Дике поросятко — «свій пацан»!

Маленький, завбільшки з кота веприк, яко­го покинула перелякана вибухами мама, живе у розташуванні військових, які й піді­брали його. Найперше не знати звідки роздобу­тим молоком нагодують знайду, а вже потім самі візьмуться за ложку. Цей смугастик відчуває тур­боту про себе, тому ні на крок не відходить від хлопців у камуфляжній формі. Біля них він завжди ситий, доглянутий. І у безпеці.

Для воїнів цей кабанчик — не розвага, не ек­зотика, а частина їхніх фронтових буднів, постій­не нагадування про мирне життя, яке вони ось тут, «на передку», захищають. Прекрасний ан­тидепресант, мотиватор, джерело позитивно­го настрою. А ще — додатковий «радар», який успадкований від родичів чуттям здалеку «засі­че» наближення сторонніх осіб і відповідним хрю­канням сповістить про це своїх господарів. Ко­ристувачі соцмереж жартують: як тільки кабанчик підросте, буде замість трюфелів знаходити за­масковані ворогом міни…

Скільки їх, братів наших менших, стали союз­никами наших хлопців у гарячих точках! Про це можна написати окрему книгу. «Окопні» собаки, коти, морські свинки, хом’ячки, миші, гуси, біл­ки, лисиці, синички, козулі, папуги, свинки, вужі - справжня «біологічна зброя» українських вояків. У такій компанії їм легше ворога бити.