Домашня зайчиха снідала сусідською капустою, а своєї не чіпала…

Того літа Сергій працю­вав комбайнером, моло­тив пшеницю. Під час чер­гової загінки помітив під жаткою невеличкий, як кулак, сірий клу­бочок. Тут же зупинив агрегат і у стерні надибав немічне, тижне­вого віку зайченя, яке від страху притиснулося до землі. Лишати його посеред поля було б нео­бачно — могло стати жертвою со­бак, лисиць, шулік. Тож загорнув малого у сорочку і заніс у кабіну комбайна. А коли ввечері завер­шив роботу у полі, привіз знайду додому.

Зайчика поселили в окремій кімнаті у паперовому ящику. За городом газда намикав трави-горішинки, яку колись полюбля­ли їсти кролі. Наступного ран­ку заглянув у ящик — а горішинки нема ні стеблини, лише заячий послід. Так визначився із меню для свого вуханя-стрибайчика. Додатково давав йому наполо­вину розбавленого водою пере­вареного молока (таку пораду прочитав в Інтернеті), сіна, зер­на, хліба, овочів.

Росло зайченя швидко. За зо­внішніми ознаками визначили, що це — дівчинка. Діти назвали свою гостю Маруською, догля­дали її, гладили по м’якій спинці - і вона від задоволення опуска­ла вуха. Їхня улюблениця бігала з кімнати у кімнату, викликаючи у дітвори радість. Подивитися на життя-буття зайчихи приходили однолітки дітей механізатора.

Однієї ночі домашні прокину­лися від якогось стукоту у хаті. Хтось тарабанив у двері. Бабуся Леся вийшла надвір — нема ніко­го. Тільки лягла — знову хтось ба­рабанить Аж потім вирахували, що то не дає їм спати збиточни­ця Маруська…

Місяців через три, коли зай­чиха виросла завбільшки з кицю, Сергій вирішив випустити свою вихованку на волю. Привіз на від­далений хутір біля лісу, де живе мама. Рознюхуючи все довко­ла, Маруська обережно вийшла з коробки і короткими стрибка­ми подалася у гущавину мали­ни. Не квапилася сховатися там. Піднялася на задні лапи, глянула на господарів, ніби попрощала­ся з ними — і почала знайомити­ся з новою обстановкою.

До лісу, що був за якихось пів сотні метрів, Маруська так і не подалася — жила у малинни­ку. Взимку ночувати приходи­ла під оборіг із сіном. Зробила у ньому тунелі, облаштувала гніз­до, вивела зайченят. Харчувати­ся бігала на сусідський город — «підстригала» молоду капусту, червоні буряки, моркву. «Своєї» городини не чіпала. Сусідка на­віть сварилася з бабою Ганею: заєць — твій, то нехай пасеться на твоєму городі!

З бабою Ганею Маруська лю­била дражнитися. Сапає госпо­диня грядки, а вона неподалік між рядками ляже собі - тільки вуха наставить. Кине грудкою — щоб ішла геть, не топтала горо­ду, не скубала посівів, а зайчиха відбіжить кілька метрів убік, ляже на теплу землю і своїми вухами-«локаторами» далі вивчає обста­новку…

Бабине обійстя було і фор­тецею для Маруськи. Якось не­подалік йшли на полювання мисливці. Гавкають собаки, ви­ганяючи звіра, галакають загон­щики. І домашня зайчиха, що паслася на узліссі, відчувши не­безпеку, подалася стрімголов геть. Бігла не вгору, в ліс, що було би логічно і зручніше, а вниз — на рідне подвір'я.