Олександр Вдовиченко створив у Вінниці єдиний в Україні та Європі музей маленьких машинок

Хтось називає цього чоловіка диваком, а хтось ним щиро захоплюється. Бо те, що створив викладач Вінницького національного технічного університету Олександр Вдовиченко, досі не вдалося жодному колекціонеру — ні в Україні, ні в Європі. Його машинки-модельки, які почав збирати ще у дитинстві, допомогли майбутньому викладачу обрати спеціальність. А торік розташувалися в унікальному Музеї колекційних моделей транспорту.

У цьому модельному раї — вантажні, легкові, спеціальні автомобілі, авто­буси і мотоцикли, військова техніка ручної роботи, а також потужна колекція «живих» двигунів автомобілів. Представ­ники «Книги рекордів України» ще торік зафіксували національний рекорд. Тоді машинок-моделей було 5037, а тепер пан Олександр побив свій рекорд — моделей у музеї стало 6500.

Діти у дитинстві люблять збирати і ко­лекціонувати якісь речі. Так і пан Олек­сандр. Але, за його словами, «збирати можуть всі, а от зберегти — не кожен»… А почалося все у другому класі, коли при­дбав першу модельку — за один карбова­нець у «Дитячому світі» в місті Тульчині.

— Я мріяв про цього «Москвича», — роз­повів журналісту «ВЗ» Олександр Вдови­ченко. — Мама давала мені на обіди по 25 копійок. Я чотири дні не пообідав, і купив цю річ. Потім з’явилася друга машинка. Ще тоді, коли мені було десять років, я мрі­яв створити у майбутньому музей. І носив цю ідею у голові майже сорок років.

Пригадує, коли десятирічним хлопчи­ком написав листа у Саратов з прохан­ням прислати моделі. Мама поцікавила­ся, кому пише листа. Чесно розповів, але мама тоді не надала цьому значення. А коли через півроку на пошту надійшло по­відомлення, щоб заплатити за дві посилки 360 карбованців, а це чотири мамині зарп­лати, то вся вулиця збирала кошти на його машинки…

— Уявляєте, за ці гроші можна було купи­ти холодильник! — сміється пан Олександр. — Вони досі збереглися у рідних коробоч­ках. Ми тоді з мамою замовили меблеві полички, на які я почав доставляти нові машинки. А мої товариші так і казали: «Ми прийшли до тебе у музей».

— Чи доводилося відмовляти собі, скажімо, у купівлі модних джинсів за­ради нової машинки?

— Про які джинси кажете? Я собі в їжі від­мовляв заради новинки. Щоб зекономити гроші, не їхав поїздом, а «на перекладних». Може, це і не зовсім коректне порівняння, але для мене це як наркотик. У здоровому розумінні. Без цих автомобілів вже не уяв­ляю життя. Це моя професія, моя спеціаль­ність. Я у музеї зробив клас для студентів, де офіційно проводжу заняття за розкла­дом. Такого більше не існує у жодних вузах країни. Ректор мені сказав, що я побудував комунізм, бо вже не я їду до студентів, а студенти до мене.

— Які моделі є найдорожчими?

— Ціни різні, бо купував їх у різні часи. Але є рідкісні, скажімо, автомобіль, у якому вбили президента Кеннеді, а також маши­ни Трампа, короля Іспанії. Мені їх надсила­ють з-за кордону, або купую тут у колекці­онерів.

— Музейні експонати продаєте?

— В одній шафці маю моделі, які продаю. Захочете купити щось дуже ексклюзивне, цікавлюся у колекціонерів: якщо мають таку, то куплю собі на заміну. Так кілька днів тому було з «дев'яткою». Чоловік благав продати йому цю модель. Я знав, що таку машинку знайду, тому і продав.

Усі фото авторки

м. Вінниця