«На початку семестру у викладача Григорія Шевчука співало лише двоє-троє студентів, а до кінця семестру курс знав щонайменше 20 пісень»

Не раз бачила книжки-пісенники, де поруч з нотами йдуть вірші когось із артистів, що впорядкували таким чином свій репертуар. Особливо, коли співак виконує твори народної творчості. Але щоб зібрати в одну книгу пісні, колядки, балади, які ми успадкували з часів діда-прадіда, такого у моїй творчій практиці ще не було. Власне, велику книгу української спадщини на 490 сторінок презентували в Інституті народознавства НАН України. Про збірку українських пісень «Музичні паузи» на презентації розповідали академік Степан Павлюк, композитор Віктор Камінський, історик Іван Сварник, головний освітянин Львова Олег Паска, архітектори Олесь Єрема та Іван Олійник, гостя з Перемишля Марія Колосівська та інші.

Я була вражена не лише унікальною збіркою українських пісень, а й тим, хто взявся за організацію видання. Колишній полковник міліції, який уже багато років на заслуженому відпочинку, Борис Шатковський, укомплектував 700 українських пісень!

— Коли я вийшов на пенсію, мене запросили на роботу в один з банків, — розповів журналістці «ВЗ» Борис Шатковський. — Одного разу керівництво банку вручило мені рукопис подружжя Григорія та Ірини Шевчуків. Григорій з Іриною збирали багато років пісні, колядки, балади для українських нащадків. Бо наша творчість — це наша історія, наше багатство і наша гордість. Подружжя Шевчуків підготувало ці всі твори ще 2003 року. Але не мали можливості видати цей унікальний доробок. Тому, мабуть, і звернулися до банку, щоб посприяли у виданні «Музичних пауз».

— А хто такі Григорій та Ірина Шевчуки?

— Про цю родину я почув вперше, коли взявся за видання збірника. Це були визначні українці, які зробили для нащадків настільки багато, що цей доробок складно оцінити. І дуже шкода було, що ця титанічна праця, над якою вони трудилися багато років, просто лежала мертвим вантажем. Григорій Шевчук — випускник Львівської політехніки, а потім викладач цього навчального закладу, а згодом викладач лісотехнічного інституту. За спеціальністю пан Григорій був інженером-конструктором, який побудувала 11 пам’ятників у нашому місті та за межами Львівської області, а також брав участь у реставрації 87 церков. Дружина пана Григорія — Ірина була вчителькою у музичній школі. Це була надзвичайно співоча родина, а Ірина ще й писала сама пісні.

— Ви були особисто знайомі з подружжям Шевчуків?

— Коли я взяв рукопис до рук, пан Григорій на той час уже відійшов у засвіти. А з його дружиною ми були особисто знайомі. Пані Ірина розповідала, що чоловік дуже гарно співав. І цьому навчав своїх студентів. Коли він приходив на лекцію до студентів чи то в «політех», чи у «лісотех», перші п’ять хвилин він разом зі студентами… співав. Побачив, що діти не знають українських пісень. І якщо на початку семестру співало лише двоє-троє студентів, то до кінця семестру курс знав щонайменше 20 пісень. Пан Григорій розумів, що батьки не прищеплюють своїм дітям любов до української пісні, тому й вирішив зібрати кращі з кращих українських творів в одне велике видання.

— Пане Борисе, тут справді вкладено багато праці…

— Так. Два з половиною роки щоденної копіткої праці над виданням. Треба було з рукопису набрати ноти і текст, скомпонувати… Одне слово, група видавців Дрогобицької друкарні «Коло» дуже серйозно поставилися до видання книги.

— Великий наклад книги?

— Лише 500 примірників. У презентації «Музичних пауз» взяло участь понад 100 осіб з навчальних закладів. Усі зійшлися на думці, що таке видання має бути у кожному навчальному закладі. Я переконаний, що праця подружжя Шевчуків дійде до кожної школи, щоб кожна українська дитина знала бодай сотню українських пісень. Бо пісня, слово — це наша зброя. А під час війни така книжка — також зброя.