Сто років любові до слова й України

Пані Ярослава зустріла мене щирою усмішкою. Якби я не знала, ким колись працювала ця мила жінка, не задумуючись сказала би — це колишня вчителька.

— Яким було ваше дитинство, пані Ярославо?

— Я народилася у Сокалі ще за Польщі, ходила до польської школи чотири роки. Попри те, що батьки були господарями, дитинство моє не було розкішним. До першого класу ходила два роки. Знаєте, чому? Бо мама не мала мене у що одягнути, коли було зимно. А вдома нас було семеро дітей.

Моя мама народилася ще за «бабці» Австрії, ходила до тодішньої австрійської школи і дуже добре знала німецьку мову, окрім української. Це була розумна і мудра жінка, закінчила сім класів.

— А ваш батько?

— Батькові було 40 років, коли відійшов в інший світ. Перша їхня дитина — хлопчик — народився в Австро-Угорській імперії. Тодішній імператор видав такий наказ: хто народився у його день народження, отримуватиме персональну пенсію. І мама отримувала за свого першого сина імператорську пенсію. Усі заздрили моїй мамі, «ахали-охали», можливо, наврочили… До року наш Івась помер. Потім мама народила ще двох синів і чотирьох доньок, наймолодшою з яких була я.

— Які цінності вам прищепили батьки?

— Любити і поважати людей. Я це засвоїла з раннього дитинства.4

— Ви єдина дитина з вашої родини, що відсвяткувала столітній ювілей?

— Єдина. І єдина з усієї родини, якій вдалося отримати вищу освіту. Я закінчила історико-філологічний факультет Львівського університету, викладала у школах українську мову, дуже любила свою роботу і своїх дітей, а вони мені відповідали тим самим. Знаєте, як багато моїх випускників прийшли до мене на святкування 100-літнього ювілей? Мені було приємно. 23 роки я навчала української мови дітей у російській школі. А ще їздила з ними на екскурсії, ми разом ходили у театри. Вони мене любили і часто називали другою мамою.

— Пані Ярославо, як пережили Другу світову війну?

— То були страшні часи. Особливо, коли совєти безпідставно почали вивозити людей на Сибір. Священника вивезли тільки за те, що був священником. Люди ненавиділи так званих визволителів…

— Вашу родину не чіпали?

— Мої два брати пішли на фронт. Богдан загинув під Краковом, а Теодозій повернувся поранений. Мама, коли довідалася, що Богдана вже нема, за ніч посивіла як голубка.

— Яким запам’ятали проголошення Незалежності України?

— Боже, як ми чекали на це! А коли почула, плакала від радості. Мій єдиний син 28 років жив і працював стоматологом у США. Коли почув, що Україна отримала незалежність, повернувся.

— Яких своїх учнів більше пам’ятаєте — тих, хто був чемний і добре вчився, чи, навпаки, розбишак?

— Я всіх дітей любила, не мала любимчиків. Усі були «мої». Хоча, пригадую, щойно прийшла на роботу, не знала, як з ними поводитися, і плакала від них цілий рік. Але потім знайшла підхід… Ой, пригадую, в 10-му класі треба було писати кожному учневі характеристику. Вчився у мене такий Івах. Так, був розбишакою, навіть стояв на обліку в міліції. Батько попросив мене не писати про це у характеристиці. А хіба я могла допустити, щоб у хлопця було скалічене життя? Не вказувала цього. Пригадую, Таня Мойсеєнко, яка закінчила школу із золотою медаллю, живе за кордоном, телефонувала недавно, вітала мене і сказала: «Ярославо Данилівно, ви з нами навіть вихідного ніколи не мали». Мої учні, коли стали дорослими, завжди мене запрошували на зустріч випускників.

— Чи є у Львові місця, які мають для вас особливе значення?

— Це офіс «Союзу українок». Скільки ми роботи там зробили, а зустрічей скільки провели! Пригадую, дівчат запросила на свій 90-річний ювілей. Дуже гарно співали, а тепер прийшли мене привітати зі 100-літтям.

— Що, на вашу думку, є головним секретом вашого довголіття?

— Доброзичливість і любов до людей. Бажано не злоститися. Так, іноді це неможливо, але не треба тримати на людей зла. Добре ставлення людей до мене продовжило мені життя. Молюся вранці й увечері, і Бог мені допоміг дожити до таких літ. Люди, які мене оточують, — надзвичайно добрі. Це мій племінник Ігор і Надя, яка приходить зі соцслужби.

— І що, ви ніколи ні з ким не сварилися?

— Сварилася. Але ніколи не тримала зла на тих, з ким могла перемовитися. А ще вам розкажу, як я донедавна бігала у Стрийському парку. Точніше, це буде історія мого коханця (сміється. — Г.Я.). У мене була сусідка, яка, на жаль, вже покинула цей світ. Бачила, що я вранці виходжу на пробіжку. І якось мене запитала: «Куди ви так щоранку бігаєте?». Кажу — до коханця. Усе допитувалася, хто він і навіщо мені у 85 років коханець. А моїм коханцем був… дуб. О 9-й ранку прибігала в парк, босоніж ходила по росі і обіймала дуба. А ще промовляла до нього, що він — мій братчик, найкращий у світі…

— Ого! У такому віці бігати?

— То ще не вік. У свої 85 років я на морі запливала за буйки.

— Який день у своєму житті ви б назвали найщасливішим?

— Це коли народився мій син. А найтрагічніший — коли зупинилося його серце. Йому було 74 роки.

— За що найбільше дякуєте долі?

— За те, що дожила до 100 років.

— Яку пораду у свій 100-літній ювілей дали б молодим українцям?

— Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Без неї - ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами…

Після вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну» пані Ярослава ще читала вірші Тараса Шевченка, Ліни Костенко… А я насолоджувалася мудрістю цієї доброї жінки.