Передплата 2024 ВЗ

Устами немовляти…

Веселим пером

Мал. Юлії ЛІЩЕНКО
Мал. Юлії ЛІЩЕНКО

У родині з’явилась нова людина. Наближався ювілей, дата довгоочікувана, кругла — 5 місяців! З цього приводу біля ліжечка немовляти зібралася вся родина. Всі, хто мав до цієї події хоч якийсь стосунок. Прадід, прабабуся, дід № 1, бабуся № 1, дідусь № 2, бабуся № 2, ну і, звичайно (куди від них подітися), щасливі матуся і татусь.

Дивляться на це диво у ма­ленькому ліжечку, милуються…

— Йой, на кого ж ти, красунеч­ко наша, схожа? Оченята такі файні, щічки такі чудові, носик…

— Ніс у неї мій! — категорично заявив прадід. — Самі подивіть­ся — копія мого. Розмір, на жаль, трішки замалий, але це з часом наросте. І жодних заперечень! Ми з нею наш ніс нікому не від­дамо. А решту можете розбира­ти, як вам ця, як її… забув, холе­ра… А! Як вам совість дозволить. Ось на вуха ми не претендуємо. Вушко в неї нібито як у дідуся. Дивіться! Ліве, як у першого ді­дуся, праве, як у другого. Згодні?

— Ні, я не згоден! — заявив ді­дусь № 1. — Моє праве. Я ніколи лівим не був. І не треба натяка­ти на минуле!

— Дзуськи вам! — відсунув його дідусь № 2. — Праве моє! Тому, що я завжди правий. Я правильно думаю? — звернувся до бабусі № 2.

— Так, так. Думати тобі ще до­зволяється, — усміхнулась бабу­ся № 2.

— Ану відійдіть, — відсунула їх щаслива матуся.

— А оченятка у неї мої. Краси­ві, кокетливі, привабливі, бага­тообіцяючі…

— Ну ні, оченята у неї мої, — вступив у диспут щасливий та­тусь… Дивіться, який у неї по­гляд. Твердий, прямий, рішучий, щирий, мужній. Такі оченята не обмануть.

— Ну добре, — зітхаючи, пого­дилась щаслива матуся. Праве око твоє. Щоб ти наліво не за­глядався. А ліве моє. Те, що ко­кетливе і багатообіцяюче.

— Отож можемо зробити ви­сновок, — сказав прадід, — оче­нята у неї такі, якщо і пообіця­ють, то не обмануть. Це не так уже й погано. Бо президентом вона точно не буде.

Бочком, дрібним кроком до ліжечка підсунулась прабабуся.

— Ти моя розумнице! Ти моя красунечко! Геть вся у мене!

Присутні захвилювались:

— Це з якого такого переляку вона у вас?!

— А може, вона в мене!

— Скоріш за все, у мене!

— А може, чого доброго, он, у прадіда!

— А тому! — рішуче відпові­ла загалу прабабуся. — Спадко­вість передається у четвертому поколінні. Отож відійдіть від лі­жечка і не заважайте мені з моїм другим «я» спілкуватися. Ну ди­віться, дивіться, порівнюйте! Бачите, як ми з нею, з малень­кою моєю, схожі! Одне обличчя!

Втрутився щасливий батько:

— Обличчя… Що обличчя… Зате в нас з нею, з донечкою моєю, фігури схожі. Он я який ладний, справжній Аполлон, а вона, маленька, виходить, Апол­лоночка. Я сильний, і вона, ого яка сильна. Ось ви, діди, дайте їй хтось палець потримати. Та не лякайтесь так, не зламає.

Один із дідусів вирішив ри­зикнути.

— Ой! Ой-о-о-й!

— Що, зламала? Нічого, до її весілля заживе. Можливо…

…Дитятко, дивлячись на ба­бусь, що схилилися над ліжеч­ком, замахало рученятками і прошепотіло: «Бе-бе, бе-бе… ух…».

Бабуся № 1 навіть трішечки похитнулась.

— Це вона на кого так? Це хто бе-бе?

— Ну, звісно, не на мене, — усміхнулась бабуся № 2. — А взагалі-то, «устами немовля­ти»…

Дитятко дивилося на них і продовжувало, усміхаючись: «Яга! га… яга… у… у…»

— Це вже точно не про мене. Хто тут у нас Баба Яга? На кого вона дивиться? Все зрозуміло", — багатозначно сказала бабу­ся № 1.

— Нічого не зрозуміло, — за­перечила бабуся № 2. — Малятко може і помилитися.

Продовжуючи цей взаємоввічливий диспут, бабусі віді­йшли від дитячого ліжечка, і їхнє місце відразу зайняв дідусь № 1.

— Ах ти, моя розумнице, а скажи мені щось цікаве.

Дитятко подивилося, усміх­нулося, ручкою на дідуся пока­зує.

— Дзинь, дзинь… бух-бух.

Дід перелякано відійшов.

— Ти, мала, того… тихіше…

Але бабуся № 1 вже почула.

— А! Так це ти все ж таки мою улюблену вазу розбив! Два тиж­ні мовчав! Ну, тепер все, не віді­прешся! Устами немовляти…

Усі присутні затихли, зляка­но дивлячись одне на одного. Тільки прадід виглядав задово­леним.

— Молодець, мала! Хоч одній людині у цій родині можна віри­ти. Моя тобі щира подяка! — про­мовив, поправляючи в ліжечку покривальце.

Маленька радісно усміха­лась, дивлячись на нього, і про­лепетала: «Мася… мася… лю… лю…».

— А! Ось! — аж підскочила пра­бабуся. — А я знала! Знала! Я цим жила! Було, значить, у тебе з тою Машою! Було! Устами не­мовляти! Ну, нарешті дізналася правду. Фу! Аж полегшало. Те­пер хоч спати буду нормально.

— Все, досить вам малятко невинне дрібницями відволіка­ти. Вступіться вже. У мене до неї серйозна справа, на мільйон! — рішуче сказав дідусь № 2. Дитят­ко в ліжечку затихло.

— Ось слухай, немовля ти наше багатослівне. У мене в бізнесі проблеми. Хтось шко­ду робить. Хтось зі своїх. Я ось тобі фото покажу, а ти поди­вись уважно. І почав одне за од­ним показувати фото з телефо­на. Дитятко уважно дивилось… І раптом..

— Бяка… бя… ка… фу… фу…

— Він? Ніколи б не подумав…

— А я тобі що казала! — взяла руки у боки бабуся № 2. — Я тобі давно говорила, що це він. Ди­тина, і та більше в бізнесі розби­рається. Вже майже як я. Тепер я буду головною, а моя онука — радником. Ну і зарплата відпо­відно…

…Вся родина стояла навко­ло ліжечка, не могли натішити­ся, мріючи про щасливе майбут­нє немовляти…

…А немовля лежало у ліжеч­ку, дивилось на них ясними оче­нятами, радісно усміхалось і, мабуть, думало: «Яке щастя, що у мене така велика дружня ро­дина. Які вони всі чудові, і як лю­блять мене. І я їх люблю. Одне цікаво — яку ж зарплату мені у фірмі призначать?..».

Схожі новини