Український захисник на милицях розіграв м’яч у футбольному матчі «Шахтаря»

Незламному Героєві 28 років, він — поліцейський із Житомирщини.

Чоловік добровільно пішов на війну заради сина, якому нині 6 рочків. Він був на навчанні у Великій Британії і після цього відразу вирушив на Луганщину, де служив кулеметником десантно-штурмової бригади.

У грудні 2022 року під час масованого обстрілу українських позицій окоп Євгенія атакував ворожий танк і поцілив з третього пострілу. Кулеметник отримав важкі поранення ноги та спини. Годину він з побратимами чекали на евакуацію. Тоді чоловікові здавалося, що це тривало цілу вічність. Він погано пам’ятає перший місяць після поранення, бо був притомний лише зрідка — всього на кілька хвилин після чергової операції.

До Національного реабілітаційного Центру НЕЗЛАМНІ Євгена привезли у важкому стані і дуже слабким. Тут його 40 днів виходжували спеціалісти реанімації. М’язи атрофувалися настільки, що захисник нічого не міг робити навіть руками. Та завдяки тривалій фізичній реабілітації, його стан значно покращився й він почав готуватися до протезування. Дбають у Центрі і про психологічне здоров’я наших воїнів.

Ще з дитинства Женя вболіває за донецький «Шахтар». Він навіть мріяти не міг, що колись вийде на поле з улюбленою командою та ще й зробить перший удар по м’ячу. Після матчу він поспілкується з гравцями у роздягальні. І ось мрія здійснилася. На одній нозі та милицях Євген вийшов на головну спортивну арену Львова і символічно розіграв м’яч у матчі «Шахтар"-"Львів». Опісля він зізнався, що насправді хвилювався, але тепер дуже щасливий.

На наступний день після матчу НЕЗЛАМНИЙ захисник нарешті отримав штучну кінцівку. У таких випадках, як у Євгенія, це один з найскладніших видів протезування — бо дуже висока ампутація і фактично немає кінцівки, на яку має кріпитися протез. Тому контролювати елементи штучної ноги можна лише рухами тазу. Це означає, що потрібно використовувати значно більшу кількість м’язів, ніж в інших випадках. Євген тренується і старанно вчиться керувати протезом.

Щодня йому телефонує син. Хвилюється за татка й запитує, чи він раптом не повернеться на війну. Захисник не приховує: йому дуже шкода, що так рано довелося залишити побратимів. І, якби це було можливо, то неодмінно повернувся б на фронт. Реабілітація Євгена досі триває.