«Коли повернулася з тренінгу, кажу чоловікові: «Будемо з твого хобі робити бізнес!»

До великої війни Тарас займався нерухомістю, тож зв’язки дуже допомо­гли, коли потрібно було розсе­ляти військових по безпечних локаціях, бо у Миколаєві були випадки, що «здавали» місця, де зупинялись військові, куди були прильоти. Організував цех, у якому шили плитконоски, спальники, плащі, що забезпе­чило роботу п’ятьом швачкам.

«Зранку прокидалися і не знали — Миколаїв під росіянами чи все ще наш?»

Миколаїв щодня бомбили росіяни… Велике місто за лічені тиж­ні спорожніло. Росіяни захопили Херсонську область та розбомби­ли подачу води на Миколаїв.

«Ми вирішили, що нам з мо­лодшою донькою треба терміно­во виїжджати. Поїхали до Польщі. Жили там 7 місяців, потім повер­нулися в Україну», — розповіла Інеса Петухова.

Я дізналася, з якими трудно­щами зіткнулися миколаївці. Чому вирішили займатися саме горіхо­вим бізнесом. Як ухвалили рішен­ня залишитися на Львівщині та по­чати життя з чистого аркуша.

— Коли почалася велика війна, ми місяць прожили у Миколаєві. Росіяни заходили у місто, ЗСУ їх звідти відкидали… Зранку проки­далися і не знали — Миколаїв під росіянами чи все ще наш? — роз­повідає Інеса Петухова. — У нас з чоловіком троє доньок. Дві стар­ші на початку війни жили у Хар­кові. Вони евакуаційним поїздом, під обстрілами, виїхали до Льво­ва, де жили в орендованій кварти­рі разом з друзями.

— Як влаштувалися з молод­шою донькою у Польщі?

— Спочатку не планували їхати за кордон. Думали поїхати в якесь село на Львівщині і там перечека­ти тиждень-два. Тоді думали, що це ненадовго. У нас є родичка, яка живе у Польщі, вона знайшла по­дружжя пенсіонерів, які погодили­ся взяти нас до себе. Вони стави­лися до нас як до рідних! Виділили окрему кімнату. За місяць я вже працювала у салоні краси маса­жисткою. Дитину оформила до школи.

У мене медична освіта, пра­цювала у Миколаєві асистенткою стоматолога. Потім вирішила пе­рекваліфікуватися. Закінчила кур­си масажу, і перед війною працю­вала у салоні масажисткою.

— Як знайшли роботу у сало­ні краси у Польщі?

— У цей салон ходила невістка пенсіонерів, у яких ми жили. Вона домовилася про роботу з власни­цею. Я зареєструвалася у Центрі зайнятості. Власниця салону по­дала заявку про те, що готова взя­ти мене на роботу.

У салоні до мене усі добре ста­вилися. Я отримувала зарплату від Центру зайнятості, власниця салону трішки мені доплачува­ла. Отримувала невелику випла­ту на дитину. Нам з донькою цих грошей вистачало. За житло ми не платили. Перший місяць, поки я не знайшла роботу, подружжя пенсіонерів забезпечувало нас усім необхідним. Ми досі з цією родиною підтримуємо дружні сто­сунки, вітаємо зі святами, робимо подарунки.

Але згодом вирішили, що хо­чемо повернутися в Україну, бо дитина пів року перед війною вчи­лася в українській школі у 1-му класі, пів року — у польській. Ро­дина була роз'єднана. У Польщі я відчула Україну як єдиний рідний дім, куди треба повернутись.

«За 7 місяців вивчили з донькою польську мову. І я зрозуміла, вивчити українську — нескладно»

Миколаїв бомбили щодня. Коли у сусідній будинок прилеті­ла ракета — це була остання кра­пля. Будинок, розташований за 50 метрів від нашого, був повніс­тю зруйнований. Тоді сказала чо­ловікові: «Волонтерити можна і у Львові. Збирайся до старших до­ньок, шукай там житло і роботу».

У Львові чоловік знайшов неве­личкий будиночок, роботу — вла­штувався на фабрику, і сказав: «Приїжджайте!». Дитина в третій раз пішла у 1-й клас.

Ми, до речі, за 7 місяців ви­вчили з донькою польську мову. Після цього я зрозуміла, що ви­вчити українську нескладно, якщо є мотивація. У Миколаєві ми розмовляли російською, як і все наше оточення. Після по­вернення з Польщі - лише укра­їнською. Хоча у нашій родині ла­гідна українізація почалася за рік до великої війни: ми чита­ли книжки та дивились фільми українською. Потрохи вводили українську у наш побут. У Польщі я відчула, що я українка на 200%! Відчула гордість за свою країну, за людей — вільних та незламних.

— Як ваша родина давала собі раду у Львові?

— У перший рік я роботи не знайшла. Займалася донькою. Катастрофічно бракувало грошей. Чоловік у Миколаєві був підпри­ємцем, для нього наймана робота — складна історія. Пішов працю­вати таксистом. На таксі працю­вав по 15 годин, але така робо­та не приносила багато грошей. Працював водієм-вантажником на меблевій фірмі. Ми були у по­стійному стресі на тлі вимушеного переїзду, зламаного устрою, зви­чайних побутових питань, постій­них страхів, чи вистачить на орен­ду, комуналку, їжу…

«Перший раз у житті садила город»

Фінансове питання стояло го­стро, і ми вирішили переїхати жити у село. Потрапили у село Чишки. Нам пощастило з будин­ком, з власником будинку, з су­сідами. У селі ми видихнули. Відчули тепло людей, тишу та ду­шевний спокій.

Я — дитина асфальту, перший раз у житті садила город.

Побачила, що Церква займає велике місце у житті людей у Га­личині. На півдні України ставлен­ня до релігії більш формальне. У новій громаді почали ходити на недільну Службу, чого раніше не було у нашому житті. Вдячні за до­помогу отцю Роману, настоятелю православної церкви в с. Чишки, з яким пощастило познайомитись.

Вирішили з родиною, що по­вертатися у Миколаїв не буде­мо. Зараз там багато руйнувань, люди без роботи. Ми декілька ра­зів були вдома. Коли бачиш зна­йомі місця, вщент зруйновані, розумієш, скільки людей тут за­гинуло, це складно витримати. Донька за два роки змінила чоти­ри школи. Тому вирішили зупини­тись у Чишках, пустити коріння на новому місці.

— Як виникла ідея виготовля­ти продукцію з горіхів?

— Це було хобі чоловіка до війни. Колись мріяли, що зробимо з цього бізнес. Тарас бачив, як від­правляють горіхи кораблями за кордон. Україна входить у п’ятірку країн, які експортують волоський горіх. Він придумував рецепти, і ми пригощали друзів та знайо­мих. Потрохи купували обладнан­ня. У Миколаєві ми навряд чи займались би цим професійно, на рівні хобі і залишилося б.

Почати нову справу складно. Але жорстка переломна мить у житті допомогла нам зробити цей вибір: або йти на найману працю, або займатися власною справою, в яку віриш, де є творчість, місія, користь людям. Ми повірили, що цей напрям принесе нашій родині стабільний дохід.

Я випадково потрапила на тре­нінг від ГО «Жіночі перспективи». Ніяк не могла обрати, чим мені займатися. Коли повернулася з цього тренінгу, кажу чоловікові: «Будемо з твого хобі робити бізнес!».

Щодня стикаємося з виклика­ми, але рухаємося вперед. Купи­ли додаткове обладнання. У нас є власна технологія переробки, ми знімаємо з ядра горіха шкірку, тоді в горіха зовсім інший смак. Потім робимо продукцію.

Розробили власний бренд «ITARA — майстерня волоського горіха». Назва виникла з поєднан­ня наших імен — Інеса + Тарас.

Робимо пасти: Монопасту, Шо­коладну, Медову. Соуси: Апель­син з гірчицею, Гранат з чилі, Баже з часником, Песто, Сацебе­лі. Виготовляємо горіхові cнеки: натуральні, гострі, солоні, копче­ні, з медом, цукатами (подружжя має сторінку в Instagram, де мож­на ознайомитися з усією продук­цією. — Авт.).

Нашу продукцію можна нама­щувати на хліб або на лаваш, до­давати у макарони, до м’яса, са­латів. Навіть до маринадів. Це як секретний інґредієнт — смак звич­них страв буде зовсім іншим. Та­кож ми виготовляємо борошно, олію, спеції, батончики та цукер­ки.

Робимо з фруктів цукати. Заку­повуємо у місцевих жителів яблу­ка, гарбузи, порічки, аґрус тощо. Чоловік закуповує горіхи, розро­бляє авторські рецепти, займа­ється виробництвом продукції. Я займаюсь продажами, марке­тингом, беру участь у навчальних грантових програмах для розвитку бізнесу. Щосуботи працюю на фермерському ярмарку у Львові на площі Ринок. Життя у сільській місцевості дає нам багато можли­востей.

Це новий етап у нашому житті, де ми не зламались, а інтегрува­лись у нову громаду, стали силь­нішими, зміцнили родину, ро­бимо свій скромний внесок для підтримки країни.

(Цей матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів у межах Проєкту The Ukrainian Media Fund з під­тримки незалежних місцевих медіа в Україні).