Кременева столиця Польщі

Окрім Кракова, Вроцлава, Ґданська чи Варшави, у сусід­ній країні є море цікавих міст і містечок, що вражають своєю красою. Невеликі за площею, вони створюють враження містечок, на вуличках яких ось-ось має розпочатися каз­кове дійство. Саме до таких належить місто Сандомир у Свєнтокшиському воєводстві.

Уперше у цьому місті я була років з вісім тому. Тоді для групи українських журна­лістів зробили екскурсію під­земними лабіринтами. Оскіль­ки часу бракувало, ми не мали змоги насолодитися архітекту­рою маленького, але такого кра­сивого міста-музею. Цього разу, коли на запрошення турфір­ми «Карпатія-Галич-тур» я при­їхала до Сандомира, склалося враження, що потрапила на ве­личезний знімальний майдан­чик. Людей на вулицях майже нема, машин також. Здавало­ся, ось-ось почую команду: «Мо­тор! Камера!», і бруківкою підуть шляхетні пані у довжелезних сук­нях…

Окрім багатоповерхових жит­лових будинків, у Сандомирі майже нема сучасних будівель. Усе старовинне. Наче музей про­сто неба. Величні костели з пуза­тими вежами, замість асфальту бруківка… У містечку, де за до­кументами живуть 24 тисячі осіб (за словами гіда Наталі, лише 18 тисяч. Діти виростають і їдуть на навчання у великі міста. І більше не повертаються, бо у Сандоми­рі важко знайти роботу. — Г. Я.), досі збереглося 120 пам’яток ар­хітектури різних епох!

Колись тут вирувало полі­тичне і громадське життя — міс­то було резиденцією королів. Сюди приїжджали високоповаж­ні особи зі своїм почтом. А те­пер у Сандомирі панують спокій і тиша.

Попри таку велику кількість пам’яток архітектури, ще до­недавна туристи обходили міс­то десятою дорогою. Але після того, як 2008 року в Сандоми­рі почали знімати найпопуляр­ніший у Польщі детективний серіал «Отець Матеуш» — про священника, який розгадує най­заплутаніші ребуси скоєних злочинів, кількість туристів з ін­ших міст Польщі та сусідніх кра­їн зросла у рази. Але порівняно з гамірним Краковом Сандомир і далі більше нагадує тиху гавань, аніж туристичну мекку.

Перші згадки про Сандомир датуються ще ХІІ століттям. Ста­ре місто повністю «вмістилося» на великому пагорбі, що розліг­ся на лівому березі Вісли. За­галом, Сандомир «осів» аж на семи пагорбах. Місцеві жите­лі називають його «малим Ри­мом». І не лише через ці па­горби. Після смерті Болеслава Кривоуста 1139 року місто ста­ло столицею князівства, яке отримав у спадок спочатку син Болеслава Генріх, а згодом Бо­леслав Кудрявий. Торгівля у ті далекі часи була двигуном роз­витку. І вже у ХІІ столітті Сандо­мир став центром незалежного герцогства, а через два століт­тя і аж до поділу Польщі Австро- Угорщиною, Пруссією і Росією — столицею воєводства.

Іншим фактором визнання міста у Польщі стало запро­вадження християнства. Сан­домир, як і інші міста Речі По­сполитої, потрапив «у ласку» святого Бернарда. Велика ді­яльність святого отця включа­ла і поширення християнства на землях східних слов’ян. Про­цес цей був довгим і складним, зате успішним. І вже понад 700 років тому, у ХІІІ столітті, у місті з’явилося кілька монастирів.

Так уже історично склалося, що Сандомир, що подавав такі великі надії, поступово втратив свою колишню велич. Поступив­ся іншим містам. Але залишив собі неповторний шарм, що вті­лився у пам’ятках архітектури.

Увесь Сандомир можна про­йти за якихось дві-три години. Вхід у центральну частину міста — через міські ворота. У місті досі збереглися залишки міської сті­ни з воротами, збудованими ще у ХІV столітті, за правління коро­ля Казимира Великого. У місь­ких стінах було четверо воріт і дві хвіртки. На жаль, збереглася лише одна, яку назвали «вушко від голки». За легендою, хто про­йде крізь те «вушко» і на секунду зупиниться у самісінькому серці «вушка», може загадати бажан­ня. Але тільки одне. Монахи-до­мініканці, душі яких охороняють ті ворота, здійснять це бажання, однак за умови, що воно не буде матеріальним. За словами гіда Наталі, бажано не просити нову шубу чи «айфон» останньої мо­делі. І не наступати на п’яти по­передній особі, бо виконання ба­жання може «впасти» на долю когось іншого…

Ще місто відоме як бать­ківщина воєводи самбір­ського і львівського Єжи (Юрія) Мнішека — батька Марини Мнішек (дружина московсько­го царя Лжедмитрія І. — Г. Я.). 26 травня 1604 року батько Марини з Лжедмитрієм І уклали контракт, за яким у випадку коронації Дми­тра на царя Мнішек погоджував­ся на його одруження зі своєю дочкою за умови виплати йому мільйона золотих, а також на­дання Сіверської та Смоленської земель і міст Новгорода та Пско­ва. У червні 1605 року Дмитро Іоанович став царем і вислав 200 тисяч золотих до Мнішека — як задаток на одруження. Марина в’їхала у Москву через пів року і привезла зі собою на весілля дві тисячі гостей. На весіллі вперше у Москві було подано на стіл єв­ропейські страви, телятину, по­дано індивідуальні тарілки гос­тям і виделки. До появи Марини Мнішек у Московії ніхто не знав, що їсти треба виделкою, а не ру­ками і ложкою!

Милує око не лише королів­ський замок Казимира Велико­го, а й зведений ним у XIV сто­літті Кафедральний собор. Той король зводив собор за собо­ром. Чому? Казимиру довело­ся побудувати чимало храмів у Польщі, аж поки Папа Римський не вирішив, що монарх таки спокутував свій гріх, — убив­ство священника, який мав смі­ливість дорікнути Казимиру за його численні романи з жінка­ми. За словами гіда, у Казими­ра Великого було море коханок і позашлюбних дітей. Пані Наталя поставила перед нами загадку: вгадати, скільки тих дітей було. Ми називали різні цифри: 15, 30, 90… І жоден з нас не вгадав. Як з’ясувалося, — 600!

Останніми роками Сан­домир дедалі більше ві­домий також як всесвітня столиця смугастого кременю. Цей камінь уже став, поряд із бурштином, національним юве­лірним каменем Польщі. Кре­менем колись, за словами гіда, латали діри на місцевих польо­вих дорогах, а тепер він став ка­менем, яким прикрашають себе королеви і зірки світового шоу- бізнесу.

Що таке кремінь смугастий? На перший погляд, звичайний кремінь, лише з однією різни­цею — його текстура просто на­багато красивіша, на поверхні його перерізу природний малю­нок — хвилясті смуги, яких зви­чайний кремінь не має. Сандо­мирщина — єдиний на Земній кулі район, де є родовище сму­гастого кременю. Його вважа­ють каменем оптимізму, який діє як ментальний якір, потріб­ний кожній людині. Ми також придбали вироби з кременю. Не у платині чи у золоті, як ку­пує, скажімо, Вікторія Бекхем, а у сріблі. За пару сережок пла­тили у середньому 20−30 злотих (125−200 гривень. — Г. Я.).

Після екскурсії містом ми ви­рішили випити кави. Шукали кав’ярню, де би не було бага­то людей. І були здивовані: по­серед дня на центральній рин­ковій площі майже усі кафешки порожні. Зимовий період — не час для туристів. А місцеве на­селення, як правило, не осо­бливо сидить у кав’ярнях… Про сучасні часи на площі Ринок на­гадують хіба що вивіски сувенір­них крамниць та кав’ярень. Коли ж улітку тут проводять лицар­ські турніри чи демонструють придворні танці, то, за словами гіда, здається, ніби потрапляєш у XV століття. Бо бачиш, як жите­лі Сандомира зустрічають пере­можців Грюнвальдської битви, котрi назавжди зупинили просу­вання лицарів Тевтонського ор­дену на схід.

На площі Ринок є пам’ятник якорю. За словами гіда, хто сфотографується біля нього, обов’язково сюди ще раз по­вернеться. Ми з подругою від­разу ж стали до знимки. Навіть якби не ця легенда, я для себе вирішила: наприкінці червня обов’язково поїду у Сандомир на свято сиру і вина.

Гарні враження про казко­ве місто мало не було пере­креслені чергою на кордоні. З боку Медики черга тягнулася від кордону аж до Перемишля. Не знаю, як люди витримують такі знущання. Один пан кричав до польського прикордонника: «Що ти собі думаєш?! Я вже тут 20 годин стою! Чи вже переста­нете знущатися з людей?». А й справді, коли, нарешті, ми змо­жемо подорожувати, як «білі» люди, — без черг на кордонах і приниження?

Фото авторки

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за організацію цікавої подорожі.