У 100 років радість від життя має

По-різному у такому віці зустрічають своїх гостей ті, кому судилося перетнути складений не з двох, як у більшості з нас, а вже з трьох цифр віковий рубіж. Дякувати Богові, пані Надія зберегла ще сили, має радість від життя. Вітання від посланців місцевої Ратуші прийняла з посмішкою на обличчі. Під час спілкування говорила тихо, але чітко й зрозуміло. Це в неї, мабуть, дається взнаки сформована багатьма роками педагогічної праці звичка. Все своє свідоме життя віддала викладанню історії у Дрогобицькому механічному технікумі. Викладацька праця допомогла ясність думки на схилі літ зберегти.

Народилась у Батраках на Полтавщині

… Народилась ювілярка 12 березня 1926 року у селі Батраки на Полтавщині у багатодітній сім'ї місцевого фермера Івана Кійка. Це тепер п’ятеро дітей в одній сім'ї ледве не як щось хоч і радісне, але аномальне сприймається. А тоді, тим паче в селах, дітей народжували багато. Надія мала ще чотирьох сестер, серед яких наймолодшою була. Ніхто, крім неї, станом на сьогодні серед живих не залишився. Але всі сестри, як і мати, яка, за словами Наталії, єдиної доньки ювілярки, чи то в 96 чи то в 97 років померла, восьмий десяток точно «розміняли».

Івана Кійка під час спрямованих проти українського селянства жорстоких репресій сталінського режиму всього позбавили. Без землі, нажитого упродовж багатьох років важкої праці добра залишився. Важко з таким змиритися. Не під силу це виявилося і Івану Кійку. За словами своєї онуки Наталії, дідусь загинув внаслідок нещасного випадку. Як саме все сталося, не знає. Його донькам і жінці пощастило більше. Після жорстоких репресій радянської влади всі вони у пошуках порятунку опинились у західному регіоні України. Згадки про той час, як і про юні роки під час Другої світової війни, дотепер відгукуються щемливим болем. Зайве говорити про сьогоднішню війну. Теперішній напад росії на Україну старенька сприймає так, начебто сама в окопах перебуває. Тому, як попередила нас Наталія, цієї теми під час розмови з її мамою — ювіляркою бажано не торкатись.

У шістнадцятилітньому віці Надію Кійко остарбайтерська доля спіткала. Під час однієї з облав німецької влади ії було схоплено та відправлено на примусові роботи до Австрії. Сестрам пощастило більше. Вони ховались набагато швидше, ніж молодша Надійка. Після закінчення війни Надія повернулась до Дрогобича, де закінчила вечірню школу. Отриманих знань вистачило, щоб поступити на історичний факультет Львівського університету.

Свою долю у Львові зустріла

Свою долю зустріла у Львові, де із майбутнім чоловіком Дмитром Опанасюком запізналася. Здобувши диплом про вищу освіту, чоловік отримав скерування до Дрогобича. Сама ж пані Надія спочатку учителювала в Дублянах Самбірського району. Через деякий час випала нагода приєднатися до чоловіка, який у Дрогобицькому механічному технікумі викладав. До самого виходу на пенсію обидва разом працювали в технікумі. Все своє життя прожили в любові. Сам пан Дмитро до 85 років дожив. У кращий світ відійшов у 2013 році.
Відтоді пані Надія живе сама. Дуже любить на городі поратись. Аж до 97 років охоче це робила у розташованому між Дрогобичем та Бориславом мальовничому селі Дережичі, де разом із чоловіком отримали дачну ділянку, на якій маленький будиночок збудували. Тільки — тепло настане — відразу ж тоді перебирались.

Крім роботи на городі та доглядом за маленьким садочком, ще й милих серцю пані Надії курей тримали. Усі ці «маленькі радощі», як і напрочуд, за словами пані Надії, цілюща водичка з Дережич, яку так любить пити ювілярка, за її словами, мають безпосередній стосунок до ії довголіття. Якби не маленька дача в Дережичах — «закисла» б у двокімнатній квартирі в Дрогобичі. Треба, як стверджує сама ювілярка, рухатись. Намагатись якомога довше не випадати із звичного ритму життя. Цьому правилу вона залишається вірною дотепер. На грядки вже не ходить. Сама потребує догляду. Допомогу, яку надає матері, Наталія називає мінімальною. Але що цікаво? Старенька, хоч здебільшого у сидячому положенні, щодня руханку робить. Руки догори та в сторону простягає, ногами ворушить. Прагне, як сама каже, життя відчути.

Сама собі телевізор вмикає

Саму на ніч маму пані Наталія не залишає. А ось упродовж дня може виходити на три-чотири години. Це не так багато, щоб повністю справлятись з роботою, яку упродовж багатьох років у Дережичах робила пані Наталія, але все ж таки краще, ніж закинути напризволяще «спадок» від матері. Сама пані Надія не варить. На її внутрішньому стані помітний слід важка цьогорічна зима з довгими внаслідок ракетних атак рашистів вимкненнями електроенергії залишила. «До теперішньої зими, розповідає пані Наталія, — мама сама свої ліки приймала. Тепер ні. За всім дивлюсь сама. Щоб і пігулки, і вітаміни приймались у відповідний час, суворо за призначенням лікаря».

У цілому ж гріх нарікати. Ювілярка сама собі телевізор вмикає. Гарний апетит має. Їсть практично все. Шлунково-кишковий тракт, як було наголошено в розмові з нами, працює добре. Дуже любить броколі та печінку тріски. До її щоденного раціону входять перетерті яблука та морква. Від підвищеного артеріального тиску не потерпає. Навпаки, приймає пігулки для покращення роботи серця та мозку. Часом, щоб артеріальний тиск підвищити, маленьку каву п'є. Але найбільше любить не натуральний напій — а MacCoffee.
З нагоди власного столітнього ювілею пані Надія отримала вітання від свої близьких, знайомих, небайдужих до неї людей. Усі пишаються, дорожать нею. До тих, хто має ще навідатись з вітаннями, як було попереджено ювілярку, належить і група колишніх учнів з Дрогобицького механічного технікуму. До щирих привітань і гарних побажань з нагоди ювілею Надії Кійко і редакція «Високого Замку» приєднується.