Костел у Демні був складом зерна, спортзалом, а тепер стане храмом мистецтва

Від лиходіїв ховали костельні речі вдома…

Неоготичний, зі стрімким шпилем костел видно здалеку, це одна з візитівок Демні, її гордість. На Пресвяту Трійцю сюди зібралося повно люду, щоб поглянути, як ожила понівечена ворогами і часом святиня.

Споруду вінчає відновлений місцевим умільцем Юрієм Федишиним старовинний хрест. При вході такі ж самі автентичні, дбайливо реставровані столітні двері - це заслуга лікаря-стоматолога Мирона Угрина, який власним коштом зробив обнову. У вікнах — яскраві вітражі, пронизуючи їх, сонячні промені додають храмові урочистості. Майже три сотні старих «скелець» відмив до блиску місцевий священник Степан Цихуляк. Саме йому минулої неділі випала честь вдруге за історію костелу освятити його…

Потріскані у кількох місцях мури і вицвілі фрески нагадують, що довгі роки фундамент і покрівлю руйнувала дощовиця. Тепер їм нічого не загрожує - поставлено ринви, зроблено відмостку зі щебеню, стіни укріплено, зашпакльовано. Під ногами відмита старовинна плитка, а де її пошкоджено — обновлений настил з демнянського каменю. У кам’яних нішах — світильники. Колись забур’янену територію довкола храму змінив акуратний газон, на якому пробивається молода травичка. До костелу ведуть викладені бруківкою доріжки, по боках — стильні лавочки. Святиня перебуває під відеонаглядом і охороною поліції…

Органічно вписується у цю культову споруду його нове наповнення — високохудожні скульптури знаних митців, у тому числі - вихідців із Демні. Це перша, так би мовити, ластівка артпроєкту. Увагу відвідувачів — людей старшого віку і молодих (дехто прийшов сюди з дитячим візком, а дехто — на милицях), привертає увагу створений Ігорем Гнатівим атмосферний фотолітопис про Демню, її каменотесів та їхні шедеври. А також виставка костельних раритетів, які, щоб вберегти від знищення, боголюбні демнянці у колишні лихі часи сховали вдома — а тепер ось принесли у цей храм. Бачимо тут стареньку кабінку-сповідальницю, столітній образ розп’ятого Христа, який намалював художник Артур Ґроттґер, дерев’яну фігуру святого Антонія, духовні книги. Здається, час повернувся у ці намолені стіни…

Із демнянського каменю — будинки, пам’ятники, храми

Костел Матері Божої Ченстоховської демнянські майстри з демнянського каменю збудували у 1913 році. Піддатливий у руках каменотесів (століття тому їх жило тут понад сотня!) місцевий вапняк добре надавався для цього — частину Львова змуровано саме з нього. Зокрема, театр ім. Заньковецької, меценатом якого був граф Скарбек. Із цього каменю будують і Божі доми, і пам’ятники. Демнянський цвинтар з його високохудожніми надгробками з рідного каменю багатьом нагадує Личаківський некрополь. Вироби місцевих каменотесів знають далеко за межами Демні. Чи не у кожному навколишньому селі у пам’ять про скасування панщини стоять хрести з демнянського каменю. А у селі Хоружівці на Сумщині, на батьківщині президента Ющенка, майстри з Демні зі свого матеріалу встановили пам’ятник княгині Ользі…

Демня дала Україні багато мистецьких династій, які творять шедеври. Брати Дзиндри — саме із таких. Під час огляду експозицій зустрічаємо доньку одного з них, 88-річну Тамару Євгенівну. Не приховує свого задоволення побаченим:

— Дуже добре, що тут більше нема ніякого сміття, ніякого колгоспного складу, що тут знайшлося місце для мистецьких робіт мого батька, моєї родини…

Залишили свій слід і на Карловому мості

Наприкінці Першої світової костел пошкодило і пограбувало заїждже російське військо. З приходом атеїстичної радянської влади у храмі перестали звучати молитви, на його двері повісили замок…

Про драматичне минуле костелу, його творців розповідає 66-річний каменотес Ігор Верещинський:

— Пам'ятаю, як виглядав наш костел за комуністичної влади. Спочатку це був склад. Фірмани привозили туди збіжжя з току. Серед іншого там було насіння соняшнику, і ми, безтурботні дітлахи, набивали собі ним кишені. А потім костел переобладнали під спортзал. Багато хлопців грали там у футбол, волейбол, цілу зиму тренувалися…

Ігор Верещинський представляє велику родину демнянських каменотесів.

— Мій дід, Олексій Максимович Петріца, був знаним у селі каменярем, — продовжує наш співрозмовник. — Такими ж добрими майстрами були його брати Іван, Яків, Василь, мій прадід Максим. Василь Петріца у Празькій академії мистецтв викладав каменярство, скульптуру. Мені розповідали, що бригада наших родичів робила фігури на знаменитому Карловому мосту у столиці Чехії. Василь присилав з Праги додому листи, в яких чорнильною ручкою малював зразки тамтешніх пам’ятників — щоб показати краянам, що можна зробити і в його рідній Демні. Виготовив він також пам’ятник Маркіяну Шашкевичу…

Усе на часі!

— У всіх наших жителів було бажання зберегти цю величну споруду, — розповідає кореспонденту «Високого Замку» староста Демні Наталія Держило. — Щоб привернути увагу до теми збереження історичної спадщини, у 2020 році у нашому костелі львівський Перший театр зіграв виставу Pentecost, яка певною мірою пов’язана із Зеленими святами. Уже тоді ми почали відновлювати нашу святиню — викидали трухляву підлогу, робили благоустрій довкола храму. А потім кажемо: зробімо водовідведення, щоб дощові води не підривали фундамент. У всіх була думка створити у колишньому костелі музей кам’яних споруд. І почалася робота. Найбільш активно взялися влітку минулого року.

Використовували в основному спонсорські кошти, залучали людей різного віку, різних спеціальностей…

Костел відновлювали протягом дев’яти місяців, щосуботи тут тривала народна толока. Натхненником цієї будови, її організатором по праву вважають голову Тростянецьої територіальної громади Михайла Цихуляка. Його батько, отець Степан, на відкритті храму відверто зізнавався:

«Мій син якось сказав, що візьметься за відновлення костелу. Застерігаю: «Дитино, ти з тією будовою будеш бідний, як ксьондзові качата…» І почув: «Я все одно візьмуся за роботу!»

У відновленні демнянського костелу взяли участь щонайменше 110 демнянських сімей, 23 організації, школярі, студенти. Дехто скаже, що хай невеликі кошти можна було б використати на інші справи.

Ось що відповів на це голова громади Михайло Цихуляк:

— Коли у костелі я побачив вдову нашого загиблого героя, діти якого навіть ще до школи не ходять (вона прийшла прибирати), то зрозумів, що це — на часі… Коли до мене підійшла дружина захисника, який зник безвісти, і каже: «Степановичу, може, потрібні гроші на костел, я зрозумів, що це — на часі… Коли я вів блоги про наші роботи і за місяць було 500 тисяч переглядів, десятки тисяч поширень, я зрозумів, що це — на часі…».