Хвіст у вивірок — кермо, парашут, ковдра і комунікатор

У вересні-жовтні «головним» звірком наших лісів-парків-садів стає білка. У ці місяці вона несамовито працює, щоб запастися на зиму достатньою кількістю кормів. Через це не тільки шастає у пошуках шишок, а й «обкрадає» наші з вами плантації фундука, ліщини, волоських горіхів. Тому якщо котрийсь з господарів забариться, на його хазяйстві урожай зберуть ці «вогняні бестії» — так ще кажуть про білок, які рудими вогниками петляють між гілками.

Учені підрахували, що одній вивірці для успішно­го зимування потрібно три тисячі горіхів-жолудів, насіння шишок. Ховає вона ці плоди не тільки у дуплах, а й у ямках по­близу дерев. Часом ці пухнасти­ки так захоплюються роботою, що забувають, де саме розміс­тили свої «заначки». А вже на­весні у місці цих сховків про­ростають зелені пагони, даючи життя новій ліщині і дубкам…

Розповімо вам кілька ціка­винок із життя білок. На на­шій планеті живе 365 їх видів, з’явилися вони ще 50 млн років тому. Мешкають на всіх конти­нентах, за винятком Антаркти­ди і Австралії. Середня трива­лість життя цих гризунів — вісім років, у містах, де багато їжі, мо­жуть прожити до 20 років. Одна з основних частин тіла білки — хвіст. Він слугує кермом у польо­ті, а заодно — парашутом, яким гасить швидкість під час стриб­ка вниз. Завдяки йому стрибне з висоти 30 метрів — і нічим собі не зашкодить. По кривій дузі білка може стрибнути на 15 метрів, по прямій — на чотири. Хвіст вико­нує ще й роль ковдри у холодну пору. Коли надворі надто холод­но, кілька білок сплять в одно­му гнізді, тісно притулившись одна до одної. Помахами хвос­та ці звірки ще й спілкуються між собою.

Білки їдять всі види горіхів, окрім арахісу, тому годувати їх ним, як робить це дехто у на­ших парках, не варто. Незважа­ючи на великий обсяг «переро­бленої» їжі, чотири передні зуби у цих пухнастиків не зношують­ся — весь час ростуть. Якщо зуб завеликий і заважає спожива­ти їжу, білки сточують його, щоб почуватися більш комфортно.

А проілюстрували ми нашу розповідь світлиною нашого давнього автора Михайла Маркі­ва. Він працює в Офісі президен­та, а по дорозі з роботи фіксує життя білок у київських парках. Михайла називають чи не головним «білкоманом» України.