, мріє про тихе спокійне життя поруч з сім'єю. Планує піднімати власну справу та побудувати будинок. Але все це буде після війни. Поки ж він самовіддано виконує бойові завдання та закликає колег з медичною освітою і бажанням допомогти, приєднуватися до лав 1 прикордонного загону та пліч-о-пліч наближати перемогу.